З цією жінкою ми познайомились незадовго до початку повномасштабного вторгнення – вона у захваті розповідала який чудовий куточок з благоустрою облаштували в Сеньківці. Ще тоді мене вразила її чиста, правильна російська мова, ерудованість, освіченість і любов до села, в якому живе. Тоді ближче познайомитись не вдалось, але доля звела нас вдруге – коли Любов Трайкоска шукала можливість виїхати вже з Берилівки, куди вона восени минулого року перебралась із Сеньківки, яка потерпала від регулярних жорстких обстрілів.
Розмовляючи про ситуацію, мимохідь по жіночому зачепились про все-все. З простого питання про нетипову говірку для нашої місцевості виплила верениця спогадів.
Любов Омелянівна– уроджена росіянка, родом з Курганської області, що на Уралі. Вона була сьомою дитиною в родині, тож дорослішати довелось рано. Після закінчення десятирічки і шестимісячних курсів продавців дівчина пішла працювати. Батько мовив мудре напутнє слово: «Стала на ноги – не падати!».
У 1978 році Любов поїхала в Курган і влаштувалась на роботу в споживче товариство бухгалтером. А вже у 1980-му поїхала по комсомольській путівці в москву. Там якраз тривала Олімпіада–80.
– Ну що в москві? Дали службове житло і я, як і інші, хто приїхав по комсомольській путівці, стала «лімітою»,– згадує жінка. – Працювала на будівництві плиточницею. Саме там, у москві, познайомилась з майбутнім чоловіком Валентином. Він білорус, родом з Гомельської області. У москві ніс строкову службу в пожежному підрозділі. Ми побралися, з'їздили до нього на батьківщину, та й повернулися назад, до праці. Коли термін служби вийшов, Валентин залишився на надстрокову. У нас тоді, у 1981 році тільки но Наталочка народилась. Служив там же, в пожежному підрозділі. А потім трапилась масштабна пожежа в готелі «росія». Валентин з товаришами гасили полум'я в шахті ліфту. Він свій загубник (прилад, через який подавали кисень), віддав молодому солдату, який був поруч. А сам отримав ураження легень, через яке його незабаром комісували з армії.
Молода родина розмірковувала як далі влаштовувати життя. До батьків Валентина в білорусь їхати надовго було не можна – вологий клімат був йому протипоказаний. Тож поїхали до родичів Любові, на Урал. Влаштувались в сусідньому селі в колгосп. Валентин – інженером з техніки безпеки, а Люба –нянею в дитячий садочок. Незабаром здібна молода жінка стала завідувачкою закладу, для чого закінчила, працюючи, педагогічний технікум – держіспити здавала, вже чекаючи на народження другої доньки Ані.
Потім була робота завідуючою поштою в селі, техніком по коригуванню, помічником-економістом у щойно створеному поштовому відділенні.
– Де б я не працювала. Я завжди любила свою роботу і віддавалась їй сповна, – каже Любов Омелянівна. – Так мене виховали батьки, родина. У нас в Мішкіно, де жили, була службова трикімнатна квартира. І нам намагались підселити ще жильців. Перспектив не було ніяких, тож ми вирішили шукати щастя в іншому місці. Так, зібрались і поїхали на Київщину, до сестри чоловіка. Моя мама дуже хвилювалась з приводу переїзду, причитала: «От, був би живий батько, ти б нікуди не поїхала». Але мені перед тим наснився сон, який я вважала віщим. Уві сні прийшов батько і твердо сказав: «У нас, у Монакових, так: куди голка – туди й нитка». Тож я послідувала з дітьми за чоловіком в Україну.
На Київщині підходящої роботи для подружжя не знайшлось, і з житла «світила» тільки малосімейка. Тому за порадою сестри вирішили їхати на Городнянщину, де в Берилівці мешкала друга Валентинова сестра Ольга.
«Там кордон, там «три сестри», гарні колгоспи – може, непогано влаштуєтесь»,– порадила сестра. Так Валентин і Люба з двома доньками опинились у Сеньківці, де тодішній голова колгоспу Микола Калівошко одразу запропонував їм і роботу, і будинок.
Любов пішла працювати продавчинею в місцевий магазин на той час там свого продавця не було, а приїжджала відкривати магазин і продавати хліб двічі на тиждень дівчина з Юрковичів.
– Отак ми й осіли у Сеньківці, – каже Любов Омелянівна. – І хоч з чоловіком життя спільне дало тріщину, я нікуди виїжджати не збиралась – Сеньківка гарне село, там жили гарні люди. А мені згодом запропонували роботу в новоствореній Службі міжнародних автоперевезень. Я купила собі будиночок тут же, в Сеньківці, недалеко від роботи. Діти виросли. І життя, здавалось би, стало стабільним і затишним. Якби ж не клята війна… Чи хто з нас думав, що таке може трапитись? За пару років до нас у прикордоння зачастили різні журналісти, в тому числі й закордонні. І все допитувались, чи ми віримо в загрозу війни між Україню і росією? Ми дивувалися: яка може бути війна? Ви ось на мою вимову звернули увагу, а скільки жила тут, в Сеньківці, це не привертало уваги – стільки через нас проходило й проїжджало росіян, українців, білорусів. І ми всі одне одного розуміли… А 24 лютого перевернуло не тільки все життя догори ногами, а й свідомість.
Любов Омелянівна каже, що з рідними, в тому числі й з донькою Наталією, спілкується час від часу в соцмережах. Але про війну – ні слова. Тільки про сімейні, буденні справи, здоров'я, ремонт, город тощо. Навіщо зачіпати болючу струну, якщо й так усі все розуміють. От тільки онуків востаннє вона бачила два роки тому. І невідомо, коли зможе побачити знову.
– Не розумію й не виправдовую цього підступного вторгнення, – з болем каже жінка. – Хоч народилася в росії, та душа моя тут. Не забуду той жах, який пережила 24 лютого. Як нас накривали градами. Як сиділи майже два тижні без хліба. Як у паніці, крізь постріли снайпера, почула крик доньки : «Мамо, мамо!». Вони з онучкою якраз у мене гостювали. Як ховались ми та колега по роботі Таня з донькою у льосі, як там же ночували, накинувши на мішки з картоплею зимовий одяг, теплі речі… І навіть холоду не відчували від страху. Об'їзна ж дорога за 500 метрів від мого будинку… Жили ми по провулку Дружби в Сеньківці. І як же саркастично це звучало…
Тікаючи від небезпеки, Любов Омелянівна перебралась у Берилівку. Жила в сестри чоловіка і заодно облаштовувала собі покинуту хатину, в якій довгий час ніхто не жив. Кошти, які отримувала від благодійних фондів, всі витратила на ремонт. Але війна продовжувала дихати у спину. Ворожі обстріли почали частішати й лунали все ближче.
– Востаннє у Сеньківці я була у травні нинішнього року, – каже Любов Омелянівна. – Побачене вразило. Нема села. Ми з Ніною Михайлівною приїхали, щоб узяти в мене в погребі картоплі на насіння. Вона у мене в погребі. Зайшли у двір, дивлюсь – в моїй хаті у вікнах нема скла, дах розбитий, паркан градами побило. Воронка біля виноградника. Туди потрапив снаряд, а від нього вже як полетіло… Німа сцена. А тут стрілянина почалась. Дуже близько і страшно. Більше не наважувалась туди їздити. І в Берилівці теж стало страшно. Лежиш, бувало, вночі – і очей не заплющиш, думаєш: де бахкає, куди прилетить? Поїду то до доньки, то до куми. Приїду. Щоб витопити грубу, квіти полити, щось там узяти, і назад бігом. Ці заміновані дороги, ці відкриті поля, де щось літає та вибухає. Їдеш і тремтиш. Тож нинішньою весною я вже й город не порала. Тільки там і є що часник та цибуля, що посадила з осені. Зараз перебиваюсь – живу то в доньки на Менщині, то в своєї куми в Городні. Це жахливо – в такому віці з пожитками по світу тинятись. Клята війна…
Любов Омелянівна замовкає, сидячи на лавці у дворі міської ради. Сюди вона приїздить з надією, що їй знайдуть житло. Пропонують варіанти будинків і в Хрипівці, і в Півнівщині, і в інших селах. Але вона ще вагається – ніби й гарні пропозиції, але як то воно жити самотиною? Розум каже, що іншого вибору нема, але серце проситься кудись поближче до доньки і її родини. От би знайти якийсь будиночок на Менщині. Та Менська міська рада не забезпечує переселенців житлом, а чи згодяться депутати Городнянської міської ради придбати поцінне житло в іншому районі? Жінка сумнівається, хоча спробувати подати відповідну заяву хоче – а раптом диво трапиться і її стривожена війною душа зможе відігрітися біля рідних людей?
Світлана Томаш, Новини Городнянщини
