У містах та селах прощалися з бійцем, який загинув від російської зброї

Зустрічайте стежки, де ходили босі ноженята… Ліс, поле, вулиця, батьківська хата… І убита горем МАТИ…

П.С. Ну от, Мишенятко, ти вже і вдома. Я зробила для тебе все що могла. Дякую всім, хто прийшов зустріти-провести нашого Мишу. Жовтневе, Мена, Корюківка та всі села, якими проїжджала машина з нашим СОЛДАТОМ—ЯНГОЛОМ. Дякую за живий коридор, за те що чекали. Прошу вибачення у жителів Березного , адже машина пішла іншим маршрутом. Спочивай з миром. Ти за нього віддав своє молоде життя.

Герої не вмирають! І все таки НЕ ВІРЮ, що більше ніколи не почую твій дзвінкий голос.» – так написала волонтер з Корюківського району Ольга Кияшко. Вона, як наче мати, турбується про кожного солдата з рідної Корюківщини. Ця втрата неочікувана, бо все ж перемир’я…

Та яке в біса перемир’я, коли рашисти гатять з недозволеної зброї. Міни начинені шрапнеллю, заборонені Женевською Конвенцією, летять і роблять шкоди нашим хлопцям. Не встиг цього разу Михайлик Кобець втекти, хоч за словами побратимів, морських піхотинців, неодноразово в подібних ситуаціях рятував від загибелі, бо мав добрий слух…

Корюківщина два роки не мала таких страшних звісток з фронту. Остання прийшла весною позаминулого року. І ми розслабилися. Живемо, радіємо життю й оновленню України, яке відбувається нині. Святкуємо свята й визначні дати. Ми конфліктуємо, здавалося, для нас в значних питаннях життя.

«Був проведений артилерійський обстріл бандитськими формуваннями, під час якого отримав два осколкові поранення. Були пошкоджені легені й грудна клітка. Тобто поранення, що не сумісне з життям. І під час доставки до госпіталю, на жаль, дорогою помер», — Юрій Бойко, військовий комісар Корюківського районного військового комісаріату.

Та це неважливо в порівнянні з тим, що відбувається на Сході. Двоє вбитих, п’ятеро поранених – статистика, поки нас не торкнеться. Торкнулося ще й як. Як не хочеться чути «Пливе кача». Та знову нагадує нам уже у восьме для Корюківщини, що на нашу землю прийшла війна. Хочеться вірити, що це горе закінчиться для нас.

І молоді хлопці повернуться, народять дітей, посадять сади. Хочеться вірити. Витри Господи сльози! А Дух Святий, що зійшов на апостолів нині, у Святу Трійцю, П’ятидесятницю дай нашому люду сили витримати все.

Михайла зустрічали ще починаючи з Покровська (колишнього Жовтневого), що в сусідньому з Корюківкою районі. А далі Мена, Величківка, Сахутівка, Тютюнниця, Корюківка, Наумівка, Перелюб, де навчався Михайлик. І в кожному невеличкому селі люди з українськими прапорами. А чоловіки, ветерани цієї страшної війни, з важкими чоловічими сльозами. Попри нарікання на владу, справедливі частіше, в більшості, люди розуміють, хто розпочав війну, хто під’юджував людей – Росія та їх керівництво через російські ЗМІ.

«На жаль, так склалося, що війна забирає кращих. Перед вами, дорогі батьки, брати, я прошу вибачення від імені роти й від себе особисто – за те, що не вберегли вашого сина», – Олег Остапенко, командир роти морської піхоти.

Під час зустрічі воїна Михайла Кобця вперше в Корюківці були підняті поряд з державними червоно-чорні прапори. Ці знамена не є символами якоїсь політичної партії. А є, хоч і неофіційно, військовими, національними. Ця кольорова гамма є традиційною. Ми бачимо її і в національних одностроях, і на рушниках. У випадку з прапором, чорний колір означає – земля, червоний – пролиту кров в обороні рідного краю.

Це поєднання кольорів ще можна знайти за часів Київського князя Святослава Завойовника та за козацьких часів. У ХХ столітті вперше червоно-чорний прапор використали Січові Стрільці. Після подій початку століття ця кольорова гамма була використана Українською військовою Радою на чолі з Євгеном Коновальцем. А в період другої світової та після неї червоно-чорний прапор став символом УПА. Після Революції Гідності кольорова гамма червоного та чорного постала в політичній символіці деяких політичних сил, зокрема славнозвісного Правого Сектору та інших право-радикальних сил. На фронті червоно-чорний прапор наші захисники підіймають разом з державним синьо-жовтим…

Не встиг Михайлик ні виростити сина, ні посадити сад, ні збудувати власного будинку. Та встиг стати захисником України-матері. Закрив собою товаришів, своїх менших братиків. А їх у його матері ще четверо.

Літію по загиблому в Корюківці провів настоятель Свято-Вознесенського Храму Української Православної Церкви Київського Патріархату протоієрей, благочинний району, отець Тарасій Баїк. Поховали Героя, Михайла Кобця 7-го червня. У Корюківському районі цього дня оголошено траур.

... А вдома на нього чекали, звичайно, що живим, мати та четверо менших братів. Але доля розпорядилася не так, як мало бути... Михайло не дожив до свого дня народження кілька днів — 23 червня йому виповнилося б лише 22 роки.