Ми до останнього не вірили в обмін. Бо вони нас так дурять, так знущаються... Возили і на розстріли, і на обміни... А потім вертають і сміються з нас.
І коли зайшов військовий в бусік і сказав: «Ви вдома, хлопці, Слава Україні!» — я просто почав дихати, а то сидів і не дихав, мам, правда. І коли бачили людей вздовж дороги, що нас зустрічали ‒ з прапорами, з квітами, з плакатами, то як в кіно було, як не з нами…
І потім, як доїхали вже: перша цигарка, обійми, телефон дали, а я твій номер забув, мам, уявляєш… Ти ж не сердишся, бо хіба ж можна забути твій телефон, я його всі два роки подумки повторював. Ну як в дитинстві ти мене вчила: мене звати..., я живу..., телефон мами... Хлопці плакали, а я ні.
А вже в лікарні нам одяг дали і повели в столовку. А там їжа, мам! Там на столі кожному по три миски різного. Я не знаю… Я за весь час перебування у полоні стільки не їв. І запах супу. В мене аж голова закрутилася. Миска така глибока, супу аж до країв. Я ложкою так обережно брав, щоб нічого не пролилося, а руки так трусилися. Мама, я ж хотів, щоб я гарно їв, а хотілося схопити миску і просто так випити все одним залпом... І руки ж трусяться. А їсти, як мені їсти хотілося, ти не уявляєш. А я ж так обережно, щоб же гарно...
Там жіночка ходила, підсипала нам все, доливала, підійшла до мене, обняла, голову гладить, як бабуся колись, поцілувала в скроню: «Їж, каже, дитинко, я ще принесу». І отут я заплакав...
Я їв і плакав, очі боявся підняти, бо соромно... А потім глянув, а ми майже всі такі ‒ їмо і плачемо... А суп, мам, я смачнішого в житті не їв...
Ти ж не ображаєшся, мам?
Записала Оксана Макаренко
