Підприємство-експортер з Ніжина ТОВ «Оксамит Смаку» – єдине на Чернігівщині, що спеціалізується на виробництві нерафінованої олії. Побічним виробничим продуктом олійного заводу є макуха та паливні пелети з лушпиння соняшнику. 70% виробленої олії завод експортує в європейські країни, але нерівні умови гри, викликані постійними відключеннями електроенергії, призводять до зростання собівартості продукції. У той самий час конкуренти дивним чином опинилися на лініях для критичної інфраструктури, відповідно їх не вимикають. Відтак різниця у собівартості їх продукції – колосальна, майже 50 відсотків. Такі нерівні умови конкуренції створюють серйозні проблеми для унікального підприємства. Власник ТОВ «Оксамит Смаку» Олександр Стрілко готовий навіть поставити у себе на території електростанцію, котра працюватиме на його ж пелетах, забезпечуватиме електроенергією підприємство, а більшість віддаватиме в мережу. Втім, для цього потрібні чималі кошти. Про бізнес, конкуренцію, вироблену продукцію та перспективи розвитку – наша розмова з ним.
– Олександре, наскільки мені відомо, Ваш бізнес починався з маленького, а зараз у Вас у Ніжині потужний олійний завод – єдиний в області, який виробляє «живу» олію. За рахунок чого вдалося так вирости?
– ТОВ «Оксамит Смаку» існує 6 років, бізнесу більше 20-ти років. Спочатку це був бідон олії, потім базар, потім маленький прес. Як зараз пам’ятаю, я ще був маленький, коли батько все це починав – це був невеликий прес, насіння засипали руками, ні про яку економіку не йшлося, бо макуха виходила з жирністю 15 відсотків, але воно працювало і дозволило накопичити стартовий капітал. Власне, це підприємство починалося як родинний бізнес на клаптику колишньої промислової бази. У 2018 році ми вже викупили територію колишньої меблевої фабрики, адже планували розширення, тож мала бути відповідна інфраструктура. Збудувати все з нуля важко, бо фінансові ресурси обмежені. Все, що є тут, – це власні кошти, тут немає грошей донорів чи партнерів. Територія фабрики нам підходить за розмірами. Тут три гектари промислової землі та старі виробничі приміщення колишньої фабрики. Ось вже шість років як ми постійно розвиваємо цю територію. Зараз взяли курс на знесення старих будівель і випрацьовуємо концепцію побудови нових цехів. Перший етап – перевалочне зерносховище для того, щоб автоматизувати процес подачі сировини. Трохи вже добудували нових складів. Зараз розбудовуємо перший етап виробничої лінії, але поки що працюємо в старому приміщенні меблевої фабрики. Воно не зоноване під виробництво олії, тож вирішили почати з нуля. Можливо, це буде розширення, або ж працюватимемо на тих самих об’ємах. Зараз час непростий з точки зору планування. Втім, для себе ми розуміємо, що зупинятись не можна, потрібно розвиватись. Тому ми інвестуємо в наш розвиток, у свій бізнес.
– Які, до речі, виробничі потужності підприємства?
– Переробляємо в середньому 60 тонн соняшника на добу. Це якщо повна завантаженість. Олія у нас пресова, не рафінована, тобто при її виробництві виключається будь-який хімічний процес. На території Чернігівщини ми – єдине підприємство, яке виготовляє такий продукт. Решта виробників перейшли на масмаркет. У них вже не олія, а екстракція. Звісно, економічно ми дещо втрачаємо, бо ми робимо макуху, в якій залишається жир. Але в нас є постійні покупці, зокрема в Європейському Союзі, яким потрібна олія без будь-яких хімічних сполук. В Україні нашу олію купують хлібзаводи з Києва, Ніжинський хлібзавод, Чернігівський хлібкомбінат № 2 – їм потрібна олія без хімічних процесів обробки.
– Як вирішуєте проблеми логістики?
– Коли у 2022 році постала проблема з портами, ми інвестували у закупівлю власного автопарку – це сертифіковані автоцистерни, у нас таких 7. Вони мають право та можливість експортувати продукцію в країни ЄС.
– Якщо не секрет, скільки продукції експортуєте? Війна якимось чином вплинула на бізнес та обсяги виробництва?
– Ні, не вплинула. Я навпаки витягнув і купив оці машини, але, по суті, таким чином ми навпаки розширились. Якщо раніше ми переробляли 45 тонн на добу, то зараз це вже 60 тонн. У період 2022-23 років у нас десь 70% товару йшло на експорт. Тобто в цьому плані відбулась одразу переорієнтація. Знову ж таки, в чому перевага невеликого чи середнього підприємства? Це швидка переорієнтація та адаптація до умов. Якщо у тебе переробка – одна тисяча тонн, ти неповороткий. Взяти хоча б проблему з електроенергією. Вже й керівництво країни говорить про те, що треба маленькі генерації. Чому? Бо вони ефективні. Велика машина – вона класна, але тільки тоді, коли стабільність, прогнозованість і чіткий графік. До прикладу, у нас є партнери в Харкові, які роблять біг-беги – ми їх закуповуємо під соняшникове лушпиння. У Харкові не було світла, повтікали працівники, власник вийшов, став на лінію і працював. Він не зупинився! Тож невеликий бізнес найбільш швидко адаптується. А великий завод, який стояв поруч, закрився. Він зробив релокацію, переніс обладнання, але це все час і кошти, а ці хлопці як працювали в Харкові, так і працюють.
– До речі, куди діваєте відходи?
– У нас немає відходів. Макуху забирають агрокомбінати, господарства, які розводять велику рогату худобу. Підприємства, які займаються тваринництвом, розуміють цінність макухи без хімії. Коли ж роблять екстракцію, то промивають макуху гексаном – це хімічна сполука, а по-суті бензин. Миють, забирають увесь жир, а на виході залишається продукт з високим рівнем білка і низьким рівнем жиру, й усі чомусь за ним ганяються. У мене залишається продукт, який містить 6-7% жиру і 35% білка. Це найбільш збалансований продукт. Хто сидів на макусі, той розуміє, що шрот – це не те, що потрібно тваринам. Користь жиру дуже недооцінена. Другий продукт – лушпиння. Після обрушення ми фасуємо його у беги і з нього робимо альтернативне паливо. У нас газу немає, все на пелетах. Стоїть котел, дві труби, завод працює, а диму практично немає. Аби доповнити виробничий цикл і зробити підприємство енергетично незалежним, я мрію купити турбінну генераторну установку, яка буде спалювати лушпиння і виробляти електроенергію. Проект на один мегават потужності коштує 700 тисяч доларів – грошей таких у мене поки немає, але дуже хочеться.
– Олександре, зараз, мабуть, одна з найактуальніших проблем для бізнесу – це електроенергія. Ви згадали про свою електростанцію, але доки її немає, як впливають відключення електроенергії на роботу підприємства?
– Ми в змозі забезпечити себе дизельною генерацією і безперебійно працювати, але є нюанси. У липні ми проходили той етап, коли наше підприємство потрапляло під третю чергу відключень, і по 18 годин ми були без світла. За цей час підприємство не зупинилось ні на годину. Питання в чому? Зараз влада не звертає на це уваги, але це – колосальна проблема, бо наше підприємство – безперервного циклу. Для нас оці клацання рубильником по шість разів на день – це така катастрофа, яку важко описати. Коли ти зупиняєш прес, а потім запускаєш, гіршого не може бути. Тобто, застосовуючи загальні підходи до підприємств наряду з житловими будинками, енергокомпанія вбиває бізнес. Ми все розуміємо, але вимкніть мене один раз – на 10-12 годин, проте не клацайте по шість разів на день. Ми пишемо про це, спілкуємось з енергетиками, однак нас не чують. Ніхто, на жаль, не хоче рухатись назустріч бізнесу. Ми також прекрасно розуміємо, що попереду важкі часи, тож повинні максимально підготуватись. У мене стоїть два генератори, які витягнуть 24/7, це не питання. Питання в тому, що люди, які ухвалюють рішення про відключення, повинні нас запрошувати і нас чути. Почуйте нас, почуйте невеликі підприємства, які крутяться, мають можливість платити податки і давати людям роботу! Тим паче, що підприємство отримало статус критичного. Не прирівнюйте підприємство до житлового будинку, я не холодильник і не телевізор! Друга проблема – це корупція. В чому вона полягає? Ми ж знову таки розуміємо ситуацію: коли я працюю 18 годин на дизелі, а інше підприємство не вимикається, то собівартість продукції – зовсім інша. Мене оцей важіль убиває, по суті. Бо у мене собівартість 40 тисяч гривень, а в аналогічного підприємства – 25. Це або корупція, або ж недбалість. У нас у Ніжині половина міста на критичній інфраструктурі, а половина – ні. Так бізнес не працює, не повинно бути щасливчиків. І не треба розказувати, що хтось може купити два генератори по 500 кіловат, а хтось не може.
– Скільки, до речі, генератор споживає дизелю на годину?
– В середньому 70-80 літрів.
– Тобто, якщо брати по 50 гривень за один літр, то за годину в трубу вилітає 4 тисячі гривень?
– Абсолютно! Державі варто зрозуміти: ми не проти працювати в таких умовах, але ми проти того, коли ті, хто повинен здійснювати нагляд, застосовує подвійні стандарти. Хтось поїхав, домовився, і його не вимикають. Я терпіти не можу цих домовленостей. Бо якщо є критерії критичності, то вони мають бути для всіх зрозумілими. У нас є розуміння того, що ця ситуація не вирівняється за один місяць. Ми розуміємо, що 9 втрачених гігават не з’являться ні в 2025-му, ні в 2026-му роках. Глобальна проблема полягає в перебудові підходу до промисловості. Коли мені бухгалтерка принесла аналітику по собівартості – в червні 30 тисяч, а в липні 45 тисяч, і в мене генератор не вимикався, – то я розумію, що в аналогічного секторального підприємства, яке не вимикають, залишається 30 тисяч, а в мене +50% до собівартості. Я розумію, що в період з грудня до березня у мене буде 45, а в нього – 30. Чи зможу я фінансово потягнути таку конкуренцію? Ні! Я не виживу. Це економіка!
– І люди залишаться без роботи… Яка, до слова, кількість працівників у Вас на підприємстві?
– 35 чоловік. Близько семи мільйонів гривень ми платимо щороку в казну.
– А хто постачальники?
– Ми працюємо з перевіреними постачальниками із Київської, Чернігівської, Сумської областей. Вони розуміють, якої якості нам потрібен соняшник.
– Чи можна ознайомитись із виробничим циклом? Обладнання у Вас вітчизняне?
– Так. Пресові лінії від чернігівського виробника компанії «ТАН». Що стосується самого виробничого процесу, то спочатку соняшник потрапляє на один прес, звідки виходить олія та макуха з жирністю 15 відсотків. Ця макуха потрапляє на інший прес, який має забрати решту жиру і довести до 6 відсотків. Поруч із пресами стоять фільтри, які відфільтровують олію від домішок. На виході ми отримуємо пресову нерафіновану олію першого ґатунку. Готова макуха йде на окремий склад. Відчуваєте цей запах? Це – запах виключно натурального продукту. А це ось грануляція. Тут соняшникове лушпиння перетворюється в гранули і потрапляє в беги. Це вже готове паливо. Ми виготовляємо його по 8-9 тонн на добу. Потреба підприємства – 1,5 тонни, решта – це надлишок, який ми продаємо. Ми можемо спалювати його при виробництві електроенергії. Якість продукції контролюють в лабораторії – як олії, так і макухи.
– Наскільки складно конкурувати на світових ринках і чи відображаються якось на Вас наслідки торговельної війни між Україною та Росією?
– Україна споживає 5 відсотків виробленої олії, решта – це експорт. Відомо, що поруч із нами сидять кацапи. Як вони торгують олією? «Пачом масла в украинцев? Ага! Даю на п’ять доларов дешевле». Отак вони торгують олією. Індію, Китай, деякі країни Європи – тобто найбільші ринки – вони повністю окупували. До повномасштабного вторгнення ми були лідерами із виробництва соняшникової олії у світі, кацапи – другі. Але війна і втрата територій, логістика, зростання собівартості продукції, прильоти по заводах – все це негативно відгукується на наших експортних можливостях. Ну і цинізм закордонних партнерів. Всі європейці кричать, що з росіянами вони не торгують, але з білорусами торгують. А Білорусь що, виробник олії? Ні. Це російська олія, тому треба дивитись правді в очі. Європейці застосовують подвійні стандарти. Тому хочеться справедливості, а ще хочеться все і одразу, але так не буває.
– А доступні кредити?
– Вони реально працюють. Ми закредитовані з банком. У нас кредитна лінія на 20 мільйонів гривень. Держава дійсно допомогла, програма 5/7/9 дійсно працює. А ось програми грантові для мене чомусь – темний ліс. Якщо держава змогла за допомогою банків пояснити і розкласти по полицях всі плюси програми 5/7/9 для клієнта, то з грантами нічого не зрозуміло. У державній програмі є зацікавленість комерційного банку, який сам іде до мене і сам розповідає, що треба зробити. Гадаю, міжнародна донорська допомога змогла б допомогти нашому підприємству реалізувати проект із будівництва електростанції. У мене є територія, є паливо, я готовий поставити турбіну потужністю один мегават – для заводу треба 0,2 мегавата, решту можна пускати в мережу і підтримувати генерацію. Але питання: де взяти 700 тисяч доларів? Треба допомога менеджера, бо в такий час я всього не потягну. Але як тільки ми доходимо до питання грошей, я чую про відкати і корупцію. Я готовий працювати з усіма, але щоб не чути оте ганебне слово «корупція».
Повертаємось до болючого питання вимкнення електроенергії. У нас критична інфраструктура – це хлібзаводи. А борошномельне підприємство критичне? Ні. А олійний завод критичний? Ні. Чому? Хліб без борошна та олії не спекти! Чому виріс хліб в ціні? Бо борошно і олія дорогі. А чого дорогі? Бо по 18 годин працюють на солярці. От коли в нас будуть чіткі правила гри, тоді бізнесу буде легше, і продукція буде дешевшою. А поки держава думає, ми працюємо. Ота генерація, про яку ми говорили, нам цікава. Найближчим часом я планую візит в Індію, яка виробляє турбіни і обладнання для олійних заводів. Там треба дивитись і торгуватись. Дивись, до чогось і доторгуємось.
Спілкувався Віталій Назаренко, фото автора
