Українським розслідувачам є де брати теми для своїх сюжетів

Мало того, що про це розповіли в усіх новинах, то вже третій проект розслідувань узявся до теми ветеранських організацій, які отримують бюджетне фінансування. (Раніше це зробили «Слідство. Інфо» та «Гроші», а «Детектор медіа» вже давав їм свою оцінку.) «Народна прокуратура» назвала свій 40-хвилинний опус «Справа про ветеранів і “ветеранів”». Підійшли ґрунтовно, багато працювали з документами, реєстрами, порталами. Та чи дізналися ми разом із глядачами завдяки цьому про (псевдо)ветеранські організації щось нове, не озвучене раніше? Не впевнені.

Уже традиційно матеріал починається з довгого й розлогого вступу — цього разу з архівними кадрами Другої світової війни й теперішнього конфлікту з Росією на сході України. Аж на шостій хвилині нам нарешті анонсують, про що йтиметься в сюжеті! Та стільки не живуть! Затягнуто! Далі все починає ще більше нагадувати жуйку: намагаючись пояснити глядачам, як фінансуються громадські ветеранські організації, журналісти накручують щось таке, що зрозуміти без синхронного перекладу просто неможливо На жаль, його немає.

Ми вже починаємо куняти, коли сюжет нарешті вибухає викривальним екшном про очільників таких організацій — наприклад, завдяки реєстру МВС дізнаємося про дорогі автівки керівника організації спілки в'язнів — жертв нацизму Маркіяна Демидова, постійно чуємо його запікані матюкливі тиради, адресовані журналістам, ознайомлюємося з результатом моніторингу витрат його організації, хоча неясно, звідки цей документ узято.

Серед інших героїв сюжету, які викликають не надто позитивні емоції, — нинішній та колишній голови Організації ветеранів України Шмаков та Цибенко.

Із погляду роботи з джерелами це, мабуть, найкращий сюжет на цю тему, якби не кілька мінусів. По-перше, він уже відверто неактуальний. По-друге, в ньому далеко не всі отримали право на відповідь — наприклад, залишено без коментарів конкретні звинувачення від активістки Вікторії Губської. По-третє (й це реально проблема «Народної прокуратури»), в сюжеті купа «позиченого» чужого відео. І нарешті, останнє, критичне. Не полишає враження, що автори матеріалу апріорі стали на бік, умовно кажучи, звинувачення. Подекуди в сюжеті лунають прокурорські нотки. І такі антигерої, й сякі, а ще розтакі. Чи може, це нам лише так здається?

Хочемо ще раз наголосити, що програмі давно пора змінювати графіку. Вона сіро-жовта в стилі психлікарні, похмура, нерозбірлива й відверто несучасна. Як казав відомий утікач: «Астанавитесь!»

З очевидних плюсів — те, що «Народній прокуратурі» в сюжеті все ж таки вдалося дати новину: ветеранська громадська рада вирішила перейти на фінансування ветеранських громадських організацій на конкурсній основі. Може, журналісти посприяли. Ставте зарубки — не тільки «Нарпроки», а й майже всі інші.

Висновок: судячи з того, що цей сюжет описано як «частину 1», перспектива частини 2 або навіть 3 не так інтригує, як лякає. Про що ще можна розповісти? Чекаємо нетерпляче.

«Слідство. Інфо», випуск № 126 від 19.04.2017

«Слідство. Інфо» теж узяло за звичку брати теми, які поволі припадають порохом. Ні, ніхто нічого не каже, це хороший прийом — але тільки якщо при цьому глядач дізнається щось нове, а не бачить флешбек із додатковими кольоровими деталями. На жаль, уже вдруге виходить саме так.

