У закинутій Свято-Троїцькій церкві села Бігач у вівтарі проявився хрест. 200-річну церкву взявся відбудовувати уродженець села Віктор Остапенко. Задля цього 72-річний пенсіонер продав батьківську хату. Нещодавно пан Віктор побачив, як сам говорить, чудо. Не меншим дивом є і сам храм, та історія, пов’язана з ним.
«Стою в храмі і, повірте, боюсь впасти. Чудо! Сьогодні зі страхом відкрив храм, зайшов до вівтаря – і в центрі зверху бачу хрест, що проявився, – розповідає Віктор Остапенко. – Помолився, поставив ікону Святого Пантелеймона».
Уродженець Бігача Віктор Остапенко мріє відбудувати Свято-Троїцьку церкву, збудовану 1831 року. У 60-х роках минулого століття храм закрили, нині він потребує значних коштів на реставрацію. Щоб врятувати святиню, 72-річний пенсіонер писав в усі інстанції, але, зрештою, вирішив відбудовувати храм самостійно. Цікаво, що історія церкви пов’язана з прізвищем місцевого поміщика. Втім, не менш захопливою є й історія заснування Бігача.
Село розташоване поблизу однойменної річки, лівої притоки Снові. За легендою, заснували село мешканці сусіднього Седнева, яким вдалося втекти від кримських татар під час облоги наприкінці XV сторіччя. Зробивши під муром підкоп, таким чином їм вдалося обійти татар. Поселилися втікачі за річкою, за це їх прозвали бігачами. Перша ж писемна згадка про Бігач датується другою половиною XVІІ століття. Більше століття тому в Бігачі процвітав маєток князів Кейкуатових. Це був розкішний палац на 77 кімнат, оточений парком, який міг прийняти одночасно велику кількість гостей. А розташовані неподалік палацу винокурний та цукровий заводи давали роботу місцевим мешканцям.
У той час на березі річки у 1831 році збудували у стилі класицизму величну Троїцьку церкву. Потойбіч річки розташовувалась садиба Кейкуатових, і до храму її власники ходили не вулицею, як прості люди, а навісним містком.
Нині ж храм занепав, панів давно немає, як і роботи на заводі та винокурні. Палац зруйнували «революціонери», а на згадку про маєток тут зберігся лише сільський парк «Панський сад» та меморіал, який нагадує про перебування у Бігачі Тараса Шевченка. Саме тут у 1847 році геній написав свою останню перед арештом картину.
Портрет княгині Кейкуатової був виконаний за рік до смерті молодої жінки. Історики розповідають, що життя Катерини склалося досить трагічно: після закінчення інституту шляхетних дівчат її віддали заміж за багатого сусіда-вдівця Миколу Кейкуатова (1806—1847).
Про нього сучасники згадували як про деспота і самодура. Пан жорстоко ставився до кріпаків. За переказами, навіть запрягав їх, як коней, у бричку і змушував возити себе. Як і перша дружина Кейкуатова, Катерина померла молодою – їй було лише 21. У бігацькому маєтку Шевченко мешкав близько двох місяців. Місцеві переказували, що Шевченко був дуже бідно зодягнений, але мав хорошу вдачу і зарекомендував себе як прекрасний оповідач.
Щовечора, після роботи, навколо поета збиралися усі, хто служив у князівській економії. Шевченко їм читав або щось розповідав, і робив це настільки цікаво, що люди слухали з великою увагою. Вони мало де бували й небагато знали, тож Тарас Григорович тамував їхній інформаційний голод розповідями про життя в інших містах-селах-регіонах.
За час проживання у Кейкуатових Шевченко встиг написати не лише портрет господині дому, а й зробити олівцем малюнок-ескіз трьох дітей Кейкуатова від попереднього шлюбу. Втім, поет покинув роботу, адже більше не зміг дивитися на жорстоке ставлення князя до кріпаків. Так і поїхав з Бігача, не отримавши гонорару.
Дорогою з Чернігівщини до Києва на початку квітня 1847 року Шевченка вперше заарештували і за кілька місяців відправили в солдати. А деспотичний Кейкуатов того ж року помер.
Віталій Назаренко
