СИТУАЦІЯ. Минулого тижня центральне відділення Укрпошти у Бобровиці закрило двері. Новина збурила містян, адже люди звикли тут отримувати посилки, платити комунальні, відправляти кореспонденцію, купувати періодику…
Після 42 хвилин очікування на «гарячій лінії» Укрпошти охолонути не вдалося, я б навіть сказала, навпаки… У результаті чемний оператор повідомив, що у відділенні, яке обслуговує 11-тисячне місто Бобровиця і прилеглі невеликі населені пункти, наразі форс-мажорні обставини.
Як виявилося пізніше, працівники разом з директором написали заяви на звільнення через мізерні заробітні плати.
Така ж ситуація була й у сусідній Носівці понад рік тому. Про це ми писали в публікації «Дореформувалися: начальник і оператори звільнилися, листоноші – на межі…». Це тоді, як дані з офіційного сайту головної пошти країни, як Укрпошта себе позиціонує, просто вражають.
«За оперативними даними, у 2019 році Укрпошта отримала 600 мільйонів гривень чистого прибутку. За цей період чистий дохід компанії від реалізації продукції становить 8,2 мільярда гривень, що на 20,6% більше, ніж у 2018 році», – йдеться у повідомленні.
Чому ж на місцях люди не бачать покращень і як досі тримаються листоноші, які мають надмірне навантаження і низьку заробітну плату, дізнавалася журналістка Сніжана Божок.
19-20 березня відділення таки відкрило двері, але лише на три години на день. Люди очікували годинами на вулиці й у приміщенні, аби отримати омріяну посилку. І це в умовах карантину через коронавірус. Під дверима – самі обурення. Хтось чекає на термінові документи, які мав отримати ще кілька днів тому, дехто мріє забрати рекомендованого листа. Були такі, хто очікував на посилку з ліками, засобами гігієни, книжками… А мій колега вже другий день у черзі, бо вчора не встиг забрати посилку. У приміщенні обурення часом переходить у сварки, а змучені оператори лише мовчки виконують свої колишні обов’язки, бо їх просто вмовили попрацювати тимчасово, аби розрахуватися з людьми.
Чи не останній герой у цьому «потопаючому човні» – Наталія Багнюк. Про цю жінку можна написати окрему статтю. Має такі життєві обставини, що у Київ на роботу не поїде, як більшість бобровичан, а Укрпошті жінка віддала 38 років свого життя. Її трудовий шлях нагадує кардіограму. То вона начальник відділення, то оператор, то не витримала – звільнилась, то як зараз – виконує обов’язки начальника, бо попередня керівниця теж написала заяву на звільнення.
«Тримаюся… А як інакше?, – неначе перепитує Наталія Василівна. – Ось вмовила Аліну, нашого оператора, попрацювати, хоч вона після отримання зарплати розрахувалася, але хто, як не вона?.. Тепер сидить, по три години працює, ще й дівчинку молоденьку, яка начебто погодилася працювати, навчає. А інший оператор Тетяна за пару тижнів у декрет іде. У нас взагалі-то має працювати четверо операторів, але поки що недоукомплектований штат. На скільки це затягнеться – не знаю… Бачите, які люди в черзі обурені. Нас у всьому звинувачують. А хіба ми винні?!».
Люди свою роботу люблять, але за мізер працювати не хочуть…
Наталію Василівну дуже поважають листоноші, бо працювали вже під її керівництвом. Дехто з жінок прямо зізнається: «Не йдемо, бо Василівну шкода. Що вона сама тут лишиться… У нас взагалі колектив гарний і роботу ми свою любимо, але ж, як отримаєш зарплату, то не придумаєш, куди її подіти: чи комуналку заплатити чи продуктів купити…», – скаржаться листоноші.
«Ось отримала 900 гривень авансу і тисячу зарплати перед цим. Хоча щодня стільки проходимо, що ввечері ніг не відчуваємо. По 16-17 кілометрів дільниця у кожного. Більше того, враховується лише кілометраж, а те що я по установах, організаціях розношу кореспонденцію по три години на день – нікуди не рахується», – обурюється Людмила Кучерявець.
Вона працює разом з чоловіком Олександром. Тут їх жартома називають «сімейним підрядом». Людмила, як і більшість листонош, має підробіток – прибирає приміщення держустанови, бо їхня родина на зарплату українського монополіста просто не витягує.
Нелегкі будні листоноші
«Середу нам зробили вихідним, щоб менше платити, але ж ми все одно відпрацьовуємо цей день у четвер, – пояснює Олена Небеська. – Розносимо все за день, що мали за два рознести. А ще ж захмарні плани виконуємо…».
Олена Ніколаєнко – мешканка Кобижчі. Щодня вона велосипедом долає відстань у 14 кілометрів (!), аби лишень до місця роботи дістатися. Потім вантажить торбу приблизно у свою вагу і їде по будинках, у яких на листонош особливо чекають. Бо для більшості самотніх людей вони – остання розрада.
«Бабусі, дідусі – всі вони чекають не лише на пенсію, а й на добре слово. Кожен хоче поговорити. Дехто просить, мовляв, онучко, привези ліки, продукти якісь… Ну як тут відмовиш… Раніше я електричкою на роботу їздила. А тепер карантин, транспорт не ходить, то їду велосипедом. Машини навпроти сигналять, думають, навіжена якась…».
Було, що на тендітну Олену злочинці напали. Ледь устигла накивати п’ятами. Тоді два дні працювала у супроводі поліції.
«Я на Лукашівці пенсію розносила. Це окраїна міста. Майже під Макарівкою. Ув’язалися за мною якісь наркомани. Почали чіплятися. Я сумки кинула – і тікати. Добре, що гроші при мені лишилися. А за втрачений товар мусила платити власні кошти», – бідкається жінка.
…Ситуація на Укрпошті й справді неоднозначна. З одного боку можна зрозуміти бобровичан, які обурюються у черзі і нарікають на роботу відділення. З іншого – у чому ж винні ці працівники, які несуть по життю нелегку ношу своєї професії…
Лишається тільки сподіватися, що реформи, які так активно презентує гендиректор Укрпошти, дійдуть і до звичайних поштарів та операторів, яких не видно з високих кабінетів столиці.
А поки маємо те, що маємо – низькі заробітні плати, непідйомні торби та нереальні «плани», плинність кадрів, черги та багато інших недоліків…
Сніжана Божок, фото автора
На першій світлині: в.о. начальника Наталія Багнюк