Якщо в минулому випуску ми побачили сюжет про лютневе викрадення депутата Гончаренка, в якому не було особливих відкриттів, то тепер Олександр Курбатов нагадав нам про березневе вбивство екс-депутата російської Держдуми Дениса Вороненкова в центрі Києва. У матеріалі «Вбивство під “чорним сонцем”» журналіст зосередився на постаті вбивці — Павла Паршова. І про саме вбивство, і про Павла було багато інформації в усіх ЗМІ. «Слідство. Інфо» взялося за досі маловідомі подробиці — релігійні аспекти життя Павла. Виявилося, що стрілець — російський рідновір. Це чомусь подається як іще один можливий доказ причетності до смерті Вороненкова російських спецслужб. Ну... було би цікавіше почути щось нове на користь якоїсь іншої версії, а не кивання в бік всюдисущої руки Москви.

Ну й зовсім ні до чого був перехід від рідновірів до обнальних схем, озвучений устами колишнього колеги Вороненкова, ще одного екс-держдумівця Іллі Пономарьова. Як кажуть, тупикова гілка еволюції. Помітно, що вся новозібрана інформація хоч і цікава, але насправді нікуди не веде, тому автору важко дійти якогось логічного висновку. Він робить хід конем — як і в попередньому сюжеті про Гончаренка, наприкінці ми чуємо фразу: «Досі імена організаторів численних резонансних вбивств в Україні так і залишаються неназваними». Можна без патетики, а? Краще дайте цифри й факти, які допомогли би нам розібратися, що могло статися.

Другий сюжет — про бізнес та численне майно екс-голови Господарського суду Рівненської області, а нині просто судді Вадима Торченюка. «Слідство» вже розповідало про нього раніше, та оскільки суддівська тема в березні-квітні трендова, мабуть, вирішило пройтися по ньому катком іще раз. Тим більше, привід знайшовся — нині Торченюк претендує на довічне. Ні, не ув'язнення, суддівство.

У сюжеті багато красивих кадрів та мильних бульбашок (цікаві візуальні ефекти, гарна робота з візуалізацією інформації), словацьким реєстром (хоча не вказано походження всіх документів). Але нам так і не сказали, звідки дані про українські фірми судді.

У сюжеті є один дуже показовий момент. Під час інтерв'ю з Торченюком журналіст Юрій Горбач показує йому документ словацької фірми, що нібито належить дружині судді, під яким начебто стоїть підпис його честі. Торченюк каже: це не мій підпис. Ми напружуємося й чекаємо, що зараз нам для порівняння покажуть іще якийсь документ, де стоїть підпис фігуранта розслідування. Ну дуже схожий! Звісно ж, це буде не графологічна експертиза, але тоді можна буде хоча би припустити, що суддя може казати не зовсім правду. Але... (барабанний дріб)... ні! Нічого такого. Категоричне заперечення судді зависає в повітрі й випалює напалмом усю роботу автора розслідування. І справді закрадається сумнів: якщо вам нічим спростувати його заперечення, може, він не бреше? Це і є головна проблема явища під назвою «не дотиснув» або «не докопав». І так утратив.

Плюс — дуже добре, що «Слідство. Інфо» береться за регіональні теми, так званих місцевих царьків. Це завжди було великою перевагою проекту. Важливо це зберегти.

Висновок: хочеться свіжини. Старе м'ясо не таке смачне, особливо смажене.

«Наші гроші», випуск № 164 від 17.04.2017

Видали за нове «давно забуте старе» минулого тижня й «Наші гроші», та ще й чуже. Але в рамках дозволеного.

Випуск складався з двох сюжетів — про нічні посиденьки генпрокурора з друзями і про спецохоронців окремих народних депутатів із додатком про інцидент у Харкові, де в знімальної групи «Наших грошей» відібрали планшет для керування дроном.

На відміну від Михайла Ткача зі «Схем», який чатував під Генпрокуратурою, Аліса Терехова й Аліса Юрченко розшукали Юрія Луценка в «Інтерконтиненталі». Там він сидів за пляшкою чаю з екс-головою АП Борисом Ложкіним і народним депутатом Олександром Третьяковим, який останнім часом, за його ж визнанням, постійно страждає на амнезію — особливо коли це стосується гострих запитань журналістів.

Повіримо журналісткам на слово (бо роздивитися це неможливо), що на столі, окрім спиртних напоїв та закуски, лежали ще й документи, пов'язані з «Українською національною лотереєю». Звідси авторки легко перекидають місток до обшуків у компанії «УНЛ», куди з'явився Третьяков. Та ще й «Бізнес. Цензор» називає його одним із фактичних співвласників цієї компанії. На жаль, більше нічого цікавого ми не дізнаємося. Але нас підводять до висновку, що Юра допомагає Саші вирішувати його питання. Після роботи, по-дружньому. Скажімо так: це — версія, яке має право на життя. І на спростування. А тому не зовсім озвучена й не зовсім спростована.

Центральний у випуску — сюжет про охоронців народних депутатів. Оскільки запит журналістів про кількість депутатів, які мають охорону від держави, залишився без змістовної відповіді, нам пропонують вибіркову розповідь про двох конкретних народних обранців. Тих, яких часто називають одіозними.

Водночас лунає теза про те, що депутати часто оформлюють собі приватних охоронців помічниками. На жаль, ця тема лишається практично нерозкритою — без кількості й точних сум. Утім, це логічно, адже «Наші гроші» цікавить саме витрачання грошей платників податків, а не особисті гроші служителів народу.

Герої (чи «антигерої») розслідування — це народні депутати Ігор Котвіцький та Олександр Грановський. Описовий портрет нарфронтівця Котвіцького переповнений цифрами й фактами щодо виведення ним коштів, але це так, для людей поінформованих. Так би мовити, затравка для посвячених. Нам також розповідають про будинок Котвіцького під Харковом, який буцімто обстріляли з гранатомету. Посилаються на інформацію про цей так званий обстріл із «деяких ЗМІ», коментар поліції відсутній. Саме цей інцидент нібито й став причиною виділення Котвіцькому державної охорони. І саме в процесі зйомок цього об'єкту «Наші гроші» зазнають нападу, внаслідок чого за відвертої бездіяльності поліції втрачають планшет для дрону.

Шматок про Олександра Грановського з фракції БПП — це якраз той самий грішок «Наших грошей». Про факт есбеушного супроводу народного депутата вже екстенсивно розповідали «Схеми» й «Українська правда». Чергове повернення до цієї теми виправдовує хіба що той факт, що «Нашим грошам» удалося взяти ексклюзивне інтерв'ю в зазвичай невловимого Грановського, в якому він пояснює необхідність присутності охоронців зі спецслужби державним, тобто нашим із вами, коштом. Присутності, судячи з усього, нескінченної. Бо він, бачте, свідок у важливій справі. Теж нескінченній. От в останнє віримо.

На противагу двом привілейованим народним обранцям «Наші гроші» взяли коментарі в депутатів, які зверталися по державну охорону з інших, не менш вагомих причин. І не завжди її отримували. А якщо й отримували, то ненадовго. Дороге задоволення, знаєте. Вони ж не такий цінний кадр, вибачте, свідок, як Грановський чи навіть Котвіцький.

Мабуть, думка така — навіть серед народних депутатів є особлива каста, впливовіша й багатша за колег. Але й вона не гребує тим, щоби здерти з громадян по максимуму, — навіть у таких дрібницях, як охорона державним коштом.

Плюс — уміння витиснути з матеріалу максимум. Мінус — чуже непозначене відео.

Висновок: сподіваємося, винних у перешкоджанні діяльності журналістів покарають, а «Наші гроші» й надалі тішитимуть нас класними сюжетами з використанням дрону.

«Схеми», випуск № 128 від 20.04.2017

«Схеми» взялися за тему «Євробачення». Вирішили перевірити, наскільки справедливо розподіляються ресурси на пісенний конкурс, який незабаром удруге прийматиме Україна.

Георгій Шабаєв та Максим Савчук пропонують нам ціле дослідження про встановлення в залі київського Виставкового центру, де відбуватимуться виступи, нових глядацьких крісел. І фактичне усунення від великих грошей німецької фірми Nussli Ltd, яка виграла тендер на проведення цих робіт. Після приходу нового виконавчого продюсера «Євробачення» Павла Грицака новий тендер виграє тепер уже львівська фірма «Артмакс Інжиніринг», яку журналісти пов'язують із самим Грицаком та його людьми.

Укотре відзначимо чудові дронні зйомки столиці, з яких можна робити промовідео для «Євробачення» (краще, ніж офіційне). Хвалимо за логіку. І шукаємо приводи причепитися.

У руках у Георгія Шабаєва ми бачимо документи фінансової ревізії. Нам навіть не натякають, яким чином їх було отримано, — через запит чи від Олександра Харебіна, попередника Грицака на посаді виконавчого директор конкурсу і, м'яко кажучи, не симпатика свого наступника. Ми можемо лише здогадуватися. У документах багато підкреслень і маркувань. Явно не журналістських. Чи перевіряли їх в аудиторській службі? Чи писали запит, щоб отримати офіційні оригінальні документи?

Інакше пахне зливом і поверховою роботою.

Але помітно й клас, коли Грицака усе ж таки змушують пояснювати дивне рішення з тендером — він ніяк не може згадати чи то придумати пункт, за яким німці не підійшли як виконавці, а львів'яни просто фору дадуть. Щось там із правилами пожежної безпеки, каже він. Лише згодом він згадає одразу вісім причин. І категорично заперечить свій зв'язок із фірмою «Артмакс Інжиніринг». Та докази «Схем» переконливіші.

І все ж таки про вади. Це той рідкісний випадок, коли «Схеми» допустили технічні лажі — брак по звуку й помилку в англійських субтитрах. Гм...

Другий сюжет стосувався скандального пікетування будинку голови правління «Центру протидії корупції» Віталія Шабуніна.

Валерія Єгошина дуже якісно розкручує цей клубок, переконливо доводячи причетність до цієї (тепер уже можна точно казати) спецоперації голови департаменту захисту національної державності СБУ Романа Матковського. Який навряд чи діяв самостійно. Отже, пікет — справа рук Служби безпеки України. Тривожний дзвоник громадянському суспільству й журналістам теж.

Ґрунтовний підхід до роботи з джерелами, відеокамерами, засобами геолокації. Прикольно спостерігати, як журналістка ловить високопоставленого співробітника спецслужб мало не під дверима квартири, а той, висловлюючись шпигунською термінологією, губиться в свідченнях. Якісне й гостре інтерв'ю.

Важливий сюжет. А сама подія — можливо, не перша, але дуже важлива ластівка того, що на нас чекає. Сумно.

Ну й про вади. У сюжеті дуже багато Валерії Єгошиної. Не знаємо, що показати, — давайте покажемо, як Валерія знімає стендап. Чи стоїть. Або як вона йде. Чи сидить. Не пригадуємо, щоби лежала. Ми вже писали про цей прийом у недавньому сюжеті Катерини Каплюк про київські дороги й досі вважаємо його не найкращим. Але порівняно з «Плюсами» матеріалу цю плямку можна й затерти.

Висновок: актуально й оригінально.

«Стоп корупції», випуск № 83 від 17.04.2017

Після попереднього глибокого занурення в... ну, в особливий жанр журналістики... ми не без тремтіння рук та валідолу чекали нового випуску «Стоп корупції» на 5-му каналі. Але, мабуть, пастор Володимир Мунтян зцілив проект, бо він знову нагадував журналістське розслідування.

У першому сюжеті йшлося про трагічний випадок піврічної давнини на Черкащині, де будівельний кран упав на автівку з пасажирами і спричинив смерть жінки та каліцтва інших людей. Кран, за словами журналістів, належав Уманському хлібоприймальному підприємству, яке вело незаконне будівництво й заперечує свою причетність до трагедії.

