ЯК УКРАЇНЦЯМ БУДУВАТИ РІДНУ ХАТУ – ОБГОВОРИЛИ ІСТОРИКИ, ДУХОВЕНСТВО І ГРОМАДСЬКІ АКТИВІСТИ.
На відзначення 150-ліття з дня народження Митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького 30 жовтня у Києві пройшла конференція «Як будувати рідну хату» – погляд з ХХІ століття». Говорили про духовну спадщину Митрополита, її сучасне сприйняття та актуальність для сьогоднішнього суспільства.
Конференцію організували Український інститут національної пам’яті, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Український католицький університет, Українська Греко-Католицька Церква.
Дисидент, проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович наголосив на важливості постаті Андрея Шептицького для України:
«Митрополит Шептицький є для нас тестом. Він дуже чутливо реагує на принцип нульової суми і доданої вартості. Принцип нульової суми означає протистояння: хтось виграє, хтось програє. Ті, хто живе за принципом нульової суми, будуть постійно відкидати Митрополита, тому що він є речником доданої вартості. Якщо сторони співпрацюють – вони завжди отримують більше».
На особливій місії актуалізації постаті Митрополита саме в Києві наголосив, зокрема, Голова Комітету із вшанування пам'яті Блаженного священномученика Омеляна Ковча Іван Васюник:
«Митрополит Андрей так легко повертається, приходить у заходах у Києві тому, що нам допомагає велич Митрополита, яка є у його слові. Він говорив там, де більшість мовчали».
Ліліана Гентош, науковий співробітник Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. Івана Франка, нагадала про громадську наснаженість Шептицького: «Митрополит закликав католиків та греко-католиків сумлінно підійти до виборів і вважав участь у них обов’язком громадянина».
о. Юрій Авакумов у свої доповіді торкнувся питання актуальності в руслі діяльності історика і, зокрема, – постаті Андрія Шептицького:
«Одне із найбільш провокаційних завдань історика зробити так, щоб минуле промовляло до сучасника. Шлях до осягнення минулого має стати актуальним і злободенним для сучасників. За всі мої роки наукової кар’єри я не мав такого відчуття актуальності. Це стосується і моєї теми «Митрополит А. Щептицький і його російські кореспонденти». Митрополит Андрей був непримиренним опонентом імперської та пізнішої комуністичної Росії, але він ніколи не вважав себе опонентом російського народу. Цар Микола ІІ, характеризуючи Митрополита, послуговувався такими словами як «аспед» і «мерзавец». У той же час, йому симпатизувало багато росіян, які прагнули до церковної єдності.
За кожною історією брехні та ненависті є історія людського спротиву, особистої гідності, чесності, й завдання професійної історії зробити саме цю історію улюбленою та бажаною для сучасників».
Мирослав Маринович сказав, що приклад Митрополита Шептицького є прикладом того, «як одна людина може запустити машину, яка залучає священників до соціальної праці, і завдяки чому преображається цілий край».
У відповідь на запитання про те, чи може Майдан породити людину масштабу АндреяШептицького, Маринович відповів: «Наше суспільство вже є мережеве. Церква ніколи не буде мережевою, церква є вертикальною структурою. Для нас питання у тому, чи ми можемо бути у солідарній дії… Чи ми можемо бути в солідарності, роблячи одну і ту ж справу».
Олег Турій, проректор із наукової роботи Українського католицького університету розповів, що Шептицький намагався дистанціювати себе і церкву від політики:
«Він заборонив священикам брати участь у виборах. Всяку політику залишав іншим, будучи переконаним, що це є зрадою Ісуса Хреста. «Християнин може і має бути патріотом, але цей патріотизм не має базуватись на політичній ненависті» – це слова Шептицького. Також відома цитата Митрополита, що «Християнський патріотизм не може містити в собі ненависть до іншого народу».
Переважно про сучасну рецепцію спадщини Митрополита Шептицького говорили на «круглому столі» в рамках конференції«Ідеал нашого національного життя» у ХХІ столітті – завдання співпраці Церкви, влади та громадянського суспільства у побудові гармонійної держави».
«Відносини держави і церкви складалися дуже по різному – часом шляхом суперництва, часом взаємного поглинання. Наша найближча історія підказує, яким би міг бути цей ідеал відносин між громадянським суспільством і церквою – це відносини, які складалися під час драматичних подій на Майдані. Дуже приємно було бачити у найекстремальніші моменти представників церкви, які виконували і свою християнську, і громадянську місію. Це та модель, яку варто продовжити в мирному житті», – розпочав розмову Володимир В'ятрович.
Про ситуацію Майдану як таку, що висвітила важливі тенденції взаємодії суспільних інституцій, говорив і голова Комітету з питань культури і духовності Микола Княжицький:
«Майдан показав дуже важливу річ: там не було поділу на конфесії. І коли священик виходив на Майдан, то його не питали з якої він конфесії, і молилися всі разом. Це велике християнське єднання показує насправді природну сутність українців. Церква має відповідальність сказати, що робити із сучасною Україною, як її поєднати».
Єпископ Богдан (Дзюрах), адміністратор Патріаршої курії Української Греко-Католицької Церкви, наголосив на аспекті влади:
«Влада як служіння – хоч цей постулат є очевидним, та в українській дійсності на 25-му році незалежності надалі залишається недосяжним ідеалом. «Керівна влада, – підкреслює Митрополит в одному зі своїх послань, – має за мету служити публічному добру, зберігати й боронити природні і правильні свободи громадян», оскільки ми говоримо про християнські принципи виконання влади, то Митрополит вказує на Хреста як взірець правильного сповнення влади».
«Саме Митрополиту Шептицькому, церковному діячеві, належать слова про те, що «нема такої ціни, яку Україна не повинна була б заплатити за своє військо. Легковаження цим підставовим принципом дуже дорого коштувало і продовжує коштувати Україні», – зауважив у своїй доповіді президент Української асоціації релігійної свободи, провідний науковий співробітник Інституту філософії НАН України Віктор Єленський.
Говорячи про аспект співпраці громадянське суспільство – влада, Володимир В'ятрович зауважив:
«Ми звикли нарікати на владу, і мені як історику це зрозуміло: сотні років українці не мали своєї держави і будь-яка влада для українців була ворожою. Той, хто ставав владою, автоматично переходив на бік зла, з яким треба боротися. На жаль, це вороже ставлення до влади зберігалося і в тих моментах, коли треба було ставати цією владою. Так було після помаранчевої революції, коли активісти з громадського сектору не пішли у владу, хоча була така можливість. Вони обрали стояти збоку і критикувати те, що робилося неправильно. Зараз маємо подібну ситуацію. На жаль, єдине, що зараз може запропонувати слабка українська держава – це можливість самим ставати цією державою. Я є державним чиновником півтора року, і я не бачу великого бажання своїх ровесників іти у державну владу – а такі можливості є. І багато хто відмовляється від цього, бо не готові брати на себе відповідальність. Завжди легше стояти збоку і критикувати, а не брати на себе відповідальність за те, що робиться.Якщо в нас далі триватиме таке відсторонене ставлення до державної влади – то ми повторимо помилки помаранчевої революції».
До кого в першу чергу звертається українська Церква, хто є адресатом послання «Як будувати рідну хату?» Митрополита Шептицького – так поставив питання блаженніший Святослав (Шевчук), глава Української греко-католицької церкви:
«Врахуємо, що воно було написано у грудні 1941 року, мабуть, це не були органи державної влади – бо говорити з німецькими окупантами про будівництво рідної хати для українців є нонсенс, так само це не була радянська влада чи яка-небудь інша. На моє переконання, адресатом цього послання є український народ, громадянське суспільство, і це є найперший вектор того діалогу, якій вів у всій своїй пастирській діяльності Митрополит Андрей Шептицький. Це є той найперший співрозмовник, маємо на увазі ми, Українська греко-католицька церква, яка намагається висловлюватися щодо квестії соціальної – суспільних питань, які сьогодні нас турбують», – сказав блаженніший Святослав.
Олена Шарговська, Український інститут національної пам’яті
