Хоч слово війна і жіночого роду, але у війни нежіноче обличчя. Минуле століття багато чого поставило з ніг на голову. Жінки брали в руки автомати, сідали за штурвали бойових літаків, партизанили. На їхніх плечах тримався тил – з його напівзруйнованим господарством, холодом, голодом, дітьми і обов'язком моральної підтримки чоловіків, які були на передовій, яких вони вірно любили…
Після двох років окупації у вересні 1943 до Варви знову прийшли свої. Звільнення від чужинців, одначе, не стало кінцем воєнних тривог. Війна продовжувалася. Вона вимагала жертв. Буквально через два-три дні із звільнених територій польові військкомати мобілізовували в діючу армію чоловіків, які до того були на окупованій території…
Невдовзі після того отримала Тетяна Юрченко листа від свого Назара, частина якого знаходилася на переформуванні, тобто у відносному спокої. А Тетяна була з відчайдух, які нічого не роблять наполовину: працювати, так працювати, веселитися, так веселитися. В усьому прагнула вести перед.І народилася в неї ідея відвідати чоловіка.
Чи вона безпосередньо від когось із військових прочула, чи, може, через треті руки, але довідалася жінка, що літаки, які базувалися на аеродромі під Варвою, роблять рейси до пункту дислокації Назарової частини. І ось вона з домашніми гостинцями – самогонкою, салом, випеченою на капустяному листку житньою хлібиною прийшла до командира бомбардувальника.
Як той не доводив, що не має права брати на борт нікого стороннього, Тетяна не відступалася:
— На коліна стану, — благала, — допоможіть побачитися з чоловіком. Це ж, може, востаннє…
І офіцер здався:
— Хіба що в бомбовий люк заховати зможу, якщо ти така смілива Але ж там холоднеча…
— Я на все згодна, усе витримаю, усе перетерплю…
Наступного дня прийшла Тетяна на аеродром невідомо в скількох одежах. Цибулина та й годі. До своїх одяганок ще й чоловікових додала. Завантажив пілот солдатку у бомболюк і — з Богом. Через якихось півтори години були на місці. Не знаю, чи траплялися подібні випадки за всю ту страшну війну. У всякому разі чути не доводилося.
Розповідала потім сусідам Тетяна про те, що пережила під час польоту, який до того ж був у неї в житті першим. Найбільше, казала, боялася, щоб пілот часом випадково не натис якийсь важіль, що відкривав люк. Не натис…
Кілька днів, які побула з коханим чоловіком, батьком двох її дітей, зосталися в пам'яті на все життя. Шкода, що Назаром про це не довелося згадувати: незабаром отримала Тетяна похоронку. Так що те побачення після подорожі в бомболюкові були у неї з чоловіком останнє.
Виростила солдатська вдова дітей, допомогла ростити онуків. А на десятому десятку від роду пішла за вічну межу уже на побачення зі своїм коханим на небесах, через які вона у грозову воєнну днину несла йому свій останній земний поцілунок…
Микола ДАНИЛЕНКО, краєзнавець, смт Варва, Чернігівська область
