Герої у білих халатах. Янголи війни… Саме так хочеться сказати про тих, хто, незважаючи на небезпеку та обстріли, витягував з тенет смерті життя. Саме з такою глибокою повагою ми говоримо про медиків – людей, які попри жахіття війни, не втекли, а рятували життя дітей, дорослих, військових. Про цивільних медиків Чернігова написано немало, а от про військових із зрозумілих причин нинішнього часу – не написано практично нічого. Тож ми спробуємо це виправити, адже лікарі та медсестри Чернігівського військового госпіталю удостоєні найвищих державних нагород – орденів і почесних відзнак, а начальнику установи, полковнику медичної служби Збройних Сил України Олександру Петровичу Слєсаренку присвоєно звання Героя України з врученням Ордену «Золота Зірка». Все це – за подвижницьку працю, а особливо за участь у обороні Чернігова. Ця історія про них… Хоча вони – це вже історія!
Олександр Слєсаренко: «Ми готувались до великої війни»
Мало хто знає, що не так вже й давно існування Чернігівського військового госпіталю, який під час облоги міста врятував не одну сотню життів, висіло на волосинці. Найгірші часи, коли знищували не лише медицину, а й військо, і в тому числі військову медицину, канули у небуття з перемогою Майдану. Якби не він, то госпіталь, скоріше за все, перетворили б спочатку на поліклініку з денним стаціонаром, а потім і взагалі закрили б. Надто вже ласий шматок у мальовничому місці. А місце й справді мальовниче. Помітно, що до його облагородження докладено чималих зусиль.
Ми зустрічаємось із начальником Чернігівського військового госпіталю Олександром Слєсаренком на вході до установи. Звісно, всім давно відомо, де саме розташований медзаклад, однак порядок такий, що знімати і вказувати місце розташування заборонено, бо це – військова частина. Та все ж не можна не звернути увагу на красу навколо, а особливо молоді сосни, дбайливо висаджені руками працівників установи. Ці сосни – особлива гордість полковника Слєсаренка, із кожним роком вони все більше нагадують молодий ліс.
Нове життя, чи то пак відродження Чернігівського військового шпиталю почалося у 2014-му році. Тоді ж Олександр Петрович вирішив готувати увірену йому установу до великої війни. Як воїн, що пройшов Афганістан, як медик, що неодноразово бував на палаючому Сході України, він знав, що широка війна неминуча!
«З Чернігова до кордону – всього-на-всього 80 кілометрів, тож треба готуватись», – вирішив він.
Деякі скептики тоді посміхались, мовляв, навіщо тобі реанімація на 37 ліжок, а не, скажімо, на 4? Або навіщо госпіталю аж вісім операційних!? Та, як відомо, сміється той, хто сміється останній. Хоча який тут сміх? Війна! Заслужений лікар України знав, що він все робить правильно, готувався до найгіршого, вибивав де міг і в кого міг необхідне обладнання, розширював медичний простір, шукав кваліфікованих спеціалістів, і, можливо, саме через це Чернігівський військовий госпіталь врятував стільки життів. А було і справді непросто.
На плечах – життєзабезпечення шпиталю
На начальнику господарського відділення госпіталю Олександру Горбоносу лежить фактичне життєзабезпечення установи. Що таке лікарня без світла? Це – смерть! А хворі без належного обігріву та харчування? Теж саме! А вода? Все це мусив шукати Олександр Володимирович, і не раз під ворожими обстрілами.
«Коли постала проблема з світлом, ми шукали генератори, – говорить він. – Один, дизельний, на 35 кіловат, мені вдалося роздобути в полку зв’язку. Завдяки цьому генератору лікарня мала тепло. Ми його вмикали на 10-12 годин, більше не могли, бо витрати солярки були 17 літрів на годину. Але цього вистачало, щоб нагріти приміщення».
Більш потужний генератор, на 100 кіловат, забезпечував шпиталь світлом. Його вмикали зазвичай на 3-4 години, а споживав він 40 літрів дизелю щогодини. За цей час встигали провести операції, нагріти воду, зарядити зарядні пристрої.
Олександр Слєсаренко називає начальника господарської частини госпіталю своєю «правою рукою», адже без нього в установи не було б води, світла, тепла, харчів.
До речі, про харчування. Харчоблок у військовому шпиталі – на електричних плитах, тобто цілком залежний від електропостачання, якого не було. Тож знайшли вихід – польова кухня!
Завідувачка їдальні Тетяна Сафонова пригадує, як катастрофічно не вистачало рук, і на кухні, за розпорядженням начальника госпіталю, їй допомагали медсестри.
«Ми робили все для того, щоб вистояти в цій важкій ситуації. Дуже допомагали волонтери, за що їм окрема подяка», – каже вона.
Польову кухню, генератори, воду, продукти Олександру Горбоносу, попри постійні обстріли і з ризиком для життя, доводилось вишукувати по всьому Чернігову. Його героїчні вчинки не залишились непоміченими для країни. Після відступу ворога з Чернігівщини Олександр Горбонос був удостоєний Ордена «За мужність» ІІІ ступеня.
Першими приймали прикордонників
У день, коли почалася війна, медичний персонал госпіталю перебував у казарменому становищі, всі чекали на перших поранених.
Старша медична сестра відділення анестезії та реанімації Лариса Бортницька пригадує, що першими приймали прикордонників, яких привезли з пораненнями черевної порожнини.
«Вже о шостій годині ранку ми всі були в операційній, – говорить пані Лариса. – Було дійсно важко, ми спали по дві години на добу, і спали в тому, в чому були вдягнуті, але ми знали, що мусимо працювати, бо мова йде про життя і смерть».
Ларису Борницьку удостоїли Ордена княгині Ольга ІІІ ступеня, хоча справжніми героями вона вважає військових.
«Таких бійців, як українці, у світі немає більше ніде. Ти надаєш йому допомогу, а він думає про те, як повернутись на передову до своїх товаришів», – захоплюється мужністю воїнів чернігівський медик.
За словами начальника військового госпіталю, його особливо вразило те, що увесь медичний простір Чернігова працював як одне ціле, і це було дійсно неймовірно. Саме завдяки мужності наших воїнів та надійному тилу медиків, підтримці чернігівців, мобілізаційній спроможності місто вистояло і прогнало непроханих зайд.
Лікарі й медичні сестри найкраще знають ціну подвигу наших захисників, тому що вони – поруч із ними у найтяжчі хвилини, не лише рятуючи бійців, а й будучи свідками їх мужності.
Про один із таких прикладів розповідає медсестра-анестезист Оксана Стародуб.
У пам'ять жінці вкарбувався випадок, котрий свідчить про непереможність і силу духу нашого воїнства. Про нього, каже медик, вона ніколи не забуде. Далі пряма мова: «У нас лежав поранений військовий, і коли я до нього підійшла (він саме відходив від наркозу), то я запитала чи він мене чує. Він моргнув, що так. Що передати дружині? – запитую. Я йому дала папір, на якому він пише: «Передайте моїй дружині, що в мене все…» і показує жест двома пальцями «все добре». І, знаєте? Після цього в мене хлинули сльози. Дуже довго наші дівчата тримались, але коли хворий в такому стані показує, що в нього все добре, то це незабутньо. Це яскравий приклад того, що наші воїни найстійкіші, найміцніші, вони ніколи не впадуть духом, ніколи не скажуть, що їм важко».
Три місяці не бачили рідних
Українські воїни дійсно найкращі, бо воюють за свою землю. Так само, як воюють за неї і українські медики – падаючи з ніг, вони думали, як врятувати людське життя. Працювали у госпіталі тижнями без відпочинку і практично без сну, не бачачи своїх рідних, героїчно добуваючи воду, їжу, світло, електроенергію та тепло.
Вгодованим європейцям, що бачать цю війну по телевізору і пропонують нам по одному танкові на місяць, важко навіть уявити, як це – не бачити свою маленьку дитину. Що відчувало при цьому серце старшої операційної сестри Чернігівського військового медичного шпиталю Юлії Кашуби (нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня), яка не бачила чотирирічну дитину впродовж трьох місяців – відомо одному Господу.
«Хоча у нас є сім’ї, рідні та близькі, але ми не можемо підвести наших хлопців, така в нас робота, – каже вона. – Це все наші брати, наші чоловіки, батьки… Ми кожного сприймаємо як свого рідного».
Начальниця пересувного рентген-кабінету Вікторія Донець – і зараз на бойовому посту! З першого дня вона знала, що вона потрібна в шпиталі. Єдине, про що попросила у начальника – забрати з собою дитину. Олександр Петрович дозволив. Коли ж постала загроза знищення і бомба впала на готель «Україна», маленьку вирішили передати родичам, з її евакуацією допомагав Олександр Слєсаренко.
«Вдячна Олександру Петровичу за те, що він фактично врятував мою дитину. Через два дні після того, як ми її вивезли, мій будинок на Подусівці розбомбили. Якби вчасно не забрали, то могло б трапитись непоправне», – каже Вікторія Донець.
