Мої земляки з села Купчичі, що на Сосниччині, 21 вересня традиційно відзначили Храмове свято, у день Різдва Пресвятої Богородиці і вікопомної дати – визволення села й Чернігова від німецько-фашистських загарбників.
Мої батьки Петро Семенович і Харитина Микитівна (Царство Небесне їм), потомственні колгоспні трударі заздалегідь готувалися до приходу гостей. Таємно гонили самогонку, варили смачні страви: холодець з курятини, тушковану картоплю з м’ясом, пшоняну кашу з локшиною на маслі (жовта, як віск), налисники, вареники з сметаною, пиріжки (батьки тримали корову), була й смажена і солона риба батькового улову, тощо.
У нас постійно храмували родичі із сіл Шабалинів і Пекарів, що за Десною, яка від Купчич за якихось півкілометра. Увійшла б у село, якби у 70-их роках минулого століття не змінили русло (зробили перекоп і на березі посадили тополі). Павло, Лідія і їхній батько Данило приїжджали підводою на два дні. Гостювала і Настенька (так люб’язно звали жінку із села Киріївка), у якої я жив на квартирі, коли завідував тамтешнім клубом.
Пообідавши, ми йшли до клубу, яким я завідував у 60-их роках. Його побудували після війни. Солом’яна покрівля, (коли протікала, то батько перекривав), торфобрикетне опалення, газолампове освітлення. Щовечора були танці до упаду (так казала молодь), з українським гопаком. Мій племінник Іван Ілліч (син сестри Каті), працюючи в Сосницькому райагробуді (тепер вчитель фізики Кудрівської школи нашого району), приїжджав до батьків на храм із своїм напарником Миколою Трубою, що раніше був баяністом Сосницького РБК. Але полюбляв випити, за що і «попросили» з культури. Захмелілим грав і в нашому клубі. Голова лежала на міхах баяна, а пальці віртуозно бігали по кнопках головного в ті роки музичного інструмента.
Тоді ж у нас храмував і відповідальний секретар Сосницької райгазети «Червоний прапор» Григорій Макаренко (його дружина Віра Андріївна була науковим співробітником Сосницького музею, хати – садиби Олександра Довженка), який приїхав у відрядження. Григорій Степанович теж дав лиха закаблукам. Матеріалу для газети він не взяв, бо того дня в колгоспі не працювали, але добре в нас похрамував. Досвідчений журналіст любив ситно поїсти. У райцентрівській їдальні брав по дві порції страв. Душу відвів за нашим багатим столом. Але у післявоєнній старій хаті, що була з маленької колгоспної комірчини, йому не було де переночувати. Тому мати розбудила батька, який нахрамувався, і відправила сторожувати на ферму.
– Треба храми заборонити, бо напиваються, доходить до бійки, – сказала мати поважному гостю з району.
– Ні в якому разі. Лише сьогодні ви зустрічаєтесь з родичами, спілкуєтесь, разом відпочиваєте. Бо за своєю і колгоспною роботою і вгору ніколи глянути, – відреагував Григорій Макаренко (літературний псевдонім Григорій Яблунівський).
У післявоєнні роки працювали без вихідних. У вересні жінки вручну до Покрови на великій площі копали картоплю. Я допомагав матері. Босими ногами жінки мочили у озері, де вже була холодна вода, коноплі. Пальці уражав ревматизм.
Особливо довгожданим і вікопомним було храмове свято 21 вересня 1943 року. Мені тоді було три роки. З батьками жив у погребі, бо село спалили німці. Туди ледь не кинув гранату угорець, але німець не допустив.
Опівдні ми почули довгожданий і радісний голос земляків:
– Вилазьте, німці втекли, в селі – червоні. Беріть посуд та ідіть на болото, чекає польова кухня. Ми вперше за декілька місяців, як і всі купчичани, їли наваристий український борщ. Батько вмудрився, навіть у погребі вигнати самогонку, яку він називав смердухою, хоча робив із житнього солоду (такою була, коли гнали з буряків та меляси).
