Еліна Заржицька — різнопланова авторка, яка пише і для дітей, і для дорослих. Зокрема, у її письменницькому творчому доробку є книга про нещодавні події в Україні. Вона написана не одноосібно, а у співавторстві. Про це, і не тільки про це — в цьому інтерв`ю.
– Мене завжди цікавило, про що думає той чи інший письменник чи письменниця, коли розпочинає писати книжку. Свою емоцію я знаю. Чоловік, заходячи у кімнату, де пишу, безпомильно визначає цей процес. Каже, що в такі моменти я усміхаюся особливою усмішкою. Яка ваша емоція? Що рухає вами? Цікавість? Нетерплячка? Жадоба пригод? Бажання поділитися своїми знаннями чи спрага дізнатися про щось нове?
– Таки дійсно, що кожен письменник береться за справу по-своєму. Насправді ніяких усмішок – лише зосередженість і повне занурення. Я люблю писати вночі, коли точно ніхто не заважатиме. Іноді у мене складається враження, що перетворююсь на тих героїв, про яких пишу. Бо не бачу, яка у них зовнішність, а лише зсередини. Якщо почитати мої казки або повісті, то одразу впаде в око, що я практично ніколи не описую зовнішність персонажа – лише дії, розмови, роздуми.
Стосовно ж того, що рухає... (посміхається). Хм, цікаво. Ніяких нетерплячок, жадоби чи спраги. Це точно. Просто, коли приходить герой і починає про себе розповідати, не залишається нічого іншого, як починати записувати те, про що він розповідає. Іноді приходить лише одна-однісінька фраза: початок оповідання або фінал. Тоді треба подумати. Дії героїв та їхні характери розкриваються поступово. Спочатку незнайомці, а через деякий час починаєш розуміти, що знаєш про них дуже багато: як вони діють в тих чи інших обставинах, як спілкуються з друзями, зі знайомими, з батьками, як поводяться під час небезпеки абощо.
Часто-густо я пишу не про людей, а про тварин/ птахів/ риб/ комах отже, перед тим, як повністю поринути у творчій процес, багато читаю енциклопедій, довідників, шукаю цікавинки в інтернеті – адже конче треба розуміти не тільки характери, але й не помилитися в найдрібніших деталях, донести до маленьких читачів правдиву інформацію щодо живих істот, які мешкають і на теренах нашої країни, і світу.
Але повторюся. Щоб писати, мені потрібен спокій. Щонайменше роздратування чи хвилювання – і творчій процес зупиняється, а до тексту повертатися важкувато.
– Ви різнопланова авторка – пишете і для дітей, і для дорослих. Зокрема, у вашому творчому доробку є книга про нещодавні події на Майдані. Вона написана не одноосібно, а у співавторстві. Чому? І, якщо можна, – декілька слів про те, як вам писалося у співавторстві, чи є бажання нову книжку написати у співдружності з кимось із сучасних авторів?
– Ну, те, що пишу й для дорослих, то перебільшення. Насправді, я «чиста» дитяча авторка. Творів для дорослих – всього нічого, що декілька оповідань та один роман. Чому я вирішила для дорослих писати? Розкажу, з чого почалося.
У нас в області багато літніх авторів – членів Національної спілки письменників України, які скептично ставляться до дитячої літератури. Мене ображало таке ставлення, коли на мене дивляться зневажливо, махають рукою й кажуть: «А-а-а... дитячий письменник... ну-у-у... дитячий письменник». Дуже образливо, знаєте. Так от, я постійно намагаюсь сама собі, почуйте – сама собі! – довести (бо дуже страждаю, що нема в мене філологічної освіти – не сталося), що можу і те, і се...
(Слава Богу, що як журналіст не страждаю, бо свого часу підтримали мене справжні професіонали).
А страждала ж дійсно, бо давно зрозуміла, що «дорослі» теми – ага, Ви здогадались, про кохання – знаходяться поза моєю увагою! Вирішила спробувати. Перша повість для підлітків отримала другу відзнаку від Корнійчуковської премії.
Далі написала оповідання для дорослих. Ніби нічого вийшло. Ще... Я вже зраділа, нормально, думаю. Аж у 2013 році піднявся Євромайдан і на це відреагували всі демократичні, національно свідомі сили, у тому числі й письменники, хтось (зараз не скажу точно, редколегія журналу якогось, здається) оголосив конкурс на краще оповідання про ті події.
Але мені здалося, що ця подія не лягає у межі лише оповідання. Поділилась думками зі своєю колегою, прозаїкинею Ольгою Рєпіною. Вона дотримувалась такої ж думки. І так, у розмові, виринула ідея – написати роман. У Ольги був задум, у мене був задум – і ми вирішили їх поєднати. Бо тоді повніше виходила картина того, що відбувається.
Ми обговорили все детально, «поділили» героїв, тобто хто про кого буде писати. І почали працювати.
Так, сперечалися достатньо. Слухавки від наших переговорів були гарячі (енергійно киває). Але потихеньку справа рухалася. Ми писали такими фрагментами, які легко було переставляти. Це для того, щоб події правильно відбувались у часі. Ви ж розумієте, що треба було починати задовго до теперішнього часу, правильно розкрити характери героїв. Читач мав сам зрозуміти, чому вони поводяться так чи інакше, чому зробили той чи інший вибір.
Думаю, я сказала навіть забагато. Про роман «Убити Антиципатора» ми завжди розповідаємо з Ольгою разом – бо разом писали. Кожен, хто побажає, може ознайомитись із ним на сайті Дніпропетровської обласної бібліотеки для молоді ім. М. Свєтлова. Нещодавно ми надали бібліотеці можливість повністю виставити його в електронному вигляді.
Вибачте, довго вийшло, а відповіла лише на першу частину питання. На другу відповім коротко. Насправді, вже є книга, написана у співавторстві з молодою письменницею з Камʼянського Оленою Ляшенко (Федіною). Хоча то не художня література, а методичний посібник «Заняття з основ безпеки життєдіяльності». Він нещодавно вийшов друком у ВГ Основа. Здається, співавторка на мене не ображена 😉
Я й далі готова до співпраці. Якщо, звичайно, збігатимуться наші погляди на те, про що будемо писати: долі героїв, пригоди, поведінку тощо. Це ж цікаво – вивчати «творчу лабораторію» колеги/колежанки!
А роман для дорослих я навряд чи писатиму.
Читаю у Ваших очах: «Ніколи не кажи: «ніколи»?». Згодна! Тоді нехай буде так: «Поживемо – подивимось!»
– Я зі Львова – Ви з Дніпра. У моєму місті дуже багато письменників. У Дніпрі, місті-мільйоннику, знаних авторів можна перелічити на пальцях рук. Чому так? Ваша версія.
— Чому моя? Загальна. То здається, що мало. Насправді, їх багато, але... По-перше, багато літніх поетів. Звичайно, за станом здоров’я вони не можуть проводити зустрічі, їздити кудись або й навіть ходити. А ще вони не дуже впевнено почуваються у мережі Інтернет. Дехто просто не має комп’ютера/ планшета/ айфона. От і здається, що їх немає.
По-друге, багато російськомовних. А вони ж практично не друкуються ані в українських видавництвах, ані звучать в українських ЗМІ. По-третє, є багато достатньо молодих перспективних авторів, які не бажають вступати до НСПУ. Чому так? Розмовляла з ними, питала. Вони вважають, що Спілка нічого не зробить для їхньої «розкрутки», для їхнього піару. Що бути «вільними» їм краще – нічим не зв’язані, нікому нічого не зобов’язані.
Треба ще згадати, що в нашій області немає видавництв, які б працювали на автора, друкували його не за кошти автора, а за свої. Це теж впливає. От подивіться, де найбільша кількість авторів, де найактивніше вони працюють? Це – Харків, Київ, Львів. Саме в цих центрах найбільше всього видавництв, які активно просувають письменників.
Є автори, які навіть видаються за кордоном. І достатньо там відомі.
Але це вже інша тема. Бо я й сама маю три книги, видані дуже далеко від України. І мені й досі надсилають запрошення. Те, що я на них не відповідаю, чиста правда.
– Чи не хотіли б Ви мешкати у іншому місті? Якщо так, то в якому?
– Питаннячко, я б сказала, провокативне (сміється). Львів мені дуже подобається. Навіть більше за Київ. Я просто у захваті від Львова. Але жити постійно я б у вас не хотіла. У Дніпрі я народилася, тут і живу. І сумую за ним, коли довго відсутня. Попри всі недоліки (і ті, про які ми говорили, і ще деякі), моє місто залишається найріднішим. І я намагаюсь зробити якнайбільше чогось хорошого, щоб про Дніпро говорили, про нього згадували, хвалили, намагались навіть наслідувати якісь дії.
В Україні багато вельми красивих міст. Як от, Ужгород. Там чудово! Або Одеса чи Запоріжжя... Кожне місто приваблює своєю відмінністю, у кожного своя краса – як у жінок.
Але я – дніпрянка і цим пишаюся.
– Що ж, повернемося до книжок для дітей. Яку з написаних Вами вважаєте найкориснішою? І чи коректна градація на «корисні», «повчальні» книжки?
– Важко відповідати. Корисніша та книга, яка потрібна дитині саме на цей момент, на цей час. Колись я зрозуміла, що дітям потрібно розповісти про Голодомор не науковою мовою, не архівними даними, а саме устами маленьких героїв повісті, яку й написала – «Три сходинки голодомору».
Нещодавно побачила, що в Україні не вистачає дитячих науково-популярних видань – написала «Що ми знаємо про себе?» і ще дещо...
Крім того, кожен дитячий письменник обов’язково вкладає у свій текст якусь дидактику. Головне, щоб не було нав’язливо й нецікаво. Хвилюючі пригоди героїв, які б’ються за правду, волю та добро приваблюють дитину й навчають її людяності, честі, шляхетності.
Думаю, ніякі градації не потрібні. Вони лише ускладнюють сприйняття літератури. Бо вся література – якісна, певна річ, – дидактична у своїй суті.
Ось така моя думка про корисне й повчальне.
– Ваші книжки для дітей є різноформатними. Якою найбільшою книжкою можете здивувати читача?
– А для якого віку, дозвольте поцікавитися? 😉 Якщо для дорослих, то, зрозуміло, це роман «Убити Антиципатора». Щоправда, він написаний у співавторстві, тому, мабуть, не рахується.
А дитячі... тут можемо говорити і про тематику і розмір текстів. Хоча досі – якщо, звичайно, рахувати по кількості тисяч знаків, то це повість-казка «Китеня Тимко». Спершу «Китеня Тимко» вийшов друком у видавництві «Талант» аж у шести книгах, а потім, вдруге – однією, але великою за форматом (під назвою «Морські пригоди»). На теперішній час є ще більша повість, вже фантастична. Тільки вона не знайшла ще видавця, отже, говорити про неї зарано.
Стосовно тематики теж не все так просто. У львівському видавництві «Світ» вийшла друком книга «Що ми знаємо про себе». Це збірник науково-популярних оповідок про організм людини.
Написала я її тому, що на той час для дітей з цієї теми практично нічого не було. Тобто, були книги – переклади, а от вітчизняного не було.
Карантин вніс свої корективи не лише в життя, але й у творчості. Планувався вихід друком ще деяких науково-популярних книжок, проте видавництва «заморозили» ці проєкти.
Думаю, що зараз здивувати читача чимсь важко, настільки різноформатні й різнопланові книги в Україні. От тільки б більше українських авторів видавали, ніж робили перекладів. Хоча обговорювати діяльність видавництв не буду, бо можу не знати деяких тонкощів цієї справи, або й економічних аспектів.
Як автору, мені, звичайно, краще не дивувати, а бути востребуваним. Таким, твори якого активно читають, обговорюють, і які до вподоби тим, для кого саме й пишу – дітям.
– Ви не лише пишете книжки, а й сама багато й активно читаєте. Більш того, Ви є однією із постійних членів журі багатьох літературних конкурсів. Яким жанрам віддаєте перевагу Ви?
– Дійсно, мене часто запрошують попрацювати у журі конкурсів – від міських до Всеукраїнських: і дитячих, і молодіжних, і для дорослих. І це не тому, що я якийсь незвичайний фахівець, а тому, що достатньо мобільна й організована в цьому плані. Ніколи не затримую роботу з оцінювання і вмію швидко читати з екрану комп’ютера.
Нещодавно працювала у складі журі Всеукраїнського літературного конкурсу #Рак_Боятись_Не_Можна, а зараз отримала запрошення від організаторів VIII молодіжного літературного конкурсу VivArt із пропозицією здійснювати патронаж цього культурного дійства. Це, звичайно, припускає й роботу у складі журі.
У конкурсі #Рак_Боятись_Не_Можна мені запропонували читати лише фіналістів, отже роботи було не дуже багато – читала десь до 40 творів і в прозі, і в поезії.
З радістю працюю з організаторами Міжнародного літературного конкурсу прозових україномовних видань «DNIPRO-BOOK-FEST». У 2020 році провели конкурс онлайн, але, як завжди, почитати довелось багатенько, бо там я читаю в усіх номінаціях. Оскільки ж це книги, то романи можуть бути дуже великими – сторінок на 500-600. Добре, що книги для дітей не такі великі 😉 Але я роблю це з радістю, бо таким чином отримую уявлення хто і як пише, які книги взагалі виходять друком в України, і в яких видавництвах.
І тут існує така цікавинка. Як член журі, я не маю права орієнтуватися лише на свої смаки, я маю оцінювати саме професійний рівень письменника, його вміння обрати сюжет, логічно довести його до кінця, зобразити героїв так, щоб читачеві було цікаво дочитати книгу, а не покинути її на початку.
Але ж я читаю багато і поза конкурсами. Тут теж доводиться орієнтуватися на те, що потрібніше. Читаю дитячі книжки, бо треба ж розуміти, про що пишуть колеги. І щоб сюжет, не дай Боже, не повторювався абощо.
Якщо треба відпочити – люблю почитати фантастику, фентезі, детектив або про пригоди. Знов таки, щось науково-популярне, аби знати, що в світі нового й цікавого відбувається.
– Еліно Іванівно, Ви брали на себе відповідальність упорядниці декількох збірок. Які критерії підбору авторів?
– Робота з упорядкування добровільна, участь співавторів – за бажанням: безкоштовно надати твір на зазначену тему і не очікувати, що отримаєш прибуток. Оскільки я зверталась до кожного письменника чи письменниці особисто, то в художній та естетичній цінності можна не сумніватися. От і всі критерії.
З дитинства навчена: як взялася, то тягни. Насправді мені завжди хотілося розказати широкій авдиторії читачів про талановитих авторів, які можуть бути їм не відомі. Наклад книг може бути невеликим, отже автора знають лише в його ж області. А то й лише у місті. От і почалося.
Спочатку це були збірники, які включали лише обласних авторів. А потім я зрозуміла перспективи, які відкриваються переді мною при створенні електронних книжок – грошей треба дуже мало, а користь – ого-го! – яка. Тим більше, що мене підтримали наші бібліотеки – Дніпропетровська обласна для дітей і Дніпропетровська обласна для молоді ім. М. Свєтлова, за що я їм дуже вдячна.
Конкурсів не проводили. Зверталась лише до тих авторів, з чиєю творчістю була знайома. І якщо у автора були твори на відповідну тематику. Дехто згоджувався написати щось нове. До речі, пишаюся, що Світлана Талан, Золотий письменник України, не просто підтримувала, а писала казочки або оповідання саме на задану тему.
Тому критерій був один – чи бажає автор, до якого я звернулась, писати (або надати написане) на певну тему.
– Скільки у Вас книжок?
— На теперішній час – 23 особистих. Зараз очікую ще пару книжок. Жаль, що не можу поки ними похвалитися.
Ну, а там, де я є співавтором сказати точно не можу. Бо то є і паперові, і електронні, і аудіокниги. Добре, що у питанні не йдеться про науково-популярні статті, есе, інтерв’ю (посміхається). Бо у книжковій шафі дві поличці «забиті» газетами, журналами, альманахами, у яких були надруковані зазначені опуси. А на скількох сайтах вони виставлені? Добре, що їх не треба зберігати, хіба посилання в комп’ютері!
– Знаю, що Ви можете організувати виставку дитячих малюнків за вашими книжками. Хто з героїв подобається дітям найбільше?
– Чому ж «можу»? Дніпропетровська обласна бібліотека для дітей вже й організовувала. Особливо це стосується черепахи Наталки – героїні однієї з перших моїх книг. Свого часу вийшли друком три книги, оформлені дітками. Там діти/ студенти театрально-художнього училища малювали цілеспрямовано. Це – «Як черепаха Наталка до школи збиралася», «Великий Луг над Дніпром» і «Як черепаха Наталка дуб рятувала».
А оформлення повісті «Три сходинки Голодомору» взагалі є незвичайним. Спочатку були малюнки. Я їх побачила на виставці «Голодомор очима дітей» нашого обласного дитячо-юнацького кіноцентру «Веснянка».
Ні, я не писала, спираючись на малюнки. Тоді я подумала: «Якби я написала таку книгу, то хотіла б, щоб саме із цього малюнка зробили обкладинку». Так і вийшло. До написаного тексту я підбирала малюнки, що залишились після цієї виставки.
Усі малюнки я передаю до Дніпропетровської обласної бібліотеки для дітей. Вдома ж у мене живуть ляльки – герої моїх книжок: черепаха, жабенятко, китеня, капітан Хвалько-Теревенько, динозаврик. Є ще ляльки-мотанки, ведмедик, дракон, кіт, миша, коник та їжачок. Але то подарунки від читачів, яким полюбилися герої моїх книжок.
Іноді чоловік не витримує (бо кількість мешканців зростає) і пропонує подарувати бібліотеці й цих милих звіряток. Я ще не готова з ними попрощатися, місця вистачає (мрійливо примружується) та й кожна тваринка – то добрі спогади про моїх любих читачів.
Можливо, колись...
– Що для Вас значать нагороди? Які Вам особливо дорогі, особливо значимі і цінні?
– Ого, питання з глибоким філософським та й психологічним аспектом! Загалом, що таке нагороди? Більшістю отримуєш їх за участь у літературному конкурсі. Тому для мене це визнання шановних колег-літераторів, людей зі спеціальною освітою. Для мене це дуже важливо. Бо з одного боку – читачі, їхня думка, з іншого – саме думка професіоналів.
Так чи інакше, дві відзнаки Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2011» за казкову повість «Китеня Тимко» додали сил, бажання працювати. Ці нагороди залишаються для мене найвищими в галузі дитячої літератури. Пишаюся, що і в сфері дорослої літератури маю відзнаку від шанованої Коронації – це диплом, отриманий у 2018 році за роман «Убити Антиципатора», написаний у співавторстві з Ольгою Рєпіною.
Утім, було б нечесно не подякувати журі інших конкурсів, де я брала участь і отримала відзнаки. Бо, так чи інакше, всі вони надавали поштовх: працювати, удосконалюватися, розвиватися.
Є відзнаки, отримані у певній сукупності, за діяльність у галузі абощо. Такими, наприклад, є медаль ім. Івана Мазепи за значну патріотичну діяльність (2017), Міжнародна медаль ім. Олександра Довженка (2019 р., разом із Ольгою Рєпіною за роман «Убити Антиципатора»), нагрудний знак «За заслуги перед громадою» (2020, Дніпро). Ці відзнаки отримані за просвітницьку діяльність, презентацію творчості колег з усієї України.
– Дякую за відвертість і відкритість. Сподіваюся, зʼявляться нові книжки і ще буде нагода порозмовляти. До нових зустрічей!
Спілкувалася Любов Відута, Львів-Дніпро, 2021 рік, спеціально для видання sknews.net
