І коли вже читаєш після сторінки сотої, то починаєш нащупувати якийсь єдиний хребет таких строкатих доль, починаєш тямити, що тезис про те, що «вибухнув не Чорнобиль, а весь Серисери», — не пуста балачка, а реальність – неосмислена нами (більшістю – точно) сьогодні, на жаль. Брудні історії теж є. Але живі. Із нервом. Із матом...
***
Майже рік тому під час зустрічі Дмитро Стус зізнався, що попри те , що його улюблений письменник – Лев Толстой, сам Дмитро Васильович не може собі дозволити розкоші читати «таке». А все чому? Бо в сьогодні, хоч і «живуть» романи на 300-800 сторінок, зі зрозумілих мотивів, однак, мейнстрімними в коловерті щоденної маячні стали короткі жанри – есе, нариси, образки й т. п. (хтось там із мудрих казав, що поезія набагато філософічніша за прозу, це дійсно так, бо ж те, що можна вписати у вірш на сторінку —- розгортаєш на 800 сторінок); навіть жанр з’явився новий — non-fiction (автор існує мінімально-номінально, він —- скрипка людських голосів, адже сучасного читача, імовірно, не так і цікавить простарікування мудрагеля-автора, а література —- це те, що б’є в нерв, оте живе, а б’є в нерв (вибачте за такий довгий ланцюжок) те, що й сам відчув, зрозумів, пережив. Чи не так?!). Так от, до чого я (насправді – до рефлексії на новопрочитану книгу). Тиждень тому в книгарні здибали з Петром Андрійовичем (товаришем) дві книги – Алексієвич (не люблю цих жанрів, «довгої прози» і т. д., але ж «і ми, Химко, люде»…) і – страшно зізнатися! – Подерев’янського (людина хоч називає себе художником, та не розуміє, яку революцію зробила в літературі в 90-х.). Я одразу пустив пазурі в книгу «Чорнобильська молитва» (домовленість, що кожен читає книгу, а вже потім «махнемося»). Книга насправді вартісна (хоч і далеко не мій жанр), ота «поліфонія» людських голосів – простих, пересічних, зрозумілих, — яка змушує зовсім інакше дивитися на Чорнобиль, як то вчили в школі абощо (що це була просто трагедія – така далека й незрозуміла, але страшна). Голосів від «захисника совєцької власті» до вчителя, десятирічної дитини, він доктора с. -г. наук до фермера, від професорів й академіків до вдів (жінки розтікаються правдою, чоловіки – мовчать). Набагато цікавіше особисто мені читати думки перших: тут ми й натрапляємо на предтечу й вислід творення гомо сов’єтікуса. Ця істотка думає, здається, так: «Хоч я й останній гнилий черв (власть імущій, а ніяк не твар (людиноподібна — !) дрожащая), що лазить у твані й лайні, зате в мене є такий царбатюшка, що його всі бояться (упізнали країну-сусіда, але то — макросвіт, а мікро- — людина).» Цей царбатюшка був при Совдепії (принаймні в очах людей, адрєс яких «нє дом і нє уліца»…), але ж Совдепії нема, тепер оця крихітна людинка з атрофованими кінцівками стала й зовсім беззахисною, а тому й тужить за часами минулими…
І коли вже читаєш після сторінки сотої, то починаєш нащупувати якийсь єдиний хребет таких строкатих доль, починаєш тямити, що тезис про те, що «вибухнув не Чорнобиль, а весь Серисери», — не пуста балачка, а реальність – неосмислена нами (більшістю – точно) сьогодні, на жаль. Брудні історії теж є. Але живі. Із нервом. Із матом. Про дівчинку яка, даруйте поштиво, родилася без сісі й пісі, про те, як стріляли котів і собак, корів із великими зіницями, як закопували все живе — жуків, змій, рослини, як помирали. Але є щось і таке тепле (хто читає – той розуміє, переконаний, адже всі книги про дві найбільші субстанції духовні — Смерть і Кохання. Близьке. Вивозили всіх, а брав уже хто що – хто кота (хоч то було суворо заборонено), хто ікону, хто грудочку землі з могили матері, а хто двері —- де вся історія записана (прочитаєте – зрозумієте
А ще вразив переклад (дякую Оксані Стефанівні). Переклад з оригіналу (РОСІЙСЬКОМОВНОГО!). У післямові перекладача вказано здивування останнього, що мова суха й позбавлена будь-яких говірок, на що Світлана Алексієвич відповіла, що «однаковим, блідим і безбарвним президентським «ньюспіком» і розмовляє майже ціла країна <…> … країна, в якій наклад рідномовної книги міг би становити щонайвище 500 примірників, тобто те, що американці звуть «бульк у Пасифіку». Перекладачеві вдалося, на щастя, перфектно відтворити всі говірки, особливості мови як селянина з украпленням стягнених форм, діалектів, просторічної лексики, так й еліт тощо.
Отже, читайте! Читайте — з олівцем!
Ілля Левченко
