Дев’ятий десяток розміняла Олександра Семенівна, з них 30 років живе без чоловіка – 51 рік йому пішов, коли зупинилося раптово його хворе серце. У дружини й досі перед очима стоїть той трагічний день: приїхав Степан з роботи, сказав, що приляже на дивані на кілька хвилин, а потім щось переїсть. Але так і не сів до столу, не піднявся з дивана на її тривожне благання, а потім і горьований крик, коли стала очевидною кончина чоловіка.
Скільки труднощів довелося пережити, поки дівчинку лікували, ставили на ноги, добивалися навчання її у звичайній школі, виводили на освітній рівень розвинутих діток. Чим не заслуги перед Всевишнім і самою нещасною дитиною?.. Олександра Семенівна гадала про себе: які страшні випробування впали б на це покинуте непутьовими батьками дитинча?
Названа ж мати піклувалася про Софійку, їй здавалося, як про рідну дочку, привчала й до праці, передусім домашньої. Жили в просторому сільському будинку, побудованому з міцних, нічим не оброблених залізничних шпал – у цій системі тривалий час працювала Олександра, була на хорошому рахунку. Тож і виписали їй якісний будівельний матеріал для житлового приміщення. Тримала й велике домашнє господарство. От тільки дочка, коли підросла, ніби й кидалася порати худобу та птицю, але нерідко й забувала. Мати сварила за це, дочка обіцяла справлятися з домашніми обов’язками, і дещо їй вдавалося. А названій матері хотілося більшого, бо й сама вона велика трудівниця. Ще й про добро іншим не забуває.
Якось побачила на вулиці нещасного хлопчика, матір якого любила часто в чарку заглядати, забувала навіть взимку хату протоплювати. Бувало, залишала його самого в холодній хаті, а сама їхала аж за Київ розгулювати з чоловіками. Якось Олександра запитала гулящу матір, чи може забирати маленького Ваню до своєї хати, щоб не замерзав удома. І та погодилася. Поступово недоглянутий хлопчина став для чужої жінки рідним. А одного дня прийшов до неї із сльозами на очах, бо хтось йому сказав, що його мама померла, коли була далеко від рідного села. Це трагічне повідомлення жінка перевірила у сільській раді, де й підтвердили сказане хлопчиком, бо одержали відповідне повідомлення з далекого населеного пункту.
Хоронили блудну жінку в рідному селі, долучилася до організації похорону й Олександра Семенівна. Потім нещасного сироту пригріла вдома. Та ненадовго…
– Після смерті матері хлопчика ніби хтось підмінив, – пригадувала опікунка. – Він часто падав на підлогу, гірко плакав, прикладав до голови іграшкового пістолета, імітував самогубство, щоб зустрітися на тому світі з мамою.
Розповіла про це фахівцям, і вони порадили відправити хлопчика в інтернат. Так і зробила, але душа була не на місці, бо щоденно згадувала хлопчика. Покликала до себе старшого брата – такого ж алкоголіка, як і покійна матір, – умовила «зав’язати» з п’янками і поїхати в Городню провідати Ваню, бо сама не могла поїхати через хворобу. Опирався, але зрештою погодився. І привіз з інтернату невтішну новину: братику хтось наставив під очима синців.
Названа мати з усіх сил старалася, щоб справитись з недугами і самій поїхати до сироти. Зустріч з ним була радісною, але й синці побачила. Різко поговорила з керівниками інтернату, вихователями групи, в якій був її хлопчик, заявила, що постарається забрати хлопчину з Городні.
Виконати цю обіцянку допоміг Олександрі добрий чоловік, якому випадково розповіла про тяжке життя сироти. Він порадив опікунці перевести хлопчика в інший інтернат, що в Новгороді-Сіверському, де Леонід Кучма допоміг зробити дитячий заклад зразковим. Поклопоталися про це добрий чоловік і працівниці районного відділу освіти.
Поки самотня жінка займалася проблемами Івана, дещо упустила виховання Софійки. Дівчина навчалася у сьомому класі, але коли мати приїхала від Вані, вдома дочки не застала, хоч час добігав до півночі. Зібралась на пошуки, аж з’явилася пропажа: в коротенькій спідничці й нафарбована, як гуляща дівка. Дісталося їй від матері, от тільки чи покаялась? На материні зауваження стала грубіше відповідати.
– Був період, що хоч розірвися, – змахнула матір зі щоки небажану сльозу. – На роботі потрапила під масове скорочення. Спасибі, оформили передчасну пенсію, але гроші потрібні були на одяг підростаючих дітей. Організувала домашній бізнес, от тільки двох моїх рук не вистачало. Не дуже поспішала на допомогу й Софія. Зате гарно вдягнутися – мала таку потребу, адже дорослішала на очах. До синочка частіше треба було їздити – у зразковому інтернаті, бувало, порушував дисципліну. Добрі люди підказали, що під Києвом є філія училища з військовою підготовкою. Доклала багато зусиль, щоб Івана туди влаштувати. Спочатку ображався на мене, потім змирився – військова муштра пішла йому на користь, у дисципліну вписався. На серці легше стало, думала, що на офіцера вивчиться. Не вивчився, у залізничники подався.
Мати розповіла, як регулярно цікавилася ходом його навчання. Раділа, коли викладачі хвалили синочка, що вийде з нього хороший фахівець з тепловозів, іншої залізничної техніки. Після навчання часто посилали його у відрядження щось там ремонтувати, запускати в дію, а то й уводити в експлуатацію цілі важливі об’єкти. Син пишався цією роботою. Але названа матір помітила інший серйозний промах у його житті: навіть непогана зарплата кудись зникала. Її не вистачало на нормальне вбрання, не говорячи вже про житло в Києві.
Знову ж, добрі люди підказали, що сирота Іван має право на житлову площу, бо свого часу був виписаний з батькової квартири. Батько помер, і дитя залишилося без житла. Названа мати добилася, щоб Ваню поселили в трикімнатну квартиру разом із двома сиротами. Невдовзі сирота одержав окрему квартиру. За словами Олександри Семенівни, вона допомогла названому сину придбати необхідні меблі. Купила також дещо з одягу, хоч знала, що вже дорослий син непогано заробляє, але ті заробітки безслідно зникають. Дійшло до того, що накопичилися борги з оплати за комуналку.
Не покращувалися, а ще погіршувалися стосунки і з Софією. Хоч названа мати віддала їй невеличку квартиру в Борисполі, яку одержала від залізниці. Згодом дочка вийшла заміж, дитину народила, але з названою матір’ю не ладила. Особливо прикро стало Олександрі Семенівні, коли тяжко захворіла. Сусіди в селі кружку води подавали, ліки купували. Софійка ж сказала, що й дня відпустки не візьме, щоб за нею приглянути. Мовляв, названа мати допікала їх з Іваном змалку, і досі допікає своїми витівками, безкінечними сварками. Та найбільш болючими були слова названої дочки: «Я тебе ніколи не любила і любити не буду».
Від Вані таких слів не чула, але й він виріс непутящим: живе без родини й без грошей на прожиття. Мати й досі, наскільки може, допомагає, рятує і його квартиру від боргів.
Одинока жінка часто плаче. Двох чужих діток на ноги поставила, а що на старість має? Самотність і невдячність…Де схибила у вихованні, де недогледіла?..
Стосовно Вані, причина, певно, в тому, що змалку пожаліла хлопчика, врятувала від голодного й холодного життя, але вихованням практично не займалася, «футболила» з одного інтернату до іншого. Завзято шукала, де йому буде краще. Хлопцю й самому б це усвідомити, за кожну соломинку хапатися б, адже не зовсім був сиротою, мав певну підтримку й від названої матері. Але так вийшло, що чогось головного не одержав вчасно від тієї, яка назвала його сином. Тепер, бачить, і вона докоряє собі, що хоч і пожаліла хлопчика у найтяжчу для нього годину, але не справилася з найголовнішим – стати вмілим вихователем для чужої дитини. Скоріше за все, не кожному це дано. Нагодувати, обігріти у теплій хаті – великого розуму не треба, ще й коли маєш руки роботящі й серце щире. Інша справа – мати від природи материнський інстинкт, особливо й до чужої дитини, коли хочеш, щоб вона стала рідною.
Минуло багато років, а опікунка й досі пам’ятає, як хлопчик імітував самогубство, щоб на тому світі зустрітися з рідною матір’ю. Вона була непутящою, в холодній хаті його залишала, але дитинча любило рідну матір більше, ніж названу. Бо й після смерті рідної, нерідна не замінила її, а віддала на виховання в інтернати.
Хоча в душі раділа, що багато синових проблем вирішила, добилася, щоб вивчився на хорошого фахівця, одержав непогане житло, не залишала на самоті, коли виникали фінансові проблеми. Але явно не догледіла тоді, коли «підсідав» на азартні ігри. Намагалася вилікувати від цієї зарази, але, видно, пізно кинулася. І все те добре, що вона зробила за своє тривале життя для нерідного сина, полетіло шкереберть.
Проте претензій до сина в неї менше, ніж до дочки. Оскільки твердо впевнена, що для тяжко хворої з дитинства дівчинки вона зробила набагато більше, ніж для сина. Але цього не хоче належно оцінити її вихованка. Може тому, що вона зовсім не пам’ятає рідну матір, не розігрувала сценки самогубства, щоб зустрітися з нею на тому світі? Але цю причину не бере до уваги названа мати. На глибоку старість аналізує свою поведінку стосовно названої дочки. Згадує й ті вчинки, які зараз би не повторила.
В цілому ж, чим більше аналізує своє життя, тим більше усвідомлює й іншим радить: для виховання чужої дитини треба мати особливі здібності, особливе серце, а найголовніше – величезне відчуття відповідальності за долю нерідної дитини. Бо вона – не іграшка, а живий організм з неодмінно пораненим сердечком. Ця «хвороба» не піддається медикаментозному лікуванню, не вилікуєш її й добротним матеріальним забезпеченням. Тільки зараз, у глибоку старість це усвідомила опікунка чужих дітей. Тож і розповіла для науки іншим, щоб не повторювали її помилки, не робили безбожних «експериментів» над чужими людьми. Дивись, вони й без таких «добрих», як вона, опікунів знайдуть свою правильну дорогу в житті.
Григорій Войток
