Дах жовтого будинку обвалився через артилерійські удари – це всього сто метрів від окопів фронтових боїв у селі Піски. Були подрібнені зовнішні стіни, перетворюючи і змішуючи жовту фарбу з сірим бетоном внизу. Солдати використовували вітальню цього будинку як вільний простір для сну і щоб поїсти.
Від генератору працював телевізор, який показував матч з жіночого боксу. Пара солдатів сиділо на старому шкіряному дивані з автоматами Калашникова, проти нього, спостерігаючи мовчки.
В сусідні гаражі, які були неподалік траншеї і залишалися відкритими, солдати входили і виходили, схопивши зброю, боєприпаси та пляшки з водою…
Батальйон ОУН, який створений на громадських засадах, недавно введений в дев'яносто третю бригаду українського регулярної армії.
93 бригада тримала лінію протягом кількох кілометрів на межі комбінованого-сепаратистського оплоту Донецька. До речі, ОУН − це «Організація українських націоналістів», вела постійно боротьбу, як партизанський загін, починаючи з Другої світової війни.
З дозволу сонце зовні на кінці літа в другій половині дня, близько десятка українських солдатів стояв випадково в гаражі, говорити і жартувати. Вони, здавалося, не піклуючись звуки артилерії і вогнепальної зброї на відстані.
Солдати, які знаходилися в гаражах і навколо них, весело жартували і про щось жваво говорили, не дивлячись на обстріли артилерії. Їхній вік – від 19-ти до 40-ка, а то й навіть 50-ти років. Форма воїнів була різною і не відповідала військовим вимогам, адже кожний з них діставав її по-різному − хтось через інтернет, а хтось придбав завдяки волонтерам.
Деякі солдати чистили зброю або возилися з обладнанням, в той час як інші розслабилися, насолоджуючись відносною безпекою в гаражі.
22-річна Джулія щойно повернулася з окопів, ще не встигла зняти з себе автомат Калашникова, перекинутий через її плече – вона сміялася і розмовляла з іншими.
Темно-чорне волосся Джулії було відкинуто назад і згорнуто «в булочку», окреме волосся було трохи розпатлане. На неї був бронежилет, штани-камуфляж відрізані нижче коліна, і високі чорні армійські черевики. Її коштовності були прості: срібне намисто, срібні сережки. Два ткані браслети були на її правому зап'ясті і кільця на її лівому вказівному пальці.
Псевдонім у Юлії – «чорний». Вона закотила очі і схилила голову в зневажливим сміхом, коли хтось із солдат пожартував, що вона може підійти для журналу Playboy.
Раптом пролунав звук сепаратистської автоматичної зброї… Юлія відреагувала спокійно і цілеспрямовано. Вона практично не змінилася, стоячи на землі, а деякі з інших солдатів, і кореспондент теж, намагалися присісти і якось захистити себе. При цьому посмішка з її обличчя не зникала − вона подивилася в сторону перестрілки з зосередженим виразом.
«Юля – хоробра дівчина… У цьому ми пересвідчилися ще в селі Піски під час боїв, − сказав Андрій Miхевченко. − солдат ОУН, який служив з Юлією в Пісках. − Звичайно, вона дуже хоробра − хоробріша багатьох солдатів чоловічої статі».
Неофіційні воїни
З початку війни в Україні, жінки відіграють ключову роль для збройних сил України. Вони служили на лініях фронту, як піхотинці, бойові медики і навіть снайпери. І вони допомагають підтримувати військові зусилля з тилу, як цивільних добровольців шляхом придбання життєво важливих матеріалів і обладнання та їх доставку на фронт.
«Я завжди відчував сором від того, що я не був на війні, коли 18-річні хлопці, навіть якщо вони не й патріоти, повинні йти», − сказала Лера Бурлакова, 29 років, яка кинула свою роботу в якості журналіста в грудні минулого року й пішла на фронт у складі добровольців Карпатської Січі. − Не думаю, що всі люди повинні йти на фронт − деяким людям дійсно страшно, і, може бути, вони не повинні бути там, на війні, і померти без причини».
Жінкам як і раніше офіційно заборонено нести службу на фронті в регулярній армії України, і більшість жінок, які служили в бою, зробили так, як члени добровольчих батальйонів.
«У нас є війна, і жінки служать, − додала Лера Бурлакова. −І якщо жінка хоче бути в бою, якщо вона проходить випробування, не ламається, тоді, вона, звичайно, не повинна бути кухаркою».
