Дебют.
Ігор Татарин народився в 1999 році на Корюківщині Чернігівської області. З 2014 по 2016 рік навчався у Ніжинському обласному педагогічному ліцеї. Мрія, яку він поставив перед собою, – навчання у Львівському національному університеті імені Івана Франка, здійснилася. Відтепер – студент історичного факультету, майбутній археолог.
Історія для двох
Життя – то довгий шлях. У кожного він має свою довжину і завершиться лише тоді, коли мине останній поворот, коли, знесиливши від мандрів, нарешті знайдеш відпочинок від довгої подорожі. Різні цим шляхом ходять люди. Одні поспішають завершити його якнайшвидше, а інші хапаються за кожну можливість подовжити його. Хтось хотів би, аби шлях скоріше скінчився, а хтось злякано розуміє, що шлях дійшов кінця…
Цим шляхом, марудним і довгим, простував чоловік. Він, наче, нічим і не різнився від інших. Такий же згорблений під вантажем мандрівної торби. Але щось його різнило від інших. Більшість ішли гуртом. Іноді той гурт досягав значних розмірів. Решта подорожували самотою, але радісно приєднувалися до будь-якого іншого гурту… А він чимчикував сам. Завжди. Хоча й здавалося це дивним, адже кожному іноді трапляються попутники. Проте він не знає, чи був тоді хтось із ним. Він був переконаний, що завжди йшов сам, один, без нікого. Здавалося, що то його доля – йти самому. Достиглий хліб завжди хилив свої обважнілі колоски перед ним, неначе припрошуючи: ось, бери, їж. Але ніколи не дозволяв брати більше, аніж чоловікові було потрібно цього дня. Яблуні схиляли свої гілки до нього, даючи щодня кілька соковитих фруктів. Могутнє джерело враз пересихало, коли чоловік втамовував свою спрагу повністю. Але він тим не переймався – був переконаний, що так і треба.
Для інших він був посміховиськом або якоюсь дивовижею. Та що йому до того? Він не зважав на кпини інших мандрівників. Вже не зважав… Бо навіщо зважати на кпини тих, хто й сам веде себе дуже дивно і потребує постійно якогось гурту, аби відчувати себе впевненіше.
Але він уже достатньо довго йшов тим шляхом, так йому здавалося. Він відчував втому, наче ще трішки, і цей марудний шлях завершиться й чоловік зможе нарешті відпочити спокійно. Йому навіть здавалося, що нарешті досяг кінця, та щоразу він прокидався, добре відпочивши. І це його бісило. «Чому мій шлях – такий далекий? – неодноразово запитував сам у себе. – Чому він не завершується?». Однак відповіді не було… Він не знав, як реагувати на це. Тож сердився на того, хто дав йому цей шлях. Ненавидів кожного, у кого шлях був коротшим. Іноді так хотів звернути вбік, впасти в якусь жахливу ущелину!.. Та завжди невідома сила повертала його назад на шлях. Він ненавидів цю силу.
Але потім усе змінилося.
Мандруючи, він потрапив у хурделицю. Сніг мів так, неначе оскаженів від чогось. Чоловік сховався в хиткій хатині, яка так стогнала під поривами вітру, що, здавалося, ще один подув, – і все, вона завалиться… Він хотів цього. Хотів, аби халупа завалилася, – надіявся знайти нарешті бажаний спокій під уламками сховку. Та раптом у хиткі дверцята хтось обережно постукав. Чоловік відчинив двері, за якими була жінка, закутана у подорожній плащ, котрий (добре це знав) навіть від легкої мряки не захищав, а що вже казати за таку хурделицю!.. Вона попросила переночувати. Він впустив її. Але тепер був переконаний, що хатина не має права завалитися. Від жінки віяло чимось таким невідомим для нього. Здавалося, від самого доторку до цього чомусь хочеться рухатись далі. Відчув, що вітер перестав так хитати стіни. Раптом розпалилося багаття, яке поступово відігнало холод. Так минула ніч… Проте хуртовина не зупинилася, а навпаки, здавалось, посилилася. Сніг насипало вже вище даху хиткого будиночка. А тому їм довелося лишитися разом тут. Чоловік надіявся, що ось завершиться віхола, і він зможе піти звідси, втекти від цієї жінки. Втекти від цього – чогось невідомого. Та хурделиця не спинялася, а щоразу ставала все потужнішою. А тому й робити було нічого, окрім як спілкуватися між собою. Так він дізнався, що вона в чомусь подібна до нього: була самотньою, також подорожувала сама і то не надто часто… Хоча старалася приєднатися до якогось гурту. Ненадовго. Однак також у чомусь вона була і його протилежністю. Їй здавався складним шлях, проте вона чимчикувала далі. Йшла, не звертаючи уваги ні на що. Жінка радо розказала про себе, та, щоб почути бодай щось про нього, доводилося витягувати слова, неначе щипцями…
Заметіль не припинялася ще довго. А потім враз скінчилася. Шлях став вільним. Отож цей чоловік міг нарешті втекти від тієї жінки з її незбагненною магією. Проте він уже не хотів іти від неї. Сподівався, вони йтимуть далі разом. Чому? Не міг собі пояснити, та й не надто потребував таких пояснень. Навколо цієї пари почали плестися різні розмови. Для кожного було дивиною те, що вони йдуть разом. Всі пам'ятали, як насміхалися з того дивацького самітника. Кожен пам'ятав, наскільки неохоче приймали ту жінку. А тепер вони йшли разом. І це було дивним.
Але чоловік не чув тих розмов. Він намагався підтримувати у собі вогник надії, що ця жінка буде з ним і надалі.
Ігор Татарин
