Має бути один закон, який би знижував рівень домінування російської мови та запроваджував позитивну дискримінацію на користь української — й зовсім інший закон, який би регулював функціонування меншинних мов.
Спочатку кілька орієнтирів.
Перше. Закон Ківалова — Колесниченка має бути скасовано, й що скоріше, то краще. Бо від самого початку ні для кого не було секретом: цей закон покликаний закріпити домінантне становище російської мови й саме її, а вся красива риторика — не більше ніж камуфляж. Про це каже й історія застосування цього закону: після його ухвалення міста сходу та півдня одне за одним почали оголошували російську мову «місцевою», тоді як угорську або румунську мови було оголошено «місцевими» значно пізніше й лише на рівні окремих дуже небагатьох сіл, та й то з великим скрипом. Суто для вигляду. А от оголосити болгарську мову «місцевою» в Болграді так і не дозволили. Особливо ж пікантно виглядали ситуації, коли російську мову «місцевою» оголошували кримські міста — й це за тієї обставини, що російська й без того мала статус однієї з трьох офіційних мов в усій АРК.
Власне, подальші виверти біографії колишнього нардепа Колесниченка не залишають у його меті жодних сумнівів.
Друге. Задля подолання й наслідків цього закону, й узагалі пострадянської ситуації в мовній сфері потрібні рішучі й радикальні заходи. Питання полягає в одному-єдиному: якою мірою рішучі й наскільки радикальні? Видається, що функціонування мов — це саме та сфера, де тактика маленьких поступових кроків є незрівнянно ефективнішою, ніж прагнення взяти й змінити все раз і назавжди. Хоча б через те, що щоразу трохи підкориговувати звичний спосіб життя людям набагато легше, ніж радикально змінити його одномоментно.
Третє. Ще одне питання: чи можна отак узяти й у ніч із неділі на понеділок покінчити з практикою, що складалася й закріплювалася протягом понад трьох століть? Чи реально це? Законів-декларацій, що існують лише на папері, в нас і без того величезний надлишок.
Те саме стосується наявності в текстах законопроектів посилань на закони, які ще тільки має бути ухвалено в майбутньому. Такі посилання означають єдине: закон про мови почне діяти невідомо коли; наразі ж він буде суцільною декларацією. Бо коли закон «тут діє, а отут іще тільки колись там буде» — це означає, що закон не діє в цілому, бо втрачено цілісність, системність правового регулювання мовної сфери.
Четверте. Чим, узагалі-то, відрізняється диктатура від демократії? А от чим: диктатура знає лише два методи й способи впливу на суспільство — «зобов'язати» та «заборонити». Робить ставку на примус, одне слово. В арсеналі демократії набагато більший вибір засобів — тут тобі й «спонукати», й «заохотити», й «зацікавити». А примус — це лише для тих, на кого позитивна мотивація не діє. У демократичних країнах заведено задля розвитку та змін чогось нагально потрібного ухвалювати не лише закони, а й програми того самого розвитку та змін — бо далеко не все й далеко не завжди можна звести до категорій обов'язків та відповідальності. То як там у нас із цим у мовних законопроектах? Чи пройшли б вони перевірку на непостсовковість своєї методології? Прощання з совком, декомунізація — це не зміна маршів, під які суспільство мусить ходити строєм, це — зміна поведінкових парадигм держави в її стосунках із суспільством.
П'яте. Що таке, власне, державна мова? Тут превалюють дві думки Одна з них: державна мова — це обов'язкова для всіх мова спілкування на території держави (тобто країни, але адепти цього погляду різниці між поняттями «країна» та «держава» не роблять). І друга: державна мова — це мова, а) обов'язкова для держави в особі її офіційних установ, і б) мова гарантованого взаєморозуміння держави та громадян, а також громадян між собою — у приватно-правовому сенсі. Адже у приватному (цивільному, сімейному тощо) праві вислів «за законом» означає всього лише «за звичайним порядком, якщо немає згоди сторін або висловленої ними волі»: успадкування за законом — це успадкування в разі відсутності або нечинності заповіту; поділ майна під час розлучення за законом — це поділ майна в разі відсутності шлюбного контракту та взаємної домовленості; розв'язання суперечки за законом — це її розв'язання в тому разі, коли сторони так і не дійшли згоди. Ніхто не вимагає й не може вимагати, щоби заповіт, домовленість екс-подружжя або згода сторін суперечки відповідали приписаним згори нормам — як вони хочуть, так свої стосунки й облаштовують, аби лише волевиявлення сторін було вільним, а їхні невід'ємні права та права третіх осіб не зазнавали утисків. Сфера застосування мов — це до дуже значної міри сфера приватного права.
Іншими словами: державна мова — це обов'язок для держави й право для громадян. Чи не видається, що в мовних законопроектах усе переставлено догори дриґом? І чи не видається, що будь-який закон у мовній сфері приречений або на суспільне нерозуміння, або на формальну декларативність, якщо в ньому не відділено одна від одної офіційну, неофіційно-публічну та приватну сфери комунікації, а для кожної з них не запропоновано окремих, чинних лише для неї, концепцій та засобів регулювання?
Шосте. Політики тим і відрізняються від обивателів, що мають не лише обирати щось середнє між дмуханням на воду та кавалерійськими атаками, а ще й уживати заходів для мінімізування побічних ефектів від ухвалених ними рішень — щоб не вихлюпнути разом із водою й дитину. «Ой, ми не гадали, що воно саме так вийде», — це розписування політиків у професійній непридатності. Власне, дуже хотілося б, щоб от саме це політики найкраще й пам'ятали — що на практиці часто виходить зовсім не так, як вони це приписали. Бо суспільство — це сукупність суб'єктів, а не об'єкт.
Сьоме. За геть недоброю традицією української законотворчості, в усіх трьох законопроектах трапляються формулювання й посилання, які неможливо витлумачити однозначно. Так, ніби ті формулювання було навмисне дібрано, аби можна було щосили натиснути — а як не вийде, то дати зворотній хід, і все в межах закону. Не кажучи вже про термінологічно геть безграмотні формулювання. То, може, перш ніж відстоювати українську мову, депутатам не завадило б її для початку ретельно вивчити?
А тепер за змістом пропонованих норм. Варто зазначити одну річ: закладені в усі три законопроекти основні ідеї є слушними й конче необхідними. Якби не одна загальна хиба — нехтування деталями. Із тим, що хотіли сказати автори своїми законопроектами, — все гаразд, от тільки сказали вони не зовсім те, що прагнули.
Основні ідеї всіх трьох законопроектів є напрочуд схожими. І в тій чи іншій формі ідеї, проаналізовані нижче, містяться в усіх трьох законопроектах. Тож задля прикладу — аби не роздувати обсяг тексту й не наводити по три аналогічні цитати — візьмімо законопроект № 5556 (за викладенням). Він передбачає: «Телеканали й радіостанції, незалежно від форми власності, повинні здійснювати загальнонаціональне мовлення українською мовою. У разі використання учасниками під час ефіру іншої мови, слід забезпечувати синхронний переклад українською мовою». Наслідок: програм кримськотатарською мовою на загальнонаціональних каналах телебачення та радіо не повинно бути за визначенням. Бо жоден із законопроектів не робить для кримськотатарської мови жодного винятку, не встановлює жодного особливого режиму функціонування.
Нижче: «У межах сіл, селищ, міст, визначених законами України місцями поширення корінних народів або нацменшин, телеканали й радіостанції повинні мовити українською мовою, а також можуть користуватися відповідними мовами корінних народів або нацменшин». «Можуть користуватися» — який чіткий сенс вкладено в цей вислів? «Користуватися» — це те саме, що «вести мовлення», а чи щось зовсім інше? Що ж до посилання на закони, які колись тільки будуть — на сьогодні це означає одне-єдине: будь-яке мовлення іншими, окрім української, мовами суворо заборонено. Якщо ж навіть закони, на які посилається ця стаття, буде ухвалено, це означатиме: от у цьому селі можна, а от у тому — в жодному разі, категорично ні. Кажете, громадянське суспільство й самоврядування? Кажете, всі рівні у правах?
Візьмімо друковані ЗМІ мовами національних меншин. Здавалося б, усе чудово: «Державна та комунальна преса повинна видаватися українською мовою. У Криму поряд із українською може використовуватися кримськотатарська мова. У місцях поширення і використання мов корінних народів або нацменшин комунальна преса має видаватися українською мовою, а також може видаватися відповідними мовами корінних народів або нацменшин». Найперше: законопроект, узагалі-то, про мови, а не про сегрегацію громадян за етнічною ознакою на «корінних» та «нацменів». Та й у паспортах «п'ятої графи» давно вже немає. Етнічне походження та мова спілкування — це різні поняття, які дуже часто не збігаються. Й усі три законопроекти ці поняття — етнічного походження та мови спілкування — нещадно змішують. А що таке «місця поширення й використання»? Чи можна сказати, що Київ — це «місце поширення й використання» узбецької мови? Цілком можна — бо її доводиться чути мало не щодня, нею розмовляють між собою продавці шаурми, самси, південних фруктів тощо.
Далі: «державна та комунальна преса» — хіба ж у нас не роздержавлення ЗМІ? І взагалі: різний правовий статус видань залежно від форми власності — це суперечить основоположним поняттям ринкової економіки. Це — совок.
«У Криму може використовуватися кримськотатарська мова». Це, звісно, добре — от тільки реалізацію цього положення з відомих причин відкладено на невизначений термін. І от тепер скажіть, будь ласка: а чи є в Україні інші місця компактного проживання кримських татар? Ні, немає: вони, переселенці, розпорошені по всій Україні. Тож законопроект без зайвої політкоректності каже кримським татарам: «Хочете ЗМІ кримськотатарською мовою? Тоді забирайтеся геть до свого Криму». Законопроект не просто каже — кричить: кримські татари для нас — це лише засіб повернення Криму, в жодній іншій якості ми їх не сприймаємо.
Ходімо далі. Приватні видання: «Щонайменше дві третини накладу повинні видаватися українською мовою. Національні культурні товариства можуть бути засновниками видань мовами корінних народів або нацменшин». А тепер погляньмо на те, як воно є. Комунальні видання, особливо в «селах та селищах», є бідними, мов церковні миші. Приватні видавці — теж далеко не ахметови й не коломойські. Газета двома різними мовами — офіційно це дві різні газети, з усіма наслідками, що з того випливають. (До речі, формулювання законопроекту з цього приводу є некоректним.) Отже, хочете видавати газету своєю мовою? Тоді видавайте одразу дві. Не потягнете, тут хоча би в одній кінці з кінцями звести? Ну тоді й біс із вами. Приклад: у місті Берегово Закарпатської області живуть переважно угорці й лунає — не лише від них, а й від інших жителів міста — майже винятково угорська мова. Оті «щонайменше дві третини накладу», що мусять бути українською мовою, угорськомовної міської газети гарантовано підуть у макулатуру. Видання газети, таким чином, може відбуватися лише на умовах збитковості.
А ще ж у штаті треба тримати перекладачів! І це при тому, що навіть у поважних і небідних виданнях, друкованих та інтернетівських — таких як «Дзеркало тижня», «День», «Українська правда», «Новое время — Украина» тощо — від якості перекладів часто-густо можна посивіти.
Ах, є ж іще національні культурні товариства! От тільки їхні видання є суто нішевими. Про традиції, «скрєпи» та іншу сиву давнину. У найкращому разі — це якісні етнографічно-просвітницькі видання. «Ви там, у вишиванках та шароварах, гопака станцюйте — ото й буде вам національно-культурний розвиток», — оцей суто радянський підхід до «розквіту всіх народів» один до одного скальковано в мовних законопроектах. Бо аналогічні норми інших двох законопроектів відрізняються лише цифрами.
Отут і постає проблема, якої не уникнути. Ми ніколи не зможемо врегулювати мовну сферу, допоки ставитимемо російську мову в один ряд із тією ж кримськотатарською. Якою, якщо відверто, є мета мовних законопроектів? Покінчити з постколоніальним домінуванням російської мови, звести російську мову до стану мови хай великої, навіть дуже великої, але меншини. І цілком зрозуміло: до постімперської домінантної мови треба вживати зовсім інших заходів, ніж до рецесивних, міноритарних мов. Прагнення одним помахом руки врегулювати й першу, й другі, приречене в найкращому разі на суспільне нерозуміння.
Тож настав час відкинути фальшиву політкоректність — так, у даному разі саме фальшиву — й назвати речі їхніми іменами. Має бути один закон, який би у гранично політкоректній (отут уже справді політкоректній), без навішування ярликів, формі знижував рівень домінування російської мови та запроваджував позитивну дискримінацію на користь української — й зовсім інший закон, який би регулював функціонування меншинних мов. Бо в такій, як тепер, формі це виглядає так: за приниження української мови з боку російської — відіграймося на кримськотатарській та інших міноритарних. За часів СРСР була чітка мовна ієрархія: «загальносоюзна» — «мови союзних республік» — «мови автономних республік» — «інші», тобто зовсім безправні. Нинішні законопроекти намагаються увічнити цю ієрархію, лише трохи підлаштувавши її під українські реалії.
Фото: День
