2 листопада 1708 року – трагічна сторінка історії Батурина
Проаналізувавши напрямки руху шведів, Петро І зрозумів, що Карл XII невипадково намагається уникнути бою, залишив у спокої Новгород-Сіверський і спрямував свої сили до Батурина, де зберігалися великі запаси продовольства та зброї. 30 жовтня 1708 р. у цьому його ще раз переконали О. Меншиков та Д. Голіцин, які, приїхавши у Погребки, відразу доповіли про оперативну обстановку. Дії мазепинців ставали дедалі яснішими. Як повідомляє «Журнал, або Поденна записка... Петра Великого», невдовзі відбувся «воинский совет, па котором положено, дабы помянутому Князю Мепшикову с частию войска ити добывать Батурин, где Мазепины единомышленники Полковник Чечель, да генеральный Есаул Кениксек с Черкассами засели» 1. Фактично гетьманській столиці було винесено жорстокий присуд. Щоправда, цар не полишав надію і на вірнопідданий елементу Батуринській фортеці. Київський воєвода Д. Голіцин був відряджений поперед О. Меншикова до Батурина з розпорядженням полковнику Д. Чечелю від президента Посольського приказу Г. Головкіна «по именному великого государя указу»: «Понеже ведомость имеем о зближений неприятельском к Десне и о намерении его, переправлюсь оную, идти к Батурину, того ради указал великий государь во оной замок для лутчаго отпору неприятелю в тот гарнизон прибавить к малороссийским ратным людям полк великороссийской пехоты, как тож для лутчаго отпору неприятельського и в Стародуб и Новгород-Северский наши великоросийские ратные люди посажены были. И для того оных неприятель и добывать не стал. И того ради надлежит господину полковнику Чечелю в тот замок немедленно великороссийских людей впустить и обще со оным в наступление неприятельское отпор чинить, к которому замку на выручку сам великий государь со всем войском особою своею быть изволит» 2. Неважко збагнути мирно-ділову тональність написаного – цим посланням у російському таборі прагнули переважити чашу вагань, непевності у батуринському гарнізоні на свій бік.
Прибувши 31 жовтня у першій половині дня до міста-фортеці, Д. Голіцин констатував, що батуринці, залога вжили заходів посиленої готовності для зустрічі росіян – мости через Сейм були розібрані. Батурин, як повідомляє одне з джерел, «заперся от всех сторон и трох ворот, тилко одни четвертые ворота береговие, что от Сейму, не заперти були» 3. Вибратись із зачиненої фортеці без дозволу і непоміченим для варти стало практично неможливим.
Перепливши човном через Сейм, князь усе-таки передав наказ царя і Г. Головкіна сердюкам, що несли охорону на березі. Він також «пояснив їм усно про Мазепин вчинок і радив їм змиритися» 4. Керівництво фортеці недовго вивчало наказ. У відповідь, як дізнаємося з вечірньої депеші Меншикова, «как старшина, так и товарищество единогласно отвешали, что без нового гетмана нас в город не впустят, а гетмана де надлежит им выбирать общими голосами. И пока де швед из здешних рубежей не выпустит, по то время и гетмана им обирать невозможно» 5.
Повертався Д. Голіцин на другий берег приниженим і наляканим. Його короткочасні переговори супроводжувалися погрозливими вигуками козаків, а насамкінець – рушничними пострілами услід.
Опівдні біля Сейму почали скупчуватися полки корпусу, що надходили до Батурина. Коли Меншиков віддав їм наказ підійти впритул до мостів, щоб спробувати зробити переправу, «из замку выслали шесть пушек, и оные навели против нас на мосты, которые уже прежде приходу нашего были у них разбросаны» 6. Це справило враження. Російське військо відступило подалі від берегів.
Невдовзі з фортеці виїхало п’ять вершників і через річку прокричали – пригрозили, щоб Меншиков забирався геть зі своїм військом, інакше батуринці його «стануть бить» 7. Командир корпусу попросив прислати для розмови двох-трьох осіб. Але посланці Чечеля у відповідь грубо вилаялися і повернулися назад.
«Потом в двух лотках малых переправили мы на ту сторону граннадиров человек с 50, что увидя, те, кои при мостах с пушками стояли, тотчас великою тревогою в город побежали и нам мосты очистили, которые направя, стали мы через реку перебиратца, – читаемо у донесенні царю. – И сея ночи совсем переберемся, а в завтра з Божею помощею будем чинить промысл ибо ни малой склонности к добру в них не является, и так говорят, что хотят до последнего человека держатца» 8.
Меншиков прийшов вершити суд над Батурином з 14 драгунськими полками 9 свого корпусу, в якому налічувалось від 15 до 20 тис. осіб 10. Крім того, поряд з гетьманською столицею дислокувалось два російські 11 піхотні полки. Київський воєвода Д. Голіцин прибув із Києва під Мену не сам: за наказом царського командування він повинен був з московськими стрілецькими полками та пристойною артилерією рухатися в середину України 12. Отже, це щонайменше 5 полків. Згадані «київські» сили були, очевидно, об’єднані під Меною з корпусом Меншикова, оскільки останній та Д. Голіцин надалі діють разом. Таким чином до гетьманської столиці російське командування стягнуло до 20 полків. Хоч це був значний військовий контингент, О. Меншиков розумів, що Батуринську фортецю так просто здолати неможливо. Це вже її взяття коментувалося дослідниками посиланнями на донос В. Кочубея, який зазначав у ньому, що «Батурин 20 лет стоит без починки и того ради валы около него всюду осунулись и обвалились» 13, а тому, мовляв, це не створювало серйозної фортифікаційної перешкоди для російського війська. Насправді ж у вересні-жовтні 1708 p., перед початком основних бойових дій та під час вступу шведів на територію України, фортецю було укріплено. Про це свідчить і прохання, надіслане тієї пори самим гетьманом в Посольську канцелярію про необхідність поновлення оборонних споруд Батурина 14, і висновок відомого історика-літописця, фахівця фортифікаційних робіт, інженера генерал-майора О. Рігельмана, який у своєму дослідженні зазначав, що Мазепа резиденцію «поновленням валу і всього міського укріплення укріпив» 15.
Гетьман через постійну участь у бойових діях (тільки за 12 років після приходу до влади він здійснив 11 літніх та 10 зимових походів 16) справді не мав достатньо часу, щоб потурбуватися про надійніший захист гетьманської столиці *. Проте небезпечна ситуація змусила здійснити терміновий ремонт усіх оборонних споруд Гетьманщини.
Центральна фортеця була оточена з трьох боків глибоким ровом, земляним валом. З боку річки батурипці не чекали серйозної небезпеки, тому тут і не будували валу. Батуринська фортеця мала, крім цього, декілька потайних вилазок 17, через які можна було зробити несподіваний напад, послати розвідників, вістунів.
Навіть якщо ремонт оборонних споруд у 1708 р. і не був значним, все одно Батурин мав інший суттєвий козир, з яким не міг не рахуватися Меншиков, – потужну гетьманську артилерію. Її утримували ще з часів І. Самойловича між бойовими діями у Коропі. Гармашів забезпечували всім необхідним жителі Риботина, Сохачів, Райгородка і Лукнова 18. Коні-тягачі випасались у Біловезькому степу **. У гетьманській резиденції «арматними» ділами відала найсерйознішим і найсуворішим чином канцелярія генеральної військової артилерії. Вона тримала під контролем ливарні, порохові та кінні заводи 19. Батурин мав великі запаси пороху, бо Гетьманщина була головним постачальником його царському війську. Відомо, що, наприклад, у 1703 р. за наказом Петра І порохові заводи України мали дати для армії 2 тис. пудів пороху 20. Під час облоги, за деякими джерелами, у замку налічувалося до 315 гармат 21. На нашу думку, ці дані є перебільшенням (можливо, стільки одиниць далекобійного на той час озброєння було на рахунку канцелярії генеральної військової артилерії загалом).
Після запеклої битви, спалення Батурина і знищення великих мортир переможці взяли з собою лише 40 гармат 22. За оцінками шведських учасників походу та В. Шутого, М. Павленка, Е. Тарле, гарнізон мав їх на озброєнні 70-80 одиниць 23. У написаному 1733 р. «Житії Петра Великого» йдеться про «сто добрых пушек» 24, знайдених у Батурині. Звезена заздалегідь до Батурина артилерія становила найбільшу загрозу для меншиковського корпусу. У зв’язку з цим О. Меншиков не поспішав розпочинати штурм фортеці, а вперто намагався домовитися з «бунтів пиками». Продемонструвавши побіля Сейму грізну силу свого корпусу, він відіслав у фортецю Андрія Марковича, зятя І. Скоропадського. Той, певно, за якихось обставин потрапив йому під руку і змушений був заявляти про своє вірнопідданство.
Із пізнішого доносу Д. Забіли на Л. Марковича видно, що останній симпатизував Мазепі 25, але, обтяжении страхом за сім’ю, виконував волю петрівців як парламентер.
Після переправи через Сейм 50 гренадерів батуринська залога вжила додаткових заходів безпеки. Усі ворота фортеці були зачинені і «завалені землею» 26. Посланця підняли на стіну вгору віжками. Дізнавшись про мету появи Марковича в Батурині, обурені козаки і сердюки почали «терзати його і смертю грозити» 27. І все ж невдовзі показали його наказному гетьманові сердюцькому полковнику Д. Чечелю. Після візиту Марковича напружена обстановка змушувала старшину батуринського гарнізону додатково зважувати негативні фактори небезпеки, що насувалася. Росіяни під вечір полагодили мости. Чимало кавалерійських полків, переправившись через Сейм, почали займати порожнє передмістя, оточувати фортецю з усіх боків. Російські солдати заходили у покинуті батуринські домівки, готувалися на ночівлю.
Проаналізувавши з усіх сторін небезпечну ситуацію, старшина вирішила схитрувати і затягнути переговори на свою користь. Вночі до О. Меншикова, який не переїжджав через річку і стояв на хуторі Городищечку (нині куток с Матіївка Бахмацького району. – Авт.), вістові передали лист «із запевненнями про незмінну, хоча б і зрадив гетман, вірність свою государю» 28. Батуринці, як видно із донесення царю, «обявляли извычайною своею палитикою, что они при первой своей верности и нас в гарнизон пустить хотят, толко б их свободно совсем выпустить, и на то б дать им на три дни сроку» 29.
Обурений О. Меншиков, прочитавши послання, усно відмовив командуванню гарнізону в цьому проханні й надав їм для визначення час до ранку 30.
Вранці Д. Чечель і Ф. Кенігсек відповіли на нічну пропозицію князя рясним залпом гармат, причому далекобійні були націлені на резиденцію Меншикова. Літописці, сповіщаючи про це, не помиляються. У XIX ст., як зазначає в історичному нарисі М. Ісаєнко, «в деяких місцях Городищечка, особливо, де тепер город священика О. Бєглевського, часто знаходять кремені з рушниць, рештки ядер і навіть цілі ядра, що певним чином виправдовують те повір’я, що на цьому місці була ставка» 31.
Підпал шквальним вогнем передмістя, в якому розташувались основні сили корпусу, без сумніву, наробив переполоху серед росіян, дезорганізував їхній порядок розміщення.
Звістка змушувала прискорювати події. Затримка корпусу під Батурином ставала небезпечною: шведи могли відрізати його від головних сил Петра. Але ж іти вдень на приступ фортеці – вірна смерть.
О. Меншиков, однак, не бажав залишати Батурин непереможеним, а тому знову вдався до тактики переговорів. Після того, як батуринці «посад кругом города зажгли», князь написав, ніби нічого не трапилось, відповідь командуванню залоги і послав її з якимсь Зажарським. У посланні він запевнив гарнізон, що ніякої кари нікому не буде.
Відповідаючи на лист Петра І з табору, О. Меншиков так інформує про реакцію захисників фортеці та свої плани у зв’язку з цим: «И Зажарского в крепость впустили и письмо паше в кругу прочли, на что сказали, что отповеди нам чинить неколи. И хотели ево, Зажарского, убить, потом выпустили ево вон, сказав ему многими голосами, что мы де здесь помрем, а президиума в город не пустим. И с сея ночи с помощию Божиею будем мы над ними надлежащий чинить промысл» 32. Однак невдовзі цей задум знову довелося змінити. Обставини вимагали від Меншикова рішучих дій.
Московський літописець Іван Желябузький у записках за 1708 р. розповідає про неприступний, за свідченнями очевидців, батуринський гарнізон: «Ион * посылал к ним многажды, – констатував окольничий **, – чтоб город отперли. И они не послушали, и стали палить из пушек» 33.
Невдалі спроби мирним шляхом приборкати захисників міста наштовхнулися на різку реакцію-відповідь. Гарнізон дав зрозуміти: він спроможний дати відсіч навіть такому великому корпусу, а тому найкращий шлях і без пролиття крові, – залишити Батурин у спокої.
В історичній літературі та архівах залишилося мало відомостей про оборонців Батурина. Однак навіть незначні деталі досить красномовні. Із них довідуємося, що сердюцький полковник Дмитро Васильович Чечель був одним із найвідданіших гетьману серед сердюцької старшини. Не випадково Мазепа посилав його з полком виконувати відповідальне завдання ще раніше, 1696 р., в місто Гавань 34 для захисту його і південного кордону від очікуваного набігу турків і татар на українські міста після взяття росіянами та українськими козаками Азова. З цим завданням він успішно впорався. Д. Чечель був у складі почесного посольства Мазепи у поїздці до Петра I 1689 р. Як «пристав гетманский» він виконував доручення гетьмана, супроводжуючи у 1690 р. до Москви київського митрополита Варлаама Ясинського 35.
«Породний шляхтич православний» народився на Правобережній Україні 36. У молодості він пішов на Лівобережжя шукати кращої долі, і тут йому поталанило під час гетьманування Мазепи швидко просунутися на військовій службі. Спочатку Чечель був дворянином у резиденції, а згодом отримав звання значного військового товариша 37. З 1696 до 1708 р. він був сердюцьким полковником. Його сім’я жила у маєтку села Тростянки, за 14 км від Батурина.
Співпрацюючи з гетьманом протягом двох десятиріч, Д. Чечель зарекомендував себе як надійний, дисциплінований і безвідмовний виконавець. Тому І. Мазепа й призначив його наказним гетьманом па час своєї відсутності в Батурині. Гетьман вірив у незрадливість, надійність свого висуванця, і в дні вибору, важких переговорів, спокусливих пропозицій сердюцький полковник, якому він довірив командування батуринською залогою, не піддався сумнівам.
Охорону Батурина було також доручено генеральному гарматному осавулу Фрідріху Кенігсеку (правильно Кьонігсек, з німецької кьоніг – «князь»), німцю із Пруссії 38. Маємо відомості, що він з’явився в Батурині на початку 1700-х pp. і прийняв православ’я 39. У Сиволожі (нині село Борзнянського району) стояв його маєток 40. Очевидно, тут, у ранговому селі, він проживав із сім’єю.
Артилерійській справі гетьман надавав найсерйознішого значення, оскільки сам мав військову освіту – у Голландії вивчав технологію дальнобійного бойового мистецтва 41. Це вказує на те, що гармати Мазепа не міг доручити просто будь-кому. Ф. Кенігсек був запрошений завідувати величезним гарматним господарством насамперед як інженер 42 і знавець найсучасніших європейських досягнень у цій галузі. Сприяли ділу і його педантичність, сумлінність. Свідчення на допиті канцеляриста О. Дубяги переконують, що німецький фахівець суворо дотримувався військових артикулів. І, очевидно, підрозділ гармашів завдяки муштрі, навчанню, вимогливості командування був одним із найбоєздатніших у фортеці.
Про склад війську у зачиненому Батурині залишилося важливе для сучасності свідчення па допиті спійманого канцеляриста: «А в Батуринском де замке ныне войска четыре полка сердюцких, Чечелев, Покотилов, Денисов, Максимов, да казаки городовые полков Миргородского, Прилуцкого и Лубенского; а по сколку которого полку человек о том не знает» 43. Це повідомлення, на перший погляд, не збігається з донесенням Андрія Кандиби, який інформував царя, що в місті залишено немалу кількість війська і тільки два надійніші піхотні сердюцькі полки 44. Пояснити це протиріччя неважко. Після того, як Мазепа 25 жовтня переправився через Десну, з боку Коропа залишилася значна частина війська, за деякими оцінками, 5-6 тисяч козаків 45. Де ж вони поділися? Чому не переправилася на другий бік? Річ у тім, що орієнтовно 27 жовтня 1708 р. до Батурина додатково прибуло 5 полків. Нічого дивного, а тим паче фантастичного у факті їх появи в фортеці немає. Мазепа повернув значні сили козаків та сердюків з-під Коропа у свою резиденцію для посилення залоги.
Козаками керували наказні полковники Іван Ніс, Левон Герцик і, можливо, Антон Гамалія, що засвідчує: вони очолювали не сотні! Підтверджує це й дослідник Прилуччини В. Маценко, який, аналізуючи події 1708 p., зазначає, що полковник Д. Горленко, їдучи у ставку до Карла XII, залишив полк під управлінням Івана Носа 46. Якщо охотницькі полки налічували у своєму складі переважно по 500-800 осіб *, то маємо відомості, що, наприклад, Миргородський мав у 1650 р. 3188 шабель 47, у 1723 р. –4386 кінних і 454 піших козаків 48.
Н. Полонська-Василенко зазначає, що кількість батуринської залоги досягала 23 тис. осіб 49 (за умови, що кожен із 7 полків мав трохи більше ніж по 3 тисячі військовиків). Та насправді охотницькі полки налічували менше сердюків і компанійців, ніж козацькі. Максимально в залозі фортеці було 2600 сердюків (4 полки по 500-800 сердюків). У похідному варіанті городові козацькі полки під час Північної війни мали в середньому по 1500 козаків, тобто мобілізувалися не всі ті, хто був занесений до реєстру як козак. Таким чином, у трьох полках (Миргородському, Лубенському і Прилуцькому), які стали на захист Батурина, разом максимально налічувалось 4500 осіб ** (3 полки по 1500). Ця кількість козаків плюс два сердюцькі полки (1600) відповідає тим оцінкам війська, що підійшло до Десни, супроводжуючи Мазепу (5-6 тис).
Отже, військовий гарнізон, який спочатку складався з двох сердюцьких полків, гармашів, батуринської сотні (а це приблизно 1200—1500 осіб) 1 листопада 1708 р. мав, за нашими оцінками, 7,2-8 тис. військовиків. Ядро його становили компанійці та сердюки – гетьманська гвардія, яка у мирні дні виконувала караульні, поліцейсько-охоронні функції, стояла на захисті кордонів і була напоготові першою дати відсіч агресорові. Вона набиралася за плату і, як зазначає В. Модзалевський, «з тих елементів, які мали дуже мало спільного з корінним населенням» 50. Це були переважно українці-втікачі, переселенці з Правобережної України.
Велика артилерія і, без сумніву, значні сили батуринського гарнізону давали змогу Д. Чечелю, Ф. Кенігсеку забезпечити протягом 24-30 жовтня 1708 р. надійну оборону Батурина. З години на годину батуринці очікували приходу шведських союзників та Мазепи. Доля Батурина вирішувалася не тільки у Погребках і на підступах біля фортеці.
Шведське військо, трохи відпочивши у Горках та навколишніх селах від швидкого просування по Сіверщині, зібралося для рішучого кидка-маршу на зимову квартиру до гетьманської столиці. Прискорювало це рішення й оперативне повідомлення про рух корпусу Меншикова. Ще 30 жовтня, зробивши невдалу спробу переправитися біля Комані, Карл XII звелів увечері будувати мости поблизу Мезина 51, але вдарив мороз. Десна вкривалася кригою, і це зашкодило проводити роботи 52. Наступного ранку на місці спроби переправитися супроти шведів було виставлено 8 гармат і 4 батальйони генерала Гордона 53. Шведи ж на вищому березі поставили 28 гармат у 3 ряди: їхній вогонь був настільки щільним, що на протилежному рівнинному березі «только в один человек с нуждою за оным бруствером укрыться могли, а в четыре человека стать было не возможно от неприятельской стрельбы» 54.
31 жовтня *** шведи з допомогою козаків Мазепи виготовили кілька плотів і, прив’язавши канати на іншому березі, почали під прикриттям артилерії по 15-20 осіб переправлятися. Увечері, коли росіян послали атакувати ці сили, на другому боці вже було 200 вестландців та 400 фінляндців. Через кілька годин їх переправилося на інший бік Десни ще більше.
Зайнявши плацдарм, вони, розстрілявши набої, мужньо здійснили багнетову атаку на російських піхотинців 55.
Загалом же при цій та наступних атаках з різних сторін (гренадери тричі намагалися скинути противника у воду 56) «Гордон втратив тоді до осьмисот чоловік і одержав стільки ж поранених, а з шведського боку втрата склала дві тисячі мертвих та поранених» 57. Алє армія Карла XII завойовувала дедалі більший плацдарм, все значніші сили з’являлися на протилежному боці Десни.
Дізнавшись приблизно о 1-2 годині ночі 1 листопада про вдалі атаки противника, його вперте і настійливе бажання вийти па Батуринський тракт, цар негайно відправив депешу під Батурин: «Объявляем вам, что нерадением генерала-маера Гордона шведы перешли сюди. И того ради позвольте быть опасны, понеже мы будем отступать к Глухову. Того ради, ежели сей ночи к утру или поутру совершить возможно, с помощью Божиею окончивайте. Ежели же невозможно, то лутче покинуть, ибо неприятель перебираетца в четырех милях от Батурина» 58.
Отримавши царський наказ після відправлення свого ранкового донесення, О. Меншиков не міг упродовж цілого дня сидіти, склавши руки. Хоч корпусу й було достатньо для відбиття шведської атаки, але на той час ні він, ні цар не мали повної інформації про сили армії Карла XII. Вони їх значно перебільшували.
«День минув у підготовці до приступу», – писав відомий російський історик С. Соловйов 58. Не згадує про цю добу й М. Костомаров у «Мазепі». Тим часом в історичній літературі маємо цікаве повідомлення про 1 листопада автора «Історії Русів». У ньому живописно передано штурм Батурина. Меншиков «прийняв одважний намір узяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення. Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані Сердюками і створені з вольниці, а більше з українських Поляків та Волохів, знавши також, чого їм сподіватися треба од військ Царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою. Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників і Росіяни відступили од міста і перейшли ріку Сейм для зворотнього походу» 60. Спростувань цього детального опису штурму фортеці літописцем XVIII ст. не маємо. Відсутнє у багатьох російських істориків і посилання на відоме їм джерело. Це дає підставу зробити висновок, що героїчний опір мазепинців навмисне або замовчувався, або цензурувався. Адже він був досить незручним аргументом для імперського трактування подій 1708 р., за яким народ не підтримав задумів Мазепи, практично скрізь осудив його і заявив про відданість царю.
Логіка ж дій Меншикова після нової депеші царя цілком зрозуміла. На довгі переговори вже не залишилося часу. Шведи переправляються за 40-50 кілометрів через Десну! Потрібно було негайно прискорювати події. Без великої надії Меншиков послав у фортецю останнього посланця, рядового козака із Кролевця Федора Стожка 61 з ультиматумом. Алє його вже не слухали і не відпустили, відразу прикували до гармати. У грамоті, даній Меншиковим Ф. Стожку, сказано, що він був «самовидец» жорсткого бою, «ибо при том времени в оной крепости был» і бачив, як «по оным войскам из Батурина из пушек и из ружжа стреляли» 62.
Відголоси запеклої битви 1 листопада є і в Чернігівському літописі. У ньому зазначається, що по війську Меншикова «давано огню з гармат велми з Батурина»63. Тут, напевно, згадується руйнівна дія найважчих мортир. Їх робили у Глухові па спеціальному заводі. Ще в XIX ст. у Брянському арсеналі зберігалася 50-пудова з написом «За царства... старанием же и коштом ясновельможного его милости пана Иоана Мазепы, гетмана с войском запорозким» 64. Всі ознаки вказують на те, що вона стояла 1708 року в гетьманській столиці, адже виготовлена за кошти гетьмана. Важко уявити, яку небезпеку несли випущені з неї ядра.
Хроніст «Картины жизни и деяний... князя Александра Даниловича Меньшикова» зазначав, що «осаджені в Батурині були віддані Мазепі та Карлу і оборонялись в чеканні їх прибуття відчайно» 65.
Цікавий народний переказ про героїчний опір захисників гетьманської столиці записав у 50-х pp. XIX ст. П. Куліш у селі Кумейках на Черкащині. Столітній дід Клим Білик розповів йому таке: «Ото, як став бить Мазепа на Царя, то Бог знає, що й робить. Аж на розділ на церкву постягнув у Батурині пушки да бив. Так избив, що вже каже козак (від якого чув переказ оповідач. – Авт.) – так наше військо завертілося, що пропадать та й тілько!» 66.
Очевидно, згадана оповідь не містить перебільшення, а базується на реальному фактажі. Адже кам’яні храми фортець мали товсті стіни і в ході оборони використовувалися для встановлення у вікнах-бійницях гармат. Поруйнована у 1708 р. в замку церква Живоначальпої Трійці за описом 1725 р. була «непокрытая, глав окончин и дверей нет, связей железных в стенах малое число» 67. На думку дослідників «Историко-статистического описания Черниговской епархии», у народній пам’яті вона збереглася як «Мазепин стовп», з якого пізніше «одержано декілька тисяч пудів заліза і стільки ж цегли, що було достатньо для побудови церкви» 68. Як бачимо, оборонне призначення храму Живоначальної Трійці очевидне. З дзвіниці, найвищого місця над округою, та вікон церкви захисники влучно вели обстріл нападників.
Здійснивши невдалий приступ, О. Меншикову нічого не залишалось, як покинути гетьманську столицю. Полки, отримавши наказ, почали відходити 69.
Було б помилково ідеалізувати увесь батуринський гарнізон: зрозуміло, не всі у фортеці дотримувались однієї точки зору в оцінці подій, що відбувалися. Прихід парламентерів, переговори, блокування Меншиковим вісток від Мазепи, звичайно, посилювали невпевненість, побоювання за успіх непокори. Задум гетьмана піти на союз з Карлом XII теж, без сумніву, викликав чимало запитань, на які важко було дати відповідь одразу. Адже щойно перед цим він розсилав укази, «дабы народ в великом был опасении, начаясь к себе силнаго неприятеля шведа» 70. Ці настрої, підсилені контрагітацією Меншикова, очевидно, були висловлені під час обговорення старшиною небезпечної ситуації протистояння ще увечері 31 жовтня наказним полковником Прилуцького полку Іваном Носом та мазепинським перекладачем з польської, турецької, татарської і волоської мов Стефаном Зертисом, які не бажали марного кровопролиття з такими ж, як і вони, православними.
Що вони говорили, як переконували (категорично, конфліктно чи помірковано-спокійно) Д. Чечеля, П. Кепігсека, про це не маємо історичних відомостей. Та їх виявлене чітке бажання впустити у Батурин московський корпус поставило керівництво перед необхідністю вжити рішучих заходів. Ймовірно, що І. Ніс та С. Зертис, не знайшовши підтримки у старшини, могли звернутися прямо до козаків. Панікерські настрої могли заволодіти дедалі більшою частиною залоги. А це б означало, що гарнізон відрікся від свого гетьмана, зрадив гетьманську столицю, яку, за переконанням Чечеля і свідків погромів російського війська на Стародубщині, прийшли палити за наказом царя, щоб нічого не залишити шведам. Тому командування гарнізону вдалося до жорстких каральних санкцій. С. Зертиса, батька майбутнього архієпископа Московського Амвросія, було прикуто до гармати 71. Закували в кайдани подібним чином * й Івана Носа. Неважко припустити, що один із мотивів, який визначив поведінку цього представника старшини у критичні хвилини облоги, був досить прозаїчний. Якби полковники, Д. Чечель, П. Кенігсек пристали на його пропозиції, то про вірнопіддані дії полкового обозного стало б відомо Меншикову, і шлях із наказних полковників у полковники для нього був би відкритий. Опозиції в особі І. Носа та С. Зертиса можна було б якоюсь мірою з сьогоднішніх позицій поспівчувати: ці люди мали право на свою думку, вибір. Тим паче, що вони виросли у середовищі автономії, імперії, в умовах зловживань влади, посилення соціального гніту. їх сумніви і побоювання були цілком закономірними, випливали з характеру дійсності України, позбавленої незалежності. Та заслуговує на увагу і той факт, що сердюки, козаки, простий люд при своїх подібних ваганнях не проявляли активності у підтримці антимазепинської партії. Навпаки, їхня нестриманість, грубість, образливі викрики-випади щодо Меншикова, російських посланців на стінах валу засвідчували про протилежний настрій.
Прикуті до гармат І. Ніс та С. Зертис підлягали військовому суду. Їхню долю, очевидно, мав вирішити після свого повернення сам Мазепа з генеральною старшиною. Д. Чечель і П. Кенігсек не наважувалися нічого їм заподіяти, не маючи відповідних повноважень. Тому й послали до гетьмана гінця зі звісткою про зраду, але його перехопили драгуни 72. І якщо попередні дії наказного полковника Прилуцького полку І. Носа ще якось можна зрозуміти і виправдати реаліями 1708 р., то наступні слід кваліфікувати як зраду батуринців, козаків, сердюків. Приступ військ Меншикова давав йому надію на визволення. Але героїзм залоги, початок відступу корпусу, радість захисників від перемоги позбавляли І. Носа цього шансу. Рятуючи себе від майбутнього суду, зустрічі віч-на-віч з полковником Д. Горленком, він вдався до ще однієї спроби змінити ситуацію на свою користь. На цей раз І. Ніс поставив своє життя вище життя тисяч батуринців. М. Костомаров про це пише так: «...Один із полкових старшин, Іван Ніс, прибув до Меншикова і вказав йому таємний спосіб добути Батурин. За переказом, Ніс указав у батуринській стіні непомітну ні для кого хвірточку, через яку можна було вночі потай царським людям проникнути в замок. Меншиков відрядив туди солдат. Таємний хід був відкритий. За першими, що туди увійшли, пішли інші, а з другого боку був початий приступ, і батуринці, відбиваючись протягом двох годин, врешті здались» 73.
Відомий історик з якихось причин не мав змоги ознайомитися з важливим царським документом, деталі якого вказують на неможливість І. Носа непомітно покинути фортецю: «А он, Иван, помня страх Божий, обещание свое к нам, великому государю, по верности своей противу наших, царского величества ратных великороссийских людей не бился и там ворами и изменниками выбранными... ** бит был, окован и посажен... *** от генерала нашего, князя Александра Даниловича Меншикова, освобожден и послан в Прилуки» 74.
Отже, як бачимо, І. Ніс був закутим у фортеці. І все ж це не завадило йому вчинити чорну справу. Автор «Історії Русів» повідомляє, що він «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим Старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам Полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами немовби арештант» 75.
При деяких неістотних помилках (Ніс не сам себе прикував, був він не полковник, а наказний полковник) у згаданому описі маємо більш-менш логічне трактування перебігу події. У всякому разі автор мав у своєму розпорядженні цілком достовірне джерело-свідчення про проникнення московського війська в Батурин. На користь версії посилання І. Носом свого довіреного вістуна в табір Меншикова свідчить, по-перше, царське вшанування наказного полковника за велику послугу, по-друге, підступне проникнення війська у фортецю. Час міфологізував деякі деталі: драгуни та стрільці, можливо, пробралися через потайну хвірточку або підземний хід 76, або, найімовірніше, були проведені через одну із підземних вилазок, яких фортеця мала чимало. Різносторонні перекази про саме потайне проникнення у фортецю московських стрільців підтверджують трагічну реальність: захисників Батурина небезпека застала зненацька, несподівано. Легкий штурм добре озброєного гарнізону стався завдяки зрадницькому удару зсередини. Він відволік увагу варти, нейтралізував оперативне керівництво полками, зруйнував надійну систему оборони. Це вирішило долю захисників міста.
Останні години й хвилини батуринців, козаків, сердюків минули у героїчній боротьбі. Почавши вранці (а о шостій годині стояла ще суцільна темрява) удаваний штурм 77, російське військо, пробравшись тайником, вдарило підступно в ряди оборонців зсередини оборонних укріплень. Побачивши московських стрільців, які один за одним з’являлися у фортеці, городяни на чолі з дияконом і його дочкою кинулися їм навперейми 78. Та вже було пізно. У потайному проході з’явилося дедалі більше росіян. «Завдяки цій енергії козаки були захоплені зненацька», – інформував статс-секретаря Бойля англійський посол Чарльз Вітворт 79. Піднятий по тривозі Ф. Кенігсек, як читаємо у згаданому вище повідомленні, «ще не встиг розставити своїх людей в належний порядок» 80 і був тяжко поранений.
Уцілілі від першої штурмової хвилі наступу козаки, сердюки, городяни мужньо оборонялися. Та й бій без головної переваги – артилерії, на кілька сторін, у неясній спантеличеній обстановці, при відсутності старшин підрозділів (Мазепа взяв із собою сотників, більшість полковників) вже не мав успіху.
Протягом двох годин переважаючі удвічі-утричі війська Меншикова завершили навальний наступ. Спалені та обгорілі п’ять батуринських церков виразно засвідчують, що в них на якийсь час знайшли прихисток оборонці, але озлоблені стрільці не спинялися навіть перед православними святинями – розбивали двері, закидали у вікна факели. Особливо вони полювали за сердюками, більшість яких було безжально винищено 81. Тих, хто потрапив у полон, в’язали в одну юрбу мотузками 87– для майбутніх катувань.
Лизогубівський літопис дає широку панораму моторошної кривавої ночі загибелі гетьманської столиці: «...Войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившиеся (понеже везде изобилие было всякого напою) кололи людей и рубали, а для того боячися прочие в скрытых местах сидели, аж когда огонь обойшел ввесь город, и скрыты пострадали; мало еднак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стеною вала от запада стоячая уцелела неякогось старушка; церков же в замку деревяная сгорела, в городе Троицы Святой каменная верхами и работою внутрь огорела» 83.
Винищивши козаків, сердюків, стрільці, драгуни з ненавистю накидалися на беззахисних і беззбройних стариків, жінок, дітей. Ніякі моління про пощаду не допомагали. Їм рубали голови, кололи груди.
Різними шляхами ішла інформація про злодіяння у Москву, Новгород, зарубіжжя, але літописці, посилаючись на свідчення очевидців, були спільні в оцінках масштабів трагедії українського міста: «Великий государь... град его стольный разори до основанія и вся люди посече» (Новгородський літопис) 84, «Люди в нем бывшие вырублены, церкви разорены, дома разграблены и сожжены» (Рукописний збірник XVIII віку) 85, «Город Батурин войска государевы, доставши, спалили и людей всех вырубали. Тогда зима прежестокая была: снеги превеликия и морозы такие сильные были, что и птицы мерзли» («Краткое летоизобразительное знаменитых и памяти достойных действ и случаев описание» 86); «И тот город взяли приступом, и вырубили, и выжгли» («Записки» московського окольничого Івана Желябузького за 1708 рік 87); «Меншиков зараз добыл Батурина и сплюндровал его огнем и мечем» (Чернігівський літопис за новим списком (1587 – 1725) 88. Подібний опис подавав у своему щоденнику шамбелян Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 p.: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, за лишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант родом прусак був взятий, з ним гірко вчинили» 89.
Французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками – «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель» 90. «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали болючу новину: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів... Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства» 91.
Отримавши на світанку від царя заспокійливого листа про можливість 2 листопада ще «бавитца» під Батурином, О. Меншиков вирішив сповна проявити свій хист ката і поглумився над усіма, хто не виявив належної пошани до його особи. Захоплений кривавим видовищем, діями своїх підлеглих, він звелів нашвидкуруч збудувати шибеницю і принести з палацу портрет І. Мазепи. Під збуджені вигуки п’яних стрільців, приречені погляди пов’язаних докупи бранців зображення гетьмана «повісили... посеред города Батурина» 92. Усе це настільки сподобалось О. Меншикову, що за таким самим його сценарієм подібне вчинили невдовзі й у Глухові.
Далі розпочалася зловтішна оргія московських переможців. «Меншиков звелів прив’язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина» 93, – повідомляє про її початок шведський історик Фріксель, автор «Історії життя Карла XII». Одних спійманих козаків-оборонців по-садистськи, шляхом відрубування по черзі правої руки, лівої ноги, потім лівої руки і правої ноги, четвертували 94. Інших саджали на загострені коли і ті в муках приречено конали. Але ці знущання, за «Історією Русів», були звичайнісінькими і поступалися перед тим, «що саму уяву жахали» 95. Тортури проводилися під наглядом О. Меншикова з особливою ретельністю. Вони назавжди вкарбувалися в народну пам’ять. У думі, в якій не виявлено симпатій до Мазепи, проривається в пекучих рядках біль-стогін батуринського люду:
А в городі у Батурин!
Мужиків да жінок
У пень сікли да рубали,
Церкви палили, святості да ікони
Під ноги топтали... 96
Не вдовольнившись результатами пошуку скарбів у резиденції, Меншиков вирішив поживитись у багатому Крупицькому монастирі. Надісланий загін здійснив у ньому «спустошувальний обшук» 97. Автори «Историко-статистического описания Черниговской епархии», виданої у XIX ст., зазначають, що при цьому «дзвіниця, настоятельські та братські келії, гостинний двір були вщент поруйновані» 98. Колишнього ректора Київської академії, настоятеля Батуринського Крупицького монастиря з 1695 р. Гедеона Одорського за підтримку «зрадників» царські сатрапи згодом заслали на Соловки.
А в Батурині продовжувався шабаш завойовників. Знімали з кріплень гармати і вантажили на вози, найбільші ж Меншиков наказав знищити. Їх частини, розкидані вибухами по місту, знаходили ще й у XIX ст. 99.
Усе ж інше – будинки канцелярії, цеххаузи – піддавалося вогню. Після грабунку було підпалено чудовий гетьманський палац, 30 млинів 100°, великий хлібний магазин 101 (тобто сховище борошна).
Про масштаби руйнувань дізнаємося з першого після трагедії опису гетьманської столиці 1725 р.: «город Батурин земляний, в том городе два замка пустые, около них фолварки и стены разваленные... На Гончаровке изменника Мазепы дворовое место с садом; где жил сам Мазепа, строения ныне нет; оное место, взявши с яру от поля, по самое низкое место на реку Сейм, обведено земляным валом и внутри онаго гай березовый небольшой» 102.
Більш детальний опис зроблено у 1726 p., коли Батурин мали віддати у володіння О. Меншикову. Він дещо спростовує попередній, переконуючи, що в колишній резиденції Мазепи все-таки щось залишилося: «В оном дворе каменные палаты пустыя и разбитыя; там же церков деревянная цела с некоторой частью иконостаса: в оном дворе гай березовый и около его поле пахотное» 103. Але загалом картина запустіння, спаплюженої столиці була вражаючою: «Ныне по разорении город Батурин весь пуст, и около его болварки и стены все поразвалились, и ввесь зарос, и в обоих замках никакого строения старого и нового нет, только две церкви каменные пустые: Живоначальныя Троицы да Николая Чудотворца, недостроена вполовину; и в них некакого церковного вбору – дверей и окончинъ» – нет, и в местах своды обвалились; да бывших гетманов и изменника Мазепы бывал войсковой каменный малый дом, три полаты, ввесь поразвалился, да изменника Мазепы бывшего господаря Самойла Целюрика каменные две полатки кладовые пустые, все разбиты» 104.
Неважко уявити стан Івана Мазепи, коли він отримав звістку про падіння Батурина. Приголомшений гетьман, за свідченням учасника походу, не повірив почутому 105. Проте вислана ним наперед партія козаків підтвердила жахливу новину, яку він з висловленим «великим незадоволенням з того приводу» повідомив королю 106.
Розповіді про звірства корпусу Меншикова його приголомшили. Як згадує Пилип Орлик, Мазепа, дізнавшись гірку правду про гетьманську столицю, яку він вже не міг ні врятувати, ні захистити, «жалосним был, и сказал тии слова: «Злые и нещастливые наши початки! Знатно, что Бог не благословит моего намерения, а я тем же Богом засвидетельствуюся, что не желаем и не хотели Христианского кровопролития» 107.
Лише 7 листопада 1708 р. гетьман нарешті мав можливість на власні очі побачити наслідок московського погрому у гетьманській столиці. Кривава картина попелища вразила його в саме серце. Як засвідчує Чернігівський літопис, «ревно плакал по Батурину Мазепа», спостерігаючи, скільки «крови людской в месте и на предместью было полно калюжами» 108. Стан душі гетьмана у ті хвилини і години підтверджують свідчення спійманого драгунами сотника Корнія Савина. На допиті він повідомив, що «король и Мазепа пришли к Батурину и стали над Сеймом и ночевали по разным хатам. И Мазепа, видя, что Батурин разорен, зело плакал» 109.
Перші рядки пекучої правди про меншиковську різню належать йому. У розісланому 10 листопада 1708 р. по всій Україні універсалі 110 він сповіщав народ про вчинену наругу над святостями і людьми, показав справжнє лице царату, його «турботу» про українців. Це послання, без сумніву, зачепило за живе головних виконавців жорстокої акції.
Дискусія указів 1708 р. про жертви Батурина зачахла, відтіснена новими подіями. Пізніше, у зв’язку з повною поразкою мазепинців, вона й не поновлювалася. Питання про те, скільки городян, захисників загинуло при спаленні-взятті Батурина, актуальне й сьогодні 111.
На початок XVIII ст. його населення зросло максимально до 7-8 тисяч. Батурин мав приблизно 800-820 дворів. Дуже великого приросту мешканців гетьманської столиці не могло бути: причина цього – втрати козаків під час постійних військових походів, подальше розселення батуринців на нових хуторах, слободах. Та й землеволодіння під Батуримом мали сталий характер, великі ж сім’ї не могли забезпечити всіх своїх членів належними засобами прожиття. Місто змушувало надлишок робочої сили або займатися ремісничими справами, або виштовхувало за свої межі, на незаселені землі.
Скільки ж людей загинуло у вогні 2 листопада 1708 p.?
Навіть якщо припустити, що в кожній родині, яка залишилася після погрому (а таких виявилося 288), врятувалося в середньому по 5 осіб (що малоймовірно), тобто разом 1440 батуринців, то підсумкова цифра втрат все одно вражаюча: 5500—6500 осіб (7-8 тис. мешканців Батурина до 2 листопада 1708 р. мінус 1440 тих, кому вдалося сховатися, втекти). Лизогубівський літопис, описуючи різню, яку вчинили п’яні московські стрільці, зазначає, що «многошь в Сейме потонуло людей, утекаючи чрез лед еще не крепкий, много погорело, крившихся по хоромах, в льохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погорели» 112. Ці деталі прояснюють мученицьку і страдницьку загибель більшості городян, їх зібралося багато під захисток залоги. Про те, що «сердюки все, также и прочие тутошние жители, убравшись в замок засели» 113, доповідав О. Меншиков царю. Д. Чечель, П. Кенігсек «и протчие подобные им Сотники и Есаулы с сердюками и некоторыми городовыми и со всею батуринскою черню, – як зазначав палач гетьманської столиці у жалувальній грамоті, – засев в Батурине, и укреплясь воинским обычаем» 114, чинили опір.
У переповненій фортеці, яка була в стані облоги, певно, ніде було і яблуку впасти. Мирних мешканців, швидше за все, тримали у безпечному місці – замкових підземеллях, ходах. Розгалужена їх мережа (викладені у традиційній формі зрубу лабіринти шириною і висотою 2 м) могла сховати тисячі людей. Спалення надвірних будов, жорстокість стрільців, які озвіріли від попередніх поразок, опору і влаштували нагорі кривавий погром, примусили жінок, стариків і дітей вибрати легшу смерть: гинути в димовій задусі.
Автори «Журналу, або Поденної записки... Петра Великого», який читав і правив сам цар, пишучи по гарячих слідах літопис діянь монарха, не думали, що їхнє тлумачення взяття Батурина буде суперечити пізнішому, офіційному. «И первых воров Полковника Чечеля и Генерального Есаула Кениксека с некоторыми их единомышленники взяли, – читаемо у ньому, – а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли» 115.
Окрім батуринців, які стали основними жертвами погрому, у гетьманській столиці їхню долю розділили і мешканці найближчих сіл. Налякані чутками про тактику «випаленої землі» російських військ, люди сім’ями знімалися з насиджених місць і шукали безпечніший прихисток за стінами фортеці. Про те, що подібне справді відбувалося, свідчить заспокійливе звернення фельдмаршала Б. Шереметева напередодні спалення Батурина до українського народу, «дабы из городов и деревень, на которые пойдет войско его царского величества, никто не выбегал, понеже жителям никаких обид и разорения и грабительств и протчаго своеволия чинено не будет» 116. Однак налякані іншими звістками, які мали реальну основу, люди не вірили цим запевненням. Та й перед згаданим зверненням сам Б. Шереметєв доповів царю, що на Стародубщині «деревни пред неприятелем велел жечь: токмо здешние жители нетерпеливо сие приемлют» 117. Мирне населення шукало шляхів для порятунку від війни, що наближалася. Чітка позиція командування Батуринської фортеці щодо недопущення паліїв їм імпонувала. Захист своїх життів вони довірили великому військовому гарнізону. Лише підступна зрада обернулася для них непоправною трагедією. «Много там людей пропало от меча, понеже збег был от всех сил», – читаємо в літописі 118.
Частині захисників і городян вдалося прорватися з кривавого пекла і вціліти. Коли події почали набувати небезпечного розвитку, таємно покинули гетьманську столицю дружини Кочубея та Іскри, яких утримували в одній із хат на Гончарівці під наглядом, щоб вони заздалегідь не попередили царя про рішення Мазепи. «Того ж часу приехала Черница з монастыря девичого Новомлинского возком, – читаємо в старому рукописі, – и на возку будка простая, и в черничину одежду ее милость пани Кочубеева и пани Искрина убравшися, а панну Параскевию убравши в простую одежду, вийшла пешком з девками з города, а панича Феодора з собою посадивши у возку черничином черниця вместо черниць з города вывезла и простовали на Митченки, на Куреню, на Ичню, на Прилуку...» 119. Після штурму, коли почалася паніка, батуринці рятувались, як могли. Декому з них поночі пощастило скористатися таємними вилазками, вирватися з фортеці з боку Сейму (тут замість стіни був крутий обрив), чи пересидіти добу у надійних сховах, які не зачепила пожежа. Спіймані ж після ранкової оргії не всі були покарані смертю. «Прошлого 1708 г., во время вынятья города Батурина, – писали пізніше у скарзі гетьману Апостолу брати Гончаренки, – взято нас, братов двох родних, в полон на Москву, в якому полону були ми роков сем» 120. Меншиков, як видно, із цього документа, прихопив для себе непоганий ясир. Лише через батаго літ бранці повернулися на рідні попелища.
Захоплені зненацька, відчайдушно оборонялися сердюки. Після двогодинного бою лише невелика їх частина ціною значних втрат прорвалася крізь щільно стиснуте кільце оточення. Із показань сердюка Корнія Семененка, якого допитували 11 грудня 1708 р. у Посольській похідній канцелярії, довідуємося про долю захисників Батурина: «По приказу де изменника Мазепы велено их сердюцким четырем полкам, а именно: Покотилову, Денисову, Максимову и Чечелеву, у которого наказным сотником Герасим (в тех де четырех полках сердюков, чает он, что и трехсот человек не будет) стоять в Гадячю с шведами» 121. Отже, саме стільки з них врятувались, інші загинули у герці або були спіймані й закатовані.
Вдалось утекти й Дмитрові Чечелеві у сусідній Обмачів. З фортеці він, певно, вийшов потайною вилазкою і змушений був, криючись, перебиратися через Сейм чи перебувати у воді рову. Знесилений, він ледь дістався до свого родича. «Однак кум его, – повідомляє Лизогубівський літопис, – в селе Обмочевке, когда он утекал и забегал верхом обогретись, понеже ввесь обмок, да заснул на печи, то кум пошел, ознаймил войту и прочим и так взяли его и поймали и отдали великороссиянам» 122.
Невідома доля козаків Лубенського, Миргородського, Прилуцького полків. Якщо останніх завдяки Івану Носу Меншиков міг амністувати, то інших – навряд. Таким чином, з 7,5 – 8-тисячної залоги гетьманської столиці не загинуло 300 сердюків і, будемо вважати, 1000—1500 козаків Прилуцького та інших полків. Отже, загальні втрати батуринського гарнізону становили 6-7,2 тис. осіб (7,5 – 8 тисяч оборонців мінус 1300—1800 козаків і сердюків). Додамо до цієї цифри 5,5 – 6,5 тис. мирних городян, приблизно 1000 мешканців навколишніх сіл (беремо за мінімальними розрахунками) і отримаємо разом 11-14 тис. жертв. Ця кількість збігається зданими І. Борщака та Р. Мартеля, які називають 15000 осіб 123. Важливим підтвердженням наведених вище підрахунків є повідомлення англійського посла Чарльза Вітворта, який інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать» 124. Лорд Ч. Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 р. «Звіт про Росію», з якого дізнаємося про те, як «місто Батурин негайно було взято і спалено, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі» 125. Історик О. Субтельний теж обстоює думку, що Меншиков вирізав «6 тисяч чоловік, жінок і дітей» 126.
Таким чином, жертвами погрому 2 листопада 1708 р. у Батурині стали 5-7 тис. мирних громадян, 6 – 7,2 тис. військовиків, а разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків.
Почитати більше історичні розвідки можна тут: Павленко С., Ткаченко О. 2 листопада 1708 р. – трагічна сторінка історії Батурина // Батуринська старовина. Збірник наукових праць, присвячений 300-літтю Батуринської трагедії / Упорядник О.Коваленко, К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008. – С. 146-167.
Примітки
1 Журнал, или Поденная записка, блаженныя и вечнодостойныя памяти государя императора Петра Великого с 1698 года, даже до заключения Нейштатского мира (напечатан с обретающихся в кабинетном архиве списков, правленных собственною рукою его императорского величества). – СПб., 1770. – Ч. I. – С. 194.
2 Російський державний архів давніх актів (далі – РДАДА). – Малоросійські справи 1708. – № 60. – Акр. 1. (Тут і далі посилаємося на кореспонденцію, яка зберігається в РДАДА і опублікована у двох випусках восьмого тому «Писем и бумаг Петра Великого»).
3 Отрывок старинной рукописи о Кочубее и Искре // Черниговские губернские ведомости. – 1856. – №35.
4 Ригельман А. Летописное повествование о Малой Росии и ее народе и козаках вообще. – М., 1847. – Ч. III. – С. 40.
5 Донесення О. Меншикова царю // РДАДА. — Бібліотека державного архіву. – Розряд IX. – № 1. – Картон 2. – Арк. 899-900.
6 Там само.
7 Там само.
8 Там само.
9 Історія Української РСР. У 8 т. – К., 1979. – Т. 2. – С. 335.
10 Картина жизни и деяний... князя Александра Даниловича Меньшикова. – М., 1803. – Ч. I. – С. 87.
11 Донесения и другие бумаги чрезвычайного посланника английского при русском дворе, Чарльза Витворта, и секретаря его Вейсброда с 1708 по 1711 г. // Сборник императорского русского исторического общества. – СПб., 1886. – Т. 50. – С. 111.
12 Костомаров Н. Мазепа. – М., 1992. – С. 239.
13 Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К., 1990. – С. 49.
14 Письма и бумаги Петра Великого. – М., 1951. – Т. 8. – Вип. II. – С. 710.
15 Ригелъман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще. – Ч. III. – С. 33.
16 Ігнатович Є. Гетьман України Іван Мазепа // Урядовий кур’єр. – 1993. №117-118. – 5 серпня.
* У своєму проханні до царського уряду Мазепа саме звертає увагу на те, що гетьманські полки постійно були при виконанні бойових завдань і це не давало їм можливості зайнятися як слід фортифікаційними роботами.
17 Пляшко Л. Подорож до міста XVIII століття. – К., 1980. – С. 35.
** Біля сіл Біловежі-Перші та Біловежі-Другі Бахмацького району.
18 Модзалевский В. Судьба малороссийских пушкарей // Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии. — Чернигов, 1915. – Вип. 11. – С. 14.
19 Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 52.
20 Там само. – С. 52.
21 Местечко Батурин // Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. – 1872. – №23.
22 Б’антыш-Каменский Д. История Малой России. – М., 1842. – Т. 1. – С. 99.
23 Павленко И. Петр Великий. – М., 1990. – С. 282.
24 Житие Петра Великого. – СПб., 1744. – С. 120 (це переклад книги, яка вийшла у Франції в 1733 р. – Авт.).
25 Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. – К., 1893. – Т. 2. – С. 400.
26 Картина жизни и деяний... князя Александра Даниловича Меншикова. – С. 87.
27 Ригелъман А. Летописное повествование о Малой Росии и ее народе и козаках вообще. – Ч. III. – С. 39.
28 Там само. – С. 40.
29 Донесення О. Меншикова царю // РДАДА. – Бібліотека державного архіву. – Розряд IX. – № 1. – Картон 2. – Арк. 901, 902.
30 Ригелъман А. Летописное повествование о Малой Росии и ее народе и козаках вообще. – Ч. III. – С. 40.
31 Исаенко М. Батурