Що зробила Україна, аби позбавитися звання пірата №1, і яку суму на місяць має платити українець, щоб отримати доступ до легального контенту.
Україна — найбільш піратська країна світу, згідно з інформацією Міжнародного альянсу інтелектуальної власності (IIPA). Усе настільки погано, що США навіть ввели проти нас санкції, у зв’язку з масовими порушеннями (востаннє — до 2013 року). Усе настільки погано, що, згідно з повідомленнями того ж IIPA, пірати, яких випроваджують із інших країн, перевозять свої сервери в Україну. Усе настільки погано, що ex.ua в останній повноцінний місяць своєї роботи, в жовтні, відвідали 36,6 мільйонів разів (із них 32,6 млн — українських кліків). Усе настільки погано, що навіть голова Нацради з питань телебачення і радіомовлення — й той пірат (32:28). За оцінками Івана Шестакова, директора з маркетингу сервісу Megogo, українці щороку качають контенту на 1,5 млрд гривень. Себто, три українських державних бюджети на підтримку кінематографії.
Від моменту публікації попередньої доповіді IIPA минув рік. До кінця лютого Україна може або знову очолити світовий рейтинг, або втратити свою сумнівну першість. Якщо поглянути на наші досягнення за останні 12 місяців, другий варіант видається все ж реальнішим.
Про історію піратства й (не)успіх номінантів на «Оскар» в Україні
Для початку варто описати проблему. Піратство існує далеко не лише в Україні, хоча кіноринок України багато в чому саме з піратства почався. Молодь СРСР, що існувала за залізною завісою цензури, почала дивитися / слухати / читати закордонний контент саме у формі його нелегальних копій. Тоді піратство було просто єдиним можливим способом отримати доступ до творів. Ви, можливо, здивуєтеся, але така проблема існує й досі. Ані «Бердмен» (2014), ані «Операція “Арго”» (2013), що ставали найкращими фільмам року на «Оскарі», не виходили в Україні. За посиланням можна ознайомитися зі списком країн, де виходив останній фільм. Серед них є Вірменія, Болівія, Росія. Стрічка «В центрі уваги» (2015), що стала переможницею минулорічної церемонії, вийшла в Україні за три дні до її проведення, й на тому дякуємо. Із дев’яти фільмів, номінованих на звання найкращого на «Оскарі-2017», у нас можна буде вчасно переглянути п’ять, ще один вийде в березні.
Таку ситуацію з прокатом коментує керівник «Кіноманії» (ексклюзивного дистрибутора фільмів Warner Bros. В Україні) Робін Грбіч: «Номінантам на “Оскар” зазвичай складно бути успішними на нашій території. Бо часто це складний для сприйняття матеріал. А в час війни та економічних проблем українці радше віддадуть перевагу фільмам, які зможуть їх розважити та розсмішити. Та й узагалі практика показує, що найкраще в Україні працюють комедії, блокбастери, пригодницькі фільми, екшни та великі анімації. У результаті деякі фільми не потрапляють у широкий прокат, бо це економічно невиправдано. Однак такі фільми після завершення прокату можна цілком легально купити онлайн, тож це не є виправданням піратству».
Варто зазначити, що економічно невиправдано це не лише через піратство. Тож просте викорінення порушень авторських прав цієї проблеми не вирішить. Проблема також у банальному зацікавленні контентом і купівельній спроможності українців.
«Щоби до нас приїхали власники контенту, потрібно, щоби ринок генерував гроші, — запевняє Артем Афян, юрист та колишній адвокат EX.ua. — А проблема в тому, що ніхто не знає точно, скільки український ринок може генерувати. І я дуже боюся, що навіть коли ринок запрацює на повну, коли всі будуть споживати легальний контент, він власникам буде не надто цікавий. В Антарктиді низький рівень піратства, але ж туди не їдуть правовласники?»
Хоча й це не вичерпує матеріальної складової проблеми. Робін Грбіч додає, що інколи українцям просто незручно споживати контент через відсутність необхідної інфраструктури: «Охоплення кінотеатральною мережею України дуже нерівномірне. І в багатьох населених пунктах України, щоби потрапити в кінозал, потрібно їхати в інше місто». Так само в Україні до 2016 року не було, наприклад, Netflix і досі немає HBO.
