У російсько-українській війні 1917—1918 років після підписання Брестського договору українська, німецька та австро-угорські армії стали союзниками в боротьбі з російським агресором.
Якою була участь і внесок військ Української Народної Республіки у визволенні Києва: протиставимо факти міфам і фальсифікаціям.
Публікація №3. Зв’язок із українською делегацією в Бресті був ненадійним, тож поява на українських землях новоявлених союзників іноді ставала повною несподіванкою.
Олександр Удовиченко у споминах описує, як українське командування вирішило зайнято місто Рівне, де були величезні склади військового майна.
«З цією метою на Рівне вирушив відділ піхоти, але несподівано з Рівного було одержано донесення від коменданта, що в місто ввійшли німці – одна німецька дивізія. Над станцією Сарни літали німецькі літаки. Поява німецьких військ в Рівному була повною несподіванкою для українського командування. Рух нашої піхоти на Рівне було спинено».
Втім, обійшлося без конфліктів. 21 лютого 1918 р. німецькі відділи почали наступ на більшовиків, однак і українська армія аж ніяк не збиралася відсиджуватися за спинами.
Непростими були бої за Бердичів, де скупчилися залишки 7-ої російської армії, окремі загони червоної гвардії й матроси з артилерією та бронеавтомобілями.
Під час наступальної операції другий курінь Запорізького загону потрапив під артилерійський обстріл і незабаром почав відступ, ледь стримуючи спроби флангових оточень.
Прикриваючи відступ, відзначилася батарея сотника Савицького. Вона до останнього вела вогонь по більшовиках і вся загинула, врятувавши курінь від повного знищення.
Запорізький загін відступив до Житомира і не дав червоним сходу оволодіти містом. Нещодавно призначений командиром другого куреня прапорщик Мацюк ганебно втік (полковник Петро Болбочан обійняв посаду губернського коменданта Житомира), тож курінь знову очолив Болбочан.
Ворога відкинули від Житомира і знову почали просування в напрямку Бердичева. Весь день пройшов у важких боях, кіннота червоних раз по раз робила обхідні маневри, одного разу навіть наблизилася до ешелонів, що перебували в тилу за 10 кілометрів від місця бою.
Однак завдяки енергії Болбочана, діям сотника Романа Шелеста й командира батареї Семена Лощенка ситуацію вдалося утримати. А в центрі українські війська перейшли в наступ вздовж залізниці, захопили один броньовик, інший червоні встигли підірвати.
З настанням темряви стрілянина стихла. Та після опівночі більшовики перейшли в контрнаступ, але зазнали великих втрат (загинули два командири полків, а командир матроського відділу зазнав поранення і потрапив у полон) і ще до ранку поспіхом залишили Бердичів.
Петро Болбочан став готуватися до наступу на Київ. А наступного вечора в Бердичев прибув німецький ешелон. «Дивно й чудно було для всіх бачити так близько тих, з якими кілька років билися, та ще й в ролі своїх спільників», – передавав загальні враження Борис Монкевич.
Боблбочан планував наступати через Козятин і Фастів, однак цей напрям віддали німцям, а запорожці мали просуватися через Житомир і Коростень.
Ворог намагався затримати українське військо в районі Ірпеня. На підступах до міста генерал К. Прісовський розгорнув для наступу всі наявні сили і після нетривалого бою розбиті більшовики примушені були до відступу, хоча й встигли підірвати залізничний міст через річку.
В ніч на 1 березня був зайнятий Святошин.
Командир третього куреню Всеволод Петрів згадував, як дізнавшись, що Боярка ще зайнята росіянами («стоять на станції в ешелоні в потязі і мають стежі в містечку»), намагався ярами зайти з тилу, однак ворог спантеличився і від’їхав до станції «Пост Волинський».
Тим часом на станцію влетів бронепотяг, «яких ми звикли бачити чимало в ті часи, себто відкрита платформа та вуглярка з кулеметами». І далі: «Довідавшись, що українськими збройними силами намагаюся вскочити до Києва райніше німців, командир бронепотягу сказав мені, що він виїде за Боярку та зісимулює бій, щоби німці не дуже то поспішали та щоби наші, що йшли через станцію Ірпень на Святошин, мали ще час».
Втім, німці («потяг в 30 вагонів вщерть повних вояків») досить швидко прибули в Боярку, однак їх командир волів не летіти стрімголов, а вияснити ситуацію, «бо те, що він досі бачить: «не війна, а якась їзда залізницею на випередки» та що цей «безглуздий бронепотяг здається хоче сам захопити Київ, де повно росіян та чехів». Відтак В. Петрів передав німцям охорону станції, а сам «пігнав якнайшвидче до Києва зі своїми Гайдамаками».
На постріли нашого бронепотяга відповідали дві ворожі гармати з «Поста Волинського». Відділ вже в сумерках проскочив до «Кадетського корпусу» (район сучасного Міністерства оборони на Повітрофлотському проспекті). На перетині проспекту й сучасного бульвару Тараса Шевченка вже стояла «густа лава Республіканців й Дорошенківців, які щойно підійшли до Києва».
Відділ В. Петріва просувався вперед бічними вулицями, долаючи невеличкі осередки спротиву. Під ранок на броньовику із загоном розвідників у Київ увірвався П. Болбочан, а до міста вже підходили відділи Запорізького загону.
Як згадував Б. Монкевич: «О 10 годині ранку, з великим синьо-жовтим прапором, добре одягнуті, з палаючими очима, з високо піднятими головами, входили Запорожці стрункими рядами в золотоверхий Київ… Тою самою дорогою, якою вони, пригноблені, розбиті й не організовані, місяць тому покидали свою столицю, тепер йшли повні віри і завзяття, з надією на кращу будуччину. З величезним ентузіазмом стрічало їх населення Києва. Люди плакали, дивлячись на Запорожців, які йшли рівними колонами під командою досвідченої старшини».
Отже, вирішальну роль у визволенні Києва зіграла саме українська армія, 1 березня її війська першими з боями увійшли до столиці, а вже за ними 2 березня – німецькі частини.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Сергій БУТКО
Український інститут національної пам’яті