Досить приємним для мене було храмове свято 21 вересня 1958 року. Закінчивши Спаську середню школу, я працював на різних роботах у колгоспі імені Чапаєва, центральна садиба якого була у селі Змітнів. Після хрущовського укрупнення у нього увійшов наш колгосп імені Будьонного. Скажімо, волами я возив люпинову зелену масу на силос. На площадку возу вилами накладав 3-4 тонни молокогінного корму. Доставляв і копиці сіна, з яких виростали стоги. Воли, потужна тяглова сила, дуже боялися пекучих укусів ґедзів. Тому, щоб захиститись від них, бігли з возами у Десну. Бувало, я потрапляв у річку, не встигнувши виплигнути на берег.
У розпал храмового застілля того теплого осіннього дня у хату увійшов листоноша, фронтовик, учасник штурму Берліна, орденоносець з численними нагородами Іван Михайлович Павленко. Приніс свіжий номер районки. У ньому була вміщена літературна сторінка «Рідні обрії», де був мій нарис «Брати-механізатори» про сусідів Феодосія, Миколу, Івана та Василя. І про мене вірш «Сількор» заступника редактора Наталії Федорівни Решодько:
Сількора Кохана Миколу всі добре знають у селі,
Це – комсомолець, активний в усьому і славний хлопець взагалі.
Коли ще вчився він у школі, в газету вже писав не раз
Про ферму, працю в полі, про школу й свій 10 клас.
Його цікавили питання з життя колгоспу і села,
Писав статті й оповідання про земляків і їх діла.
А як закінчив десятирічку, вказало серце вірну путь,
Що треба в шосту п’ятирічку внести і свій посильний труд.
Не став роздумувать Микола і хліба легкого шукать,
А незабаром після школи пішов в колгосп він працювать.
Проте завітна його мрія – освіту вищую здобуть,
Працюй, готуйсь, твоя мрія здійсниться – вступиш в інститут.
Саме так і сталось. Ще як завідував Купчицьким сільським клубом, я вступив на заочний відділ факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Займав посади літературного працівника, кореспондента, завідувача сільгоспвідділом з першого номера носівської районки «Прапор комунізму». Про що свідчить запис редактора, письменника-гумориста Леоніда Серебрякова у трудовій книжці: «За самовіддану працю, творчі пошуки та виявлену ініціативу в період створення і організації випуску носівської райгазети «Прапор комунізму» оголошена подяка».
Працюючи в редакції однієї із кращих газет області, я щорічно старався на храмове свято перевідати батьків. 1966 року приїхав з фотокореспондентом Миколою Ляшенком, який фотографував моїх батьків, родичів, земляків. Але ми запізнилися на роботу. Щоб спокутувати провину перед редактором, в Чернігові ми купили сосиски, які він полюбляв, але їх іще не продавали в Носівці. Переступивши поріг кабінету Леоніда Борисовича, на його стіл поклали сітчану авоську, з якої було видно дефіцитний продукт і домашні гостинці. І гнів редактора, що бачився в його очах, як рукою зняло.
Вже вкотре мої земляки відзначили храмове свято в селі, що розташоване на заокруглій місцевості. Справа – Десна, а зліва – гори з ровами і вільхове болото. В одному з них виклали кам’яну стіну, щоб весняні води під час великих повеней, які заходили в село, не перерізали тоді ще ґрунтову дорогу, що йде з Чернігова до Коропа і на Сумщину.
Тепер мені немає до кого приїхати погостювати або на храм. Хіба що до сусіда, депутата Змітнівської сільської ради багатьох скликань Миколи Биковця, який наглядає за батьковим дворищем. Мені надзвичайно дорога ця земля, де народився і починав трудовий шлях. Але де б я не був (доля закинула в Мену, де працював інструктором райкому комсомолу, Бобровицю – завідувач відділу фізкультури і спорту райвиконкому, в Носівку, яка стала другою батьківщиною, районна і обласна газета «Деснянська правда»), подумки повертаюся до рідного порогу, біля якого зустрічала і проводжала мати, яка прожила чесне життя. Її слова: «Синку, не бери чужого. Розживемось – і буде своє» – стали для мене настановою на все життя. Як і запам’ятались храмове та інші релігійні свята, які ми з нетерпінням чекали і широко відзначали. То були свята родичань і поріднення близьких людей, чого так мало в нашому досить важкому сьогоденні, коли навіть не до свят.
Микола Кохан, Сосниччина, Чернігівська область