На адреналіні!
По дві-три години сну на добу, через втому та біль, на адреналіні працювали госпітальні лікарі.
Начальника травматологічного відділення Чернігівського військового госпіталю, кавалера Ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Ігоря Небрата ми чекаємо біля операційної. Зараз, у відносно спокійний час, операції планові, а от під час війни доводилось оперувати майже без сну.
«Перше, що згадується, – це цілодобовий потік поранених, невимовна втома. Дуже важко було, – розповідає Ігор Небрат. – Вкарбувалася в пам'ять одна історія: до нас привезли пацієнта, який мав поранення, несумісні з життям. Воїн фактично помер на операційному столі… А телефон постійно дзвонив, дзвонила «Кохана». Дуже довго ми збирались із думками, хто відповість і хто повідомить дружині трагічну новину. Слухавку взяв я, сказав як є. Вона спочатку не повірила. Не плакала, а запитала: можливо, я помиляюсь, можливо, телефон у когось іншого. «Ви можете сфотографувати його і відправити мені?» – спитала вона. Я не зважився. Поклав слухавку…».
Незважаючи на те, що госпіталь має статус військового і є військовою установою, допомогу тут надавали всім, зокрема дітям та цивільним.
«Дуже багато цивільних привозили з Ягідного, ну і з Чернігова, – пригадує начальник травматології. – Запам’яталась ситуація, коли привезли двох цивільних з Чернігова. Було це якраз тоді, коли вже обстрілювали пішохідний міст. Один із них пішов ловити рибу, а жіночку привезли – так та поїхала подивитись на велосипеді, а що ж там відбувається, – усміхається через марлеву пов’язку Ігор Небрат. – І такі випадки траплялись. Слава Богу, для них все обійшлося легко».
Підлеглий Ігоря Небрата, молодий лікар-травматолог Степан Маслій добровільно пішов на війну. Встиг повоювати під Сєверодонецьком та в Чернігові, а потім його направили на підкріплення у військовий госпіталь. Тут він нині здобуває безцінний досвід. Впевнений: «Ми точно переможемо, оскільки такої єдності духу, такої сили волі більше немає ні в кого. У нас кожен підтримує один одного, кожен відповідає за чиєсь життя».
«Хочеш миру – готуйся до війни»
Серед медичних установ Чернігова у військового госпіталю – особливе місце й особлива місія, та все ж таки, підкреслюють наші співрозмовники, усі чернігівські медики, які залишились рятувати людські життя – учасники єдиного подвигу оборони Чернігова.
Герой України, заслужений лікар України, полковник медичної служби ЗСУ Олександр Слєсаренко досі вражений згуртованістю чернігівців.
«Вражений єдністю лікарів, цивільних, військових, волонтерів… Ми знали, що проти нас – армія і танкова дивізія, ми знали, що ми так чи інакше загинемо, адже до останнього моменту у нас були великі сумніви в тому, що ми виживемо. Але ми всі об’єднатись, кожен на своєму місці, допомагали одне одному і вистояли», – каже він.
Із героїчних днів оборони, із труднощів нині тут роблять висновки. Госпіталь додатково облаштовує ще один повноцінний цокольний поверх. Тут роблять запаси необхідного, ліквідовують прогалини.
«Облаштовуємо захищені операційні та реанімаційні, робимо запаси ліків та води, вдосконалюємо систему опалення, бо через два місяці буде холодно. Це генератори, це котли, які працюватимуть на паливних пелетах, це буржуйки і котли, які раніше не були у використанні, – дивимось, як їх можна реанімувати і задіяти. З дня на день починаємо бурити артезіанську свердловину, яка буде підключена до загальної системи водопостачання», – каже начальник госпіталю.
У його планах – максимально розширити якісний медичний простір і автономізувати установу. Держава та меценати розуміють необхідність якісної медицини, тому йдуть назустріч. А Олександр Слєсаренко поспішає, бо пам’ятає: «Хочеш миру – готуйся до війни».
Він знає, що його колектив – найкращий, а висока відзнака Президента України – це відзнака всього колективу.
«Мої колеги свої нагороди отримали заслужено, вони всі для мене герої. Звання ж Героя України – це відзнака для всього військового госпіталю, і саме так я її сприймаю», – каже він.
Звісно, Олександру Петровичу як справжньому українському офіцеру властива певна скромність, однак його участь в організації діяльності госпіталю – дійсно героїчна. І це відзначають самі медики.
Віталій Назаренко
Фото Миколи Тищенка
