Останнім часом ворог нещадно обстрілює села прикордоння Чернігівщини, зокрема, й Городнянщини. Деякі з них вже практично збезлюдніли через постійну небезпеку. Але є такі, які ще трималися донедавна. Хоч прильоти й були в безпосередній близькості до населеного пункту, прилітало й у нежитлові будівлі, та люди, оговтавшись від страху, приглушено зітхали: «Минулося!». І знову бралися до звичного укладу непростих селянських буднів.
Але чим більше триває війна, тим більше скаженіє ворог. Він просто «випалює» прикордоння з усіх можливих видів зброї. Жорсткі обстріли сіл Мощенки та Полісся примушують навіть тих, хто ще донедавна категорично відмовлявся виїжджати, задумуватися над цим. Однак це процес занадто болісний і непростий, тому, попри небезпеку, в зоні обстрілів залишаються жити й працювати люди. Серед таких – соціальна працівниця з Мощенки Любов Ларченко, під чиєю опікою нині перебувають п’ятеро людей похилого віку.
Зустрівшись з Любов’ю Іванівною напередодні професійного свята соціальних працівників, я, відверто кажучи, навіть не знала з чого починати розмову. Не спитаєш же ти у людини, яка щоденно ризикує життям і ховається від ворожих снарядів: «Ну як ви там?». Відповідь тут очевидна. Залишається тільки обійняти й подякувати в її обличчі всім тим, хто перебуваючи в небезпеці особисто, ще й знаходить у собі сили й бажання допомагати тим, хто більш слабкий.
– Звісно, бувають дні, коли дуже й дуже страшно навіть виходити на вулицю, – каже пані Люба. – Але як же ти не підеш туди, де тебе чекають з такою надією, що дух перехоплює від тієї безпорадності. У нас обстріли нині майже щодня. Ось, 20 жовтня, у неділю, спочатку почали градами бити довкола села. А вулиця, де я живу – якраз та, що на Берилівку. Так добряче було видно, як лупили по Сеньківці та довкола Берилівки, потім ближче до нас. А тоді й по Мощенці, вже по селу почали з мінометів гатити. По городах гупає, уламки летять. А ще як, буває, дронами скидають вибухівку. У мене на обслуговування два чоловіки й три жінки. То от один із чоловіків, інвалід, живе напроти сінника. І якраз по тому сіннику навіщось цілили росіяни, скидали з дронів.
Можна уявити, що відчувають люди в той момент, коли довкола все літає, горить і вибухає. До того ж і після обстрілів небезпека лишається – адже не завжди є можливість приїхати спецслужбам гасити полум’я, інколи доводиться обходитись власними силами.
– Раз було, хата в селі горіла від обстрілу, а ніхто не приїхав гасити, – каже Любов Іванівна. – Та й коли тим камікадзе по приміщенню фермі вдарили й воно загорілось, ми півдня дзвонили й пожежну чекали. А літо ж було, страшно, що вогонь перекинеться далі. Та хоч і не загорається – як от, наприклад, у мого сусіда по даху лупонуло – він каже, мабуть, контузію отримав, бо як дроном дах на будівлі проломило, він поруч був, то відскочив і на землю швидко впав. І в комору місцевого фермера аж три прильоти було. Не загорілося. Але дах знищило. Добре, що працівники встигли повідбігати, люди не постраждали. А то якось в один день влітку тринадцять «прильотів» нарахували. В мене у будинку о шостій ранку навіть ліжко підскакувало, такі потужні вибухи були. Тепер по вулиці страшно взагалі ходити – треба весь час дослухатися, чи не літає дрон. Вони в нас часто над селом кружляють – от гуде над головою і здогадайся, ворожий він чи свій, буде він вибухівку скидати чи так, покружляє й полетить. Весь час у напрузі. А як вже автомобіль якийсь незнайомий у селі з’явиться – все, чекай обстрілів. Їм же з тих дронів, мабуть, все як на долоні видно.
У такій ситуації соціальній працівниці доводиться не тільки справлятись з власними страхами, переживаннями та психоемоційною напруженістю, а ще й підтримувати тих, кому вона допомагає долати побутові проблеми. Раніше, каже, як ще село менше обстрілювали, ще знаходила у собі сили заспокоювати, розраджувати й підтримувати. Зараз же власного потенціалу вистачає лише на те, щоб вислухати й виконати свої безпосередні обов’язки.
– Після останніх обстрілів, коли гатили по селу чи не щодня протягом тижня, у нас усі поперелякувані, нажахані, всі знаходяться у постійному стресовому стані, – каже вона. – Раніше спокійніше було – ми й весною, і влітку городи ще порали, на роботу їду собі то й їду. А десь від середини літа страшне почалось. А вже як настав час городи порати, то й взагалі пекло настало. Тільки начебто тиша. Вийдеш на город, швиденько хапаєш ту роботу. Навіть часник прихватками саджали, інакше ніяк. А як сильний обстріл починається, багато хто з наших біжить до дальнього ставка, не до того, що в центрі. Там береги й дерева, якось трохи спокійніше. А наша вулиця – без рослинності, у полі, хати як на долоні. Страшно. А воно вже гуде, летить. Минулого понеділка, після пекельних вихідних, і на роботу лячно було йти, взагалі страшно просто на вулицю виходити. Але ж людям потрібна допомога, то я збираю волю в кулак і йду. Приходжу – а старенькі всі перелякані, аж тремтять. Ми то, коли стріляли, у погребах ховались, а вони ж немічні, не те що залізти у погріб – дійти до нього не кожен може. Ось у мене Галині Лихошерст 83 роки. Я на поріг, а вона мені: «Навіть не знаю, чи жива я, чи мертва». Було, ми з нею удвох за грубою під час обстрілу сиділи – чоловік мій, коли зі мною допомагати приходив, нам так порадив: «Якщо що – ховайтесь осюди!».
Любові Іванівні 56 років. Вона родом з Закарпаття, з Мукачівського району. Тоді, в роки юності, вона разом з іншими дівчатами приїхала сюди, в Мощенку, на заробітки, Каже, у них там, на заході України, з роботою на той час важко було, а тут колгоспи багаті. Ото й їхали, щоб заробити якусь копійчину. Буряки сапували, картоплю сортували – ніякої роботи не цурались. Юна вродлива гуцулочка запала у душу місцевому парубку Леоніду Ларченку, водію колгоспної автівки. Не довго думаючи, після того, як дівчата переробили роботу й поїхали додому, він поїхав услід. І навіть часу на роздуми не дав – збирайся, їдемо на Городнянщину! Любі 19 років було, як вона у 1986-му приїхала в Мощенку дружиною Льоні. Відтоді так по життю і йдуть рука об руку. Двох доньок виростили, онучки підростають. Тільки одну доньку війна з дітьми за кордон вигнала, інша – у Києві. Тягнеться її серце до батьків, хочеться приїхати на гостини до рідних, а вони переживають: хтозна-де той спокій, і в Києві гучно, й у Мощенці життя не стало.
– Раніше мало хто з села зважувався виїжджати, кинути усе нажите, – каже Любов Іванівна, і її очі зволожуються. – А нині вже дворів до тридцяти, мабуть, виїхало. У кого є куди їхати, або є заощадження якісь. Одну з моїх бабусь донька на Сумщину забирала. Але ж там теж пекло. То вона й каже: вже як є, але у своїй хаті. Але що далі, то гірше стає. Хто до нас приїде, якщо біда? Ні транспортного сполучення, окрім шкільного автобусу, ні «швидка» не доїжджає – кажуть, щоб хворих до Бутівки вивозили їм назустріч. Та й додзвонитися проблема – мобільного зв’язку нема, лише кілька слабких «точок» по селу можна спіймати. А після останнього обстрілу Полісся й взагалі нічого, ось десь перебилось. Добре, в мене вдома інтернет є, то хоч якось і родичі та діти моїх підопічних можуть вийти на зв'язок і дізнатись як вони тут.
Перші десять років свого життя в Мощенці Любов Іванівна працювала нянею у шкільному гуртожитку. Тоді в сільську школу сюди звозили дітей з усієї округи. Затим дітей стало зменшуватись, необхідність у гуртожитку відпала. Тож, як і її свекруха, Любов почала трудитися соціальною працівницею. Вже 28 років як вона опікується найбільш немічними й літніми у селі, яке стало їй рідним.
– Зараз я на пів окладу працюю, – каже жінка. – Але нині, в цих обставинах, на повну завантаженість і неможливо. Старенькі – вони ж як діти. Їм страшно, їм боляче. Вони лякаються і плачуть. А вони всі мені вже як рідні. А взагалі у нас тут люди всі героїчні. У мене на вулиці живе лісник, мій земляк. Він, як дроном у ліс біля Полісся скинули снаряди, а потім градами закидали, гасив разом з іншими пожежниками, лісівниками те полум’я. Спробуй просто вижити в тому пеклі, не те що гасити. І староста наш Сергій Володимирович Руденок їздить у Полісся за хлібом, іншими товарами, коли обстріли й торгові представники до нас не доїжджають, і в Берилівку хліб та інші продукти й необхідні речі возить, щоразу життям ризикує. І всі інші теж ризикують, хто залишається у своїх домівках попри небезпеку. Охоплює страх. Болить душа. Болить серце. Нас просто викурюють, випалюють з рідної землі. От що ми їм зробили? Чим нашкодили? Хіба тим, що жили собі мирно, у городах своїх поралися та дітей ростили? Боже. Боже… Чи ти бачиш наші сльози, чи чуєш наш плач? Дай цьому світу розуму, щоб він не знищував сам себе…
Спілкувалась Світлана Томаш,
Новини Городнянщини