Масовість війни
Ті, хто хочуть приймати участь у бойових діях, зуміли обійти правила і залишитися на лінії фронту.
Проблема в тому, що немає ніякої офіційної документації стосовно жінок-воїнів, які приймали участь у боях, а багатьох з них треба відзначати, як справжніх воїнів з відповідними нагородами й пільгами.
Через неофіційний статус багато з жінок не отримують те, що належить військовослужбовцям. Наприклад, Бурлакова, не отримала зарплату за п'ять місяців, хоча вона як солдат, воювала у Пісках. І вона не має право й досі отримувати нагороди і пільги, які отримують чоловіки – учасники АТО.
За даними Міністерства оборони України, 67697 українським військовослужбовцям був наданий статус учасника АТО, зазначаючи послугу бойової зони. Це позначення дає певні соціальні забезпечення − привілеї, а також безкоштовний проїзд у громадському транспорті, першочерговість у наданні земельних ділянок, нульовий відсоток на кредити для приватного будівництва, і 75-відсоткова знижка на розрахунки за комунальні послуги.
Урядові дані про кількість жінок, які знаходяться в АТО, не доступні, хоча, за повідомленнями українських ЗМІ, близько 25 відсотків з 250000 військовослужбовців України становлять жінки.
У 2014 році, близько 100 жінок були мобілізовані на військову службу в рамках надзвичайної програми, і в цьому році Міністерство оборони оголосило про плани національного проекту, щоб включити до нього жінок у віці від 20 до 50 років.
На рівних
Жінки-військовослужбовці України служать разом зі своїми колегами-чоловіками, проходячи ті ж самі ризики та умови справжнього військового бою.
«У той же час, командири всіляко захищають її (Юлію Бурлакову), − розповідає Андрій Miхевченко. − Наприклад, Юлія рідко виходила на чергування в бойовому дозорі, але вона завжди просила, щоб ми не надавали їй якихось поблажок, щоб вона була на рівних з усіма іншими… Іноді їй було дозволено взяти участь в розвідувальних рейдах на нейтральній території, або навіть в тилу супротивника».
Бурлакова вирішила стати солдатом після відвідування передових позицій під час роботи в якості журналіста, для цього їй прийшлось пройти військові зборі.
«Мені було страшно у перші два-три дні, але після цього я була у порядку, − сказала вона. − Я бачила інших жінок там, які навчаються стріляти на лінії фронту. Я зрозуміла, що могла зробити це також».
«Мій тато сказав, що я ідіотка, в хорошому сенсі цього слова, − додала жінка. − Моя мама плакала, напевно, молилася».
Дід Бурлакової був пілотом у ВПС СРСР і в даний час живе в Москві. Він спочатку був проти ідеї внучки, але потім підтримав її рішення.
«Може бути, вони [чоловіки] дадуть вам останній шматок цукерки,− розповіла Юлія, − сказала вона. Але вони дають жінкам і можливості проявити себе...в бою. Деякі люди ніколи не показують свій страх, а я спочатку теж приховувала, коли цей страх з`являвся. У будь якому разі ви повинні бути обережні, щоб люди не ставитися до вас по-іншому».
І страх був реальним, Бурлакова зізналася. Тим не менш, він змішувався з почуттям мети та відчуттям, яке досить складно оцінити у цивільному житті.
«З одного боку, ви відчуваєте, як ви дійсно не хочете, щоб померти сьогодні,− зауважила Юлія Бурлакова. − Ви розумієте, яке сильне бажання виникає, щоб жити».
Традиція
Україна має історичну традицію щодо участі жінок у бою. Жінки відіграють активну роль в Українській повстанській армії (червоний і чорний прапор, який є символом повсюдно у воєнний час патріотизму в сучасній Україні), вони вели партизанську війну проти нацистської Німеччини як і радянською Червоною армією під час Другої світової війни.
Українські жінки також служили у Червоній армії під час Другої світової війни, у тому числі Росії, українському снайперу Людмилі Павличенко приписують вбивство 309 німецьких солдат.
Сучасний приклад української 33-річної жінки Надії Савченко, яка вирішила захищати свою Вітчизну на бойовому вертольоті.
Організовані Росією сепаратистські сили захопили Савченко 18 червня 2014 − вона була звинувачена в корегуванні під час мінометного обстрілу, і як стверджує російська влада, загинули два російських журналісти. Вона в даний час знаходиться в ув'язненні в Росії, їй загрожує до 25 років позбавлення волі.
2 березня 2015 року Президент України Петро Порошенко нагородив Надію Савченко званням «Герой України» − це вища військова нагорода.
«Надія Савченко є символом боротьби за Україну», − наголосив Порошенко 2 липня у своїй заяві. – Навіть перебуваючи в неволі, вона продемонструвала справжній, сильний, войовничий український дух військовослужбовця, який не зрадив Батьківщину».
Total War
У той час як війна в Україні охопила лише невелику частину країни географічно, українське суспільство мобілізувало всі спектри для підтримки військових зусиль.
Захищати свою країну зголосилися цивільні добровольці, а деякі з них активно допомагають у закупівлі всього необхідного для українських солдат з подальшою доставкою цих матеріалів до лінії фронту.
Волонтерський рух має важливе значення для України: починаючи від військових зусиль, і закінчуючи доставкою форменого одягу, продуктів харчування, води, аптечок, бронежилетів і медичного приладдя.
Українські жінки відіграють ключову роль у волонтерському русі.
«Я просто не можу відійти убік і відвернутися,− сказала Джулія Мінаєва, 26-річний викладач університету в Києві. Мінаєва збирає матеріали, у тому числі листи від дітей, для розгорнутих військ, а також відвідує поранених у лікарнях, розмовляючи з ними про «про що-небудь, крім війни», щоб підняти їхній дух.
«Коли я йду спати, я знаю, що кожен мирний день забезпечують наші воїни і бійці добровольчих батальйонів, − ділиться враженнями Мінаєва. − Вони спали в окопах і на блокпостах, і вони дають нам можливість жити мирно. Це наш обов'язок, щоб допомогти їм, і я відчуваю, що мені потрібно зробити щось для нашої країни».
«Вони як і раніше − розумні і красиві, навіть якщо вони не мають внаслідок війни руки або ноги, − говорить Джулія Мінаєва. − Вони дійсно великі люди. Вони ніколи не скаржаться. Вони просто хочуть, щоб стати на ноги і повернутися знову туди, щоб захистити нас».
Це війна
Юлія Димитрова, 28 років, цивільний доброволець з Дніпропетровська. Мати двох синів (4 і 2 роки), жила у Донецьку протягом 14 років і досі має багато друзів там, у тому числі й тих, хто взяв в руки зброю з об'єднаними російсько-сепаратистськими силами.
«Це дуже важко, що я живу тут, і розумію, що я можу допомогти солдатам, які вбивають моїх друзів», − сказала вона. −Але це життя. Це війна».
У липні 2014 року Димитрова та ще чотири інші жінки почали масовий збір продуктів харчування та іншого обладнання для українських воїнів. Вони організували також через Facebook збір коштів, аби закуповувати продукти, взуття та аптечки і приблизно раз на тиждень Димитрова вирушає на фронт, щоб доставити те, що вона зі своєю командою зібрала.
«Наші хлопці потребують чималої підтримки по багатьох напрямках, − розповіла вона. − Наша країна не була готова до війни –ані рік тому, ані зараз».
Юлія Димитрова рідко носить бронежилет, коли вона вирушає на фронт, хоча вона стикається з тими ж ризиками артилерії і снайперського вогню, як і солдати, яким вона поставляє матеріали.
«Моя сім'я думає, що я божевільна,− відверто розповідає Димитрова. − Рік тому мій чоловік хотів подавати заяву на розлучення, але зараз він вже звик до неї».
«Я завжди плачу, коли є загиблі, − сказала Димитрова. − Війна ніколи не має щасливого кінця».
Незакінчена боротьба
Перебуваючи на лінії фронту в Пісках, Юлія Міхевченко в липні 2015 року отримала поранення. В даний час вона викладає у навчальному таборі ОУН за межами Києва.
«В принципі, я особисто думаю, що на війні жінки не повинні бути в бою,− сказала Міхевченко. − Це важко зрозуміти, як їх ранять або вбивають. З іншого боку, вони мобілізують людей до їх хороброї поведінки і надихають їх на сміливі вчинки. Ці люди ніколи не показують боягузтва…»
Мінаєва очікує, що робота по догляду за солдатами і їх сім’ями буде тривати довго після війни. «Коли закінчиться війна, я дам собі два дні, щоб відіспатися, і потім є багато речей, щоб зробити, щоб допомогти цим сім'ям і, щоб допомогти воїнам», − сказала вона. − Я хочу, щоб кожен солдат повернувся з перемогою живим і здоровим».
Нолан Петерсон, колишній пілот спецоперацій в Іраку та Афганістану, іноземний кореспондент The Daily Signal