Про законодавство та вплив піратства на збори фільмів
Інша історична проблема — це умови, в яких формувалося ставлення до авторських прав. «Існує дві головні, історично закладені причини. По-перше, це інтернет-провайдери, що на початку своєї діяльності в Україні заохочували користувачів нелегальним контентом. Я ще пам’ятаю часи, коли швидкість інтернету буквально рекламували в кількості фільмів на добу, які ви можете завантажити. По-друге, проблема в самих правовласниках. Вони довго ігнорували ставлення до контенту в Україні, вважаючи, що держава сама має забезпечувати дотримання їхніх прав», — вважає Іван Шестаков.
Третя складова — це вади законодавчого регулювання. Закон про підтримку кінематографії, проголосований 22 вересня та ветований 17 листопада 2016 року, досі не повернувся в парламент. Проте офіційно питання викликали тільки економічні частини документа, отже, можемо вважати, що частина закону, яка стосується авторського права, лишиться без змін. У документі йдеться про те, що «суб’єкт авторського права може звернутися до власника веб-сайту та (або) веб-сторінки з заявою про припинення порушень [...] Власник веб-сайту зобов’язаний не пізніше 48 годин з моменту отримання заяви унеможливити доступ до контенту, щодо якого подано таку заяву». Автори законопроекту, серед яких, зокрема, й Іван Шестаков, вважають це лише необхідним початком реформ у галузі: «Ми пропонували набагато більше поправок. І наші закордонні колеги називали їх прогресивними та потрібними. Але через окремих лобістів, зокрема серед телекомоператорів, що заробляють на піратстві (наприклад, надаючи таким сайтам власні потужності), до закону вони так і не потрапили».
Усе це в сумі породжує проблему, збитки від якої досить відчутні. Робін Грбіч стверджує: «Піратство напряму впливає на збори фільму. Наприклад, 2015 року ми випускали фільм “Фокус” через 2,5 місяці після виходу в Росії. На момент старту стрічка вже була у високій якості в інтернеті. У результаті ми заробили лише близько 40 % від запланованих зборів. Це приблизна цифра. Що вища якість піратки — то сильніший це удар по бокс-офісу». Сюди ж можна віднести вже згадану оцінку Івана Шестакова про півтора мільярди гривень збитків і той факт, що 82 % програмного забезпечення в Україні — неліцензійне.
Збитки ж продукують уже іншу проблему — недовіру правовласників до українського ринку, а отже, по замкнутому колу, — відсутність ліцензійного контенту. Простіше кажучи, ми піратимо «Гру престолів», бо не можемо подивитися її інакше. А HBO не приходить в Україну, тому що тут усі піратять «Гру престолів». Іван Шестаков стверджує, що бібліотеку з топ-сотні західних серіалів можна було би придбати за десяток мільйонів доларів. Суму, яка навряд чи окупиться в українських реаліях у принципі, варто лише подивитися, скільки заробляють у прокаті фільми. Тож єдиний шлях — закуповувати на пільгових умовах, на які власник контенту часто не йде, бо це просто невигідно для нього.
І всеж аудиторія користувачів Megogo, які платять за контент, становить більше 800 тисяч користувачів (уже згаданого «Бердмена», для прикладу, на сайті можна переглянути за 29 гривень). Топ-десятка найкасовіших фільмів 2016 року заробила на 10 % більше, ніж топ найкасовіших фільмів 2015-го. Навіть кількість неліцензійного софту зменшилася на 1 % порівняно з 2013 роком.
Тож позитивна тенденція існує, й цього року ми навряд чи очолимо рейтинг світової зневаги до авторських прав. Врешті-решт, було закрито два найбільших українських піратських сайти. Розроблено і проголосовано закон, що, сподіваємося, невдовзі повернеться в парламент. А на український ринок прийшов Netflix із безкоштовним пробним місяцем користування.
Піратство й відеоігри
Та якщо ми справді хочемо вирішити проблему піратства, знадобиться більше саме ринкових реформ, вважає Артем Афян: «Докорінно побороти піратство можна лише ринковими методами. Одна з найкращих тенденцій за останні роки — це продаж комп’ютерної техніки одразу з наперед установленим ліцензійним програмним забезпеченням. Адже піратство — це ринкова проблема, коли попит неналежно задоволений. Та ж індустрія ігор упоралася з піратство саме завдяки змінам ринкових моделей та експериментам».