Журналістка попрацювала з реєстрами, взяла багато коментарів у відповідних чиновників і головних дійових осіб. Але зцілення не допомогло від головної хвороби проекту — коли журналіст «приїжджає на місце з акцією протесту», тобто з групою молодиків під прапорами організації «Стоп корупції», які пікетують підприємство і штурмують вхід, виламуючи його ворота. Серед штурмовиків упізнаємо координатора проекту й людину, яка називає себе журналістом. Це Роман Бочкала. Не плутати з Вадимом Тітушком. То були тітушки, а це бочкали. Різні речі. Ті куплені, а ці за ідею. Ми ж нічого не наплутали?

Як і в «Народної прокуратури», для «Стопкора» чуже відео — наше все. Авторське право відпочиває. Самі розумієте, задля досягнення благородної мети всі засоби годяться.

І «Стопкор» вирішив показати новий метод отримання інформації — купівлю доказів. Нам показують замиленого чоловіка, якого називають колишнім директором підприємства (без ПІБ — мабуть, щоби вороги не вирахували, хто це). Він пропонує документ за три тисячі гривень. Каже, від інженера. Походження документа ніхто не перевіряє. А навіщо? Адже в документі з печаткою йдеться про те, що кран справді належить Уманському хлібоприймальному підприємству.

Коли бачиш такі речі, говорити далі про якісь професійні стандарти в принципі немає сенсу, але ми повинні шукати в усьому позитив. Тут він такий: власник підприємства й за сумісництвом один із «господарів» Ізмаїла Дмитро Шидерєв обіцяє все ж таки матеріально допомогти потерпілим.

Наступний сюжет має промовисту назву «ПіСЧані війни». Здавалося б, «Стопкор» уже стільки займається цією темою, що міг би хоча б написати її без помилок, але ні! Тим більше, що в сюжеті про незаконних добувачів піску в столиці йдеться про «речковий порт “Київ”». Гулять так гулять! Пісчана речка — це круто. А крутіше за безграмотність — тільки брак по звуку.

Багато гарних старих кадрів і заяв про використання незаконно добутого піску для зведення багатоповерхівок будівельними компаніями. Жодної не названо. Чому?

Не обійшлося без чергового штурму — група товаришів міцної статури героїчно заходить до Дарницької районної прокуратури в місті Києві. Правоохоронці розбігаються, немов таргани. Замість коментарів прокурорів по суті справи ми знову бачимо кадри з координатором «Стопкору» Романом Бочкалою. Він вимагає. Йому обіцяють. Усе, справу зроблено. Тепер у Романа є час писати омріяну книжку. Як це зробив його недавній герой Володимир Мунтян.

Наприкінці — традиційний колаж про здобутки «Стопкору». Як завжди, більше для себе, ніж для глядачів, бо ті реально не встигають зрозуміти, ані про що йдеться, ані для чого. Серед експертів — така відома особистість, як Євген Дейдей, а Сергій Медяник виступає тепер уже в ролі «журналіста», а не «колишнього пастора», як минулого разу. Шляхи Господні...

Висновок: могло бути гірше.

Надія Бабинська. Федір Сидорук. «Детектор медіа». Фото: hellogiggles.com

Інформація про експертів:

Автор звіту, експерт із моніторингу журналістських розслідувань Федір Сидорук, медійний експерт, колишній головний редактор програм розслідувань «Знак оклику» та «Слідство. Інфо». Колишній автор та ведучий проектів «Перший відділ» та «Останнє попередження» продюсерського центру «Закрита зона». Має досвід телевізійних розслідувань у національних ЗМІ. Співпрацював з телеканалами «1+1», 5-м, ТВі, «Громадським».

Авторка звіту, експертка із моніторингу журналістських розслідувань Надія Бабинська (Вірна), медійна експертка, тренерка. Працювала кореспонденткою «Громадського радіо», кореспонденткою відділу нормативної аналітики ІАЦ «Ліга», розслідувачкою в «Corruptua». Наразі дописує на Ni korupciji. Досвід у журналістиці з 2001 року.

Проект ГО «Детектор медіа» здійснюється за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні.