У складних умовах керівник із Чернігівщини зумів зберегти господарство

Олексій Миколайович Конопля з селища Березна, що на Менщині, у часи перебудови та дещо пізніше і в стагнаційний період зумів зберегти потужне підприємство. Завдяки його професіоналізму та наполегливості ТОВ «Березнянське заводоуправління» діє й досі. Виробнича діяльність товариства відома не лише у Березні, а й далеко за її межами. А ще багато добрих справ зробив він особисто та його колектив. Син Олексія Миколайовича вправно керує фермерським господарством. Про це й наша розповідь.

Династія Олексій Конопля з онуком та сином Валерієм

Ділова розмова

Я та мій колега прибули у Березну суботнього дня, тож коли керівник заводоуправління від’їхав по справах, ми пройшлися по території. І дещо приємно здивувалися, адже зуміти зберегти таке підприємство – це не просто. А тому, коли вже з’явився керівник, ми й запитали у нього про те, як йому вдалося все ж таки утримати такий колектив, не дивлячись на проблеми, які існували в різні тяжкі періоди.

– Так, це були дуже проблемні часи, як, власне, й зараз, – почав розповідати Олексій Миколайович. – Всього було за пройдешні роки. Але знаєте – кожного разу, коли на нас звалювалися якісь негаразди, це, в свою чергу, зміцнювало нас, згуртовувало. Водночас із труднощами ми вчилися виживати в будь-яких умовах, набувати при цьому певного досвіду господарювання… Та впевнений в одному: якби не люди, які працюють тут і які віддані своїй будівельній справі, досягти чогось позитивного не вдалося б.

Під час нашої розмови Олексій Конопля розповів про діяльність свого підприємства. За роки стільки потрібної роботи перероблено!

У свій час, коли будувалися багатоповерхівки у Чернігові, зокрема, по проспекту Миру та вулиці Бєлова, саме березнянці укомплектовували оселі чернігівців столярними виробами (віконними рамами та дверима). А скільки відбудували та капітально відремонтували в різних регіонах Чернігівщини шкіл, садочків, лікарень, котеджів, майданчиків тощо будівельники з Березни!

Асортимент будівельної продукції, які ту виробляють, різний: кільця колодязні, шлакоблоки, каналізаційні кришки, перемички, стовпи для парканів, дорожні та тротуарні плити, дерев’яні альтанки, столи… Також товариство займається вирощуванням сільськогосподарських культур. Як і в будівельній галузі, так і в аграрному секторі господарство стикнулося з новими проблемами й викликами.

У цих складних умовах керівник робить все, аби будівельний процес не припинявся, а сільськогосподарська продукція плідно вирощувалася та реалізовувалася.

Одна з найважливіших проблем – кадрова. Щоб розширювалося й ефективно працювало підприємство, потрібні робочі руки, а по декількох напрямках – ще й висококваліфіковані спеціалісти. А де їх взяти, коли війна?

У кого, як не в керівника, було правильним запитати й про те, як він ставиться до законодавчої ініціативи народних обранців щодо «відкупних» керівниками підприємств за кожного мобілізованого працівника.

– Це взагалі нереально, – отак відразу, не задумуючись, відповів директор. – Як можна до такого вдатися? Якщо щомісяця віддавати за кожного робітника, який підлягає мобілізації, по 20 тисяч гривень, то більш-менш працююче підприємство не витягне. Це – зашморг підприємництву! Та й такий мобілізований працівник, якщо стільки платити, повинен отримувати зарплатню щонайменше у сімдесят-вісімдесят тисяч гривень. Де і в кого є такі можливості, скажіть мені, будь ласка? Це – повний абсурд! Це ж, якщо стільки платити будівельнику (а я кажу про своє підприємство), то він же повинен виробити й продукції на значну суму. А він же насправді не виробить стільки. Керівник не може платити необґрунтовані податки. От тому я й кажу, що це – нереально! Це – біліберда повна. А якщо додати до цього всього ще й плату за електроенергію, податки на землю та інші, то підприємство тоді точно збанкрутує.

Добрі справи

Про добрі діла Олексія Коноплі знає не тільки місцева округа. Під час нашої розмови до кабінету зайшов, як виявилося, перший заступник Менського міського голови Олег Небера, який на посаді замість Геннадія Примакова, котрий нині на фронті.

– Олексій Миколайович – наш рятівник, наша швидка допомога, – почав одразу говорити посадовець Олег Леонідович Небера. – Яке б питання не виникало, він завжди допоможе: чи то мудрою порадою, чи посприяє у вирішенні якогось практичного питання для загальної справи. Це людина, на яку завжди можна покластися, і можете бути впевненим, що він ніколи не підведе. Він – професіонал своєї справи.

Коли у Мені цьогорічна стихія наробила доволі таки багато лиха – градом пошкодило у будинках та адмінбудівлях дахи, познищувало городину, посіви, – то ціни на будівельні матеріали враз підскочили. І якщо за один лист шиферу потрібно було вже віддавати 450 гривень, то Олексій Миколайович знайшов спосіб придбати шифер для покрівлі школи у Мені за ціною 390 гривень.

Завдяки Олексію Миколайовичу була оновлена батьківська оселя знаменитого українського письменника Олекси Довгого у селі Городище.

– Олекса Довгий – великий патріот і взагалі чудесна й розумна людина, – ділиться своїми враженнями Олексій Конопля. – Коли ми вперше прибули до цієї хати, то вона була дуже занедбаною, бо ж будувалася ще на початку двадцятих років минулого століття. Довелося докласти чимало зусиль фахівцям нашої організації, аби її відновити та представити людям у нормальному стані.

Тепер у цьому будинку, де жив письменник, діє музей Олекси Довгого, книги якого видаються сьогодні не лише в Україні, а й у Франції, Грузії, Чорногорії, Македонії.

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, зокрема на Чернігівщину, то діяльність підприємств, фірм була паралізована. Внаслідок знеструмлення припинилося електропостачання і до місцевої птахофабрики «Щасливе курча». Для цього виробництва така ситуація стала катастрофічною.

– Ви тільки уявіть: сім сараїв по сімнадцять тисяч курей в кожному! І все – електрики нема! І що робити? – розповідає керівник Березнянського заводоуправління. – Довелося викручуватися, як тільки можна. Курей, аби не пропали, роздавали людям по всій окрузі. А це, зокрема, жителям Корюківської, Сновської, Сосницької, Менської громад. Усю необхідну техніку та іншу допомогу ми надавали птахофабриці без зайвих питань…

Агрофірма «Конопля» коноплю не вирощує. Поки що

Ми вже вказували, що товариство займається ще й аграрною сферою. Керує усім цим процесом син Олексія Миколайовича – Валерій, який є директором фермерського господарства «Конопля».

Тут вирощують картоплю, пшеницю, ячмінь, просо, кукурудзу, гречку, соняшник, сою.

Цьогоріч не всюди з полів можна буде зібрати доладний урожай. На площі у 45 гектарів за селом Блистова картоплю майже всю залило – й досі вона у воді стоїть. Добре, що хоч тут, біля Березни, начебто вродило.

Чи то через війну, чи ще й через інші обставини, але сьогодні аграрії залишилися зі своїми проблемами сам-на-сам.

– Проблеми завжди є в будь якому бізнесі, а в аграрному й поготів, – каже Валерій Олексійович. – Ось незабаром треба буде урожай збирати, а через війну не вистачає трактористів і комбайнерів. Також були проблеми з реалізацією продукції, особливо під час окупації та відразу після неї. І про яку допомогу від держави ви говорите? Навпаки, певні інституції можуть тільки палиці в колеса вставляти, а не допомагати…

– І якщо вже такі труднощі з персоналом, то як же ж вирішуються такі проблеми? – запитав я у молодого господарника.

– А як? Доводиться засукувати рукава, сідати самим за кермо трактора чи комбайна – і вперед, від самого ранку і до пізньої ночі, – пояснив молодий директор.

І якщо вже таке прізвище у родини та зважаючи на назву аграрного підприємства, то я не міг не запитати й про те, чи не думають, бува, вирощувати коноплі у промислових масштабах?

– Так, в планах є таке, – відповів фермер. – Але це ж не просто – взяв, посіяв, зібрав. Окрім ретельного вирощування, необхідно зібрати купу документів і відповідних дозволів. Тож в задумках є таке, але як вийде – поки нічого конкретного не можемо сказати.

Озеро – добре, але релаксація – не на часі

Під час розмови дізналися, що у Олексія Коноплі є власне озеро-ставок. Тож ми не могли не побувати у тих місцях. По дорозі до водойми, а це аж ген за територією селища, зустріли народного депутата України 7-го скликання Сергія Аверченка, який, як ми потім дізналися, приїхав на кілька днів з дружиною до своєї тещі.

– Олексій Миколайович – знаний в окрузі господарник, людям дає роботу, а відтак і зарплату. Ось це – його поля (показує рукою, – Авт.), які не заростають бур’янами, а тут ростуть різні сільськогосподарські культури. Це і в цілому для економіки плюс, і людям є де заробити…

Біля місцевого озера зустрілися з цікавим місцевим чоловіком, який представився як «Дід Володя». Вийшло так, що він нібито відкривав рибний сезон у Березні. Рибалка розповів, що саме під таким ніком його онука виставляє у «ТікТок» вірші свого діда у його власному виконанні. На сьогодні він написав їх аж 988. Сторінка, до речі, популярна – автор має майже сто тисяч шанувальників. Почитав і нам свого вірша про життя-буття. Дід Володя знає добре і Олексія Миколайовича, бо обоє – з цих прекрасних місць.

Коли спілкувалися зі співрозмовником, неподалік берега плавав красень-лебідь. – Це десь його лебідка висиджує яйця, що один тут кружляє, – говорить Дід Володя, – але це вперше бачу тут після кількох років, бо я постійно ловлю рибу і давненько їх у цих місцях не бачив. Але він дуже розумний птах, і оце тут плаває, а його подруга десь трохи подалі – в іншому місці, бо він ніби й поруч, і в той же час відволікає увагу стороннього від насидженого місця.

Показав він і свій улов – зо два десятки карасів вже у його кошику. Відтак відкриття рибного сезону виявилося вдалим.

Отак трохи ще проїхали – і далі, за полем, інше озеро – це вже володіння героя нашої розповіді.

І хоча це ніби й приватна територія (свого часу господар викопав це озеро), за словами співбесідника, тут можуть ловити рибу місцеві мешканці без будь-яких додаткових дозволів. Єдина умова – не смітити біля водойми і не загиджувати саме озеро.

Одразу, коли ми підійшли до немаленької водойми, нашу увагу привернули прекрасні водяні лілії – кілька білосніжних кущиків створювали цьому місцю неабиякий простір для існування флори та розмноження річкової фауни. А ще, милуючись цими чистими рослинами, на мить забуваєш і про жорстоку війну, яку розпочав проти українців небратній сусід.

– Так Ви ж говорили, що це озеро вирите вашими людьми, а лілії звідкіля тут? – питаю у господаря цієї території.

– О, це окрема розмова, – почав розказувати Олексій Миколайович. – Вони з’явилися тут не просто так. Я особисто насадив їх. І процес цей, скажу вам, не з легких. Тож довелося мені трохи поборсатися з цим…

В центрі водойми – альтанка, до якої прокладений місточок. Щоправда, цей дерев’яний поміст – наполовину аварійний. Хоча сам власник помістя не побоявся пройти по ньому до водної альтанки.

– Колись ця місцина була райським куточком. Відтоді, як розпочалася оця клята війна, ми тут нічого не робимо, – пояснює володар озера, – і не відвідуємо ці місця, хіба що іноді приїду, подивлюся, та й усе – не до цього зараз. А тому, як бачите, тут все таке занедбане й заросло…

Зате тепер тут стільки кольорового різнотрав’я! Повертаючись з озерних місць, набачили багатенько невеличких яблуньок та грушок. Зупинилися. На кількох із них – прищепи сортових яблук. Виявилося, що колись Олексій Миколайович поприщеплював до окремих дичок «породисті» сорти. Тепер це поле вже ніби й не здичавіле.

Олексій Конопля біля прищеплених яблуневих дичок

Між цим «яблучним» простором і озером – красива довжелезна алея зі струнких і рівних дерев – ще понад два десятки років Олексій Конопля висадив тут вільху. І тепер строго по рівній лінії (відчувається рука будівельника) з двох боків простягається у далечінь вільхова алея, а верхівки дерев ніби губляться у синьому небокраї.

А ще на цій території є доріжка, яку з обох боків щільно обступають липи. Та дерева ті не прості. Понад триста саджанців цих лип брали із панського саду, що в придорожньому селі Волосківці – це за п’ятнадцять кілометрів від Мени.

Понад двісті берізок додають свого колориту долинно-степовому краєвиду. А привезені з Домниці саджанці барбарису вносять ідилію до природної місцевості.

* * *

Запитав свого співрозмовника про його улюблені пісні, на що він відповів:

– Багато пісень подобається. Мені раніше дуже імпонували російські й українські пісні, в яких співалося про наше життя. А деякі з них і досі любо слухати. Ну як можна не любити ось таку, до прикладу, пісню, в якій є слова: «Сказала мать: «Бывает все, сынок. Быть может, ты устанешь от дорог. Когда домой придешь в конце пути, свои ладони в воду опусти…». Це слова з пісні, яка виконується у кінофільмі «Волга-Волга». Або ось такі рядки: «Где эти туманы родной стороны, и ветки берез, что на заводи гнутся? Сюда мы с тобой непременно должны однажды вернуться, однажды вернуться». У тих піснях розповідається про життя наше… Але, звичайно, що неперевершені пісні – це українські. Таких пісень – не одна. Слухаєш і за душу дійсно бере. Відчуваєш, що і в піснях є непереборна сила і вони надають енергію та наснагу.

Саме цього – ентузіазму, витримки, сили та здоров’я хотілося б побажати Коноплі Олексію Миколайовичу та його колективу заради загальних справ, які сьогодні є архіважливими як для конкретного господарства, так і для країни в цілому.