Справді, дуже довго нелегальне завантаження відеоігор намагалися побороти драконівськими методами: наприклад, обов’язковою наявністю диска з грою у дисководі. Пірати вирішили проблему одразу — змонтувати віртуальні образи. А от власники ліцензій змушені були страждати, щоразу шукаючи диск, не маючи можливості використовувати дисковод під час гри і ділитися нею з друзями. Схожих спроб розробники здійснили ще багато, серед них і обов’язковість підключення до мережі, й ледь не реєстрація ігор за паспортом. Але врешті-решт масове піратство здолав саме ринок. Наприклад, система free-to-play, коли ти можеш грати абсолютно безкоштовно, купуючи за бажанням лише певний часто косметичний контент. Наприклад, за реальні гроші змінюючи зачіски свого віртуального аватару. Чи існування таких онлайн-магазинів, як Steam, що спрощують купівлю ігор до мінімуму та регулярно влаштовують розпродажі. Компанія Blizzard же має перманентні знижки для певних країн, зокрема й України. Гру World of Warcraft, яка в Польщі коштує 60 доларів, ми можемо придбати всього за тридцять. Така політика — одна з причин, чому нещодавно Blizzard було визнано автором найприбутковішої відеогри всіх часів.
Чи справді українці «ментально залежні» від піратського контенту
Іншим необхідним типом боротьби з піратством, на думку Робіна Грбіча, є освітній: «Щоби знизити рівень піратства, потрібно розказувати людям про те, як їхні дії впливають на акторів і творців контенту. Розказувати, що чим більше буде поширене піратство, тим менше часу, сил, натхнення й коштів хотітимуть витрачати на створення нового й нового. Грубо кажучи, пірати можуть красти скільки завгодно, але врешті може не залишитися що красти. Це як корупція. Корупціонери крадуть доти, доки є що красти. І якщо людям розказувати про це, змінювати кут зору, під яким вони дивляться на саме поняття піратства, то ситуація врешті зміниться».
Хорошим прикладом того, наскільки спільнота впливає на долю творів, є серіал «Світлячок» (Firefly) від FOX. Компанія закрила проект прямо посеред сезону, але фанати так хотіли побачити продовження, що миттєво скупили весь тираж випущених за серіалом DVD. Тож студія, побачивши масштаби аудиторії, розщедрилися на продовження у вигляді фільму з бюджетом у 40 мільйонів доларів. Є при цьому і зворотні приклади. Наприклад, ігрова студія Blue Byte через неможливість побороти піратство і, відповідно, фінансові втрати, припинила своє незалежне існування й була продана.
У цьому сенсі Україна теж, безперечно, просунулася. Серед молоді платити за контент стає престижним трендом, а «слухати музичку ВК» — все менш пристойним. Не згоден із тим, що українці «ментально залежні» від піратства, й Артем Афян: «Мене завжди бентежить, із якою готовністю навіть державні мужі дуже ницо ставляться до населення, приписуючи їм подібні вади. Проблема лише в тому, що люди звикли, що сплачуючи раз на місяць за інтернет, вони сплачують за доступ до контенту».
Отже, порахуймо, яку суму на місяць (після першого безкоштовного) має платити українець, щоб отримати доступ до легального контенту. Онлайн-кінотеатр Netflix із підтримкою HD (ми ж не тварини) — 10 доларів. Музичний плеєр Spotify версії Premium — 10 доларів. Українці читають по 4,3 книжки на рік, але ми все одно додаємо «Інферно» Дена Брауна за 86 гривень із Google Market. «Гра престолів» і ще купа серіалів та фільмів від HBO обійдеться вам у 15 доларів на місяць. Таким чином, маючи преміум-версії всього контенту, ви будете витрачати близько 1100 гривень на місяць, тобто 1/8 середньої зарплати в Києві. Але це максимум, можна обмежитися й дешевшими чи взагалі безкоштовними версіями того ж Spotify. Почати дивитися серіали на сервісах, що отримують гроші за рахунок реклами, а не беруть їх із відвідувачів (частково той же Megogo). Із «Грою престолів», щоправда, все одно біда, але якщо у вас є друг, то новий сезон цілком можна буде подивитися за два безкоштовних місяці 🙂
Загалом, сама наявність суперечок на тему «варто чи не варто платити за продукт» — уже ознака варварства й культурної відсталості. Сподіваємося, IIPA помітить наші старання й ми більше ніколи (бо ж на першому місці ми вже не вперше) не очолимо цього списку. Щоби гарантувати це, повторимо слова Роберта Грбіча, не варто качати. Бо як і проблему хабарництва чи куплених виборів, проблему піратства кожен із нас може подолати особисто.
