Бувальщина.
Середньостатистична тривалість життя людини в наш час – 70-80 років. І відрізок в 5-6 років у певних умовах це цілий період, а ось один вечір – то лише мить. Одна мить життя… Про неї я вам і розповім.
Пригода трапилася зовсім нещодавно, під час творення нашої історії, коли держава однією ногою була вже в Європі, а іншою ще перебувала по коліна в минулому… Це – мікроскопічний відрізок із життя одного мого знайомого «філософа», що, нерідко хильнувши чарчину, виводив усілякі «доктрини», – навіть Кант, Ніцше та інші «боги мислення» позаздрили б…
Якось у дні святкування безвізу, працюючи монтувальником сцени в храмі Мельпомени, я допомагав на виставі нашій богемі – за 30 гривень дарувати людям радість. І ось, коли не був задіяний, зателефонували… Діалог, який несподівано зав'язався по телефону, зацікавив мене.
– Ти де? – озвався до мене «філософ».
– На роботі…
– Виручай, друже! Я на Пухова і не можу звідти виїхати…
Я зрозумів. Наш «філософ», судячи по його голосу, перебував у такому стані, що не був відомий навіть Мендєлєєву. Але як я можу виручити товариша, коли на роботі? А виручати ж треба, бо – друг. Тож я запропонував йому якось доїхати до театру, аби потім щось вирішити. Промимривши у відповідь: «на зв’язку», він погодився... А я продовжив чекати свого «зіркового» моменту, коли вийду на сцену та подарую глядачам небачену радість, пересунувши стола з однієї мізансцени на іншу. Це був мій маленький бенефіс!.. Та мій закулісний мандраж перервав дзвінок все тієї ж заблудлої у часі і в просторі душі :
– Ти де?!
– В театрі…
– Якого ж?!.. – і далі посипався потік термінів, зрозумілих тільки «філософам». Ти ж тільки що їхав зі мною в тролейбусі!..
Я одразу зрозумів всю важкість ситуації і пояснив:
– Так, я з нього вийшов і пішов у театр…
І тоді наш «магістр філософії» заявив, що він теж хоче долучитися до прекрасного й що чекатиме мене біля театру!
Виконавши свою роль на сцені за всіма канонами драматургії, я пішов виручати друга. Зателефонував йому, щоб визначити його «географію», й доки він учився заново говорити, здалека помітив його. Однак я вглядівся в ту фестивальну далечінь, де долучався до мистецтва мій друг і… Де ж він раптом подівся? Та ось же! Мабуть, уявив себе актором і зараз грав роль хруща – лежав собі на землі, дриґаючи руками та ногами, й не міг підвестися… Спасибі якимсь співчутливим дядькам – допомогли. Побачивши мене, він зрадів, немов дитина, обійняв, пробурмотівши щось «іноземною», тільки йому зрозумілою мовою, яку сам тут же й вигадав. Мабуть, це було щось про високі матерії, які мені, заземленому, на жаль, не вельми зрозумілі…
Дізнавшись, що друг на маршрутку в село не встиг, я вирішив його забрати до себе додому. Втім, як його довести?.. Адже в дану хвилину, згідно з теорією Дарвіна, мій товариш перебував у стадії первозданної ланки еволюції людини. Він навіть забажав щось мені сказати чи просто хотів бананів. Та, почувши завітне «на пальму», швиденько еволюціонував у неандертальця і вже міг майже прямо ходити.
По дорозі додому наш «філософ» намагався довести чергову доктрину і демонстрував це на прикладі, єднаючись із природою – то на землю впаде, то в калюжу. І… Нарешті дім. Мій кіт радісно кинувся нам назустріч. Але, побачивши п’яне обличчя мого друга, чкурнув геть і не з'являвся дома цілий тиждень.
Дома я вклав «філософа» на диван – частково, лише голову, а от грішна плоть усе ж таки вирішила максимально наблизитися до природи, тобто до підлоги…
І ось – фінал! «Філософ» спить, кіт у бігах, а я, додивляючись фільм, лягаю спати… Адже завтра вкотре триматиму якогось стола чи стільця, знову за 30 гривень даруватиму людям радість.
Ярослав Маджуга, спеціально для видання Суспільний кореспондент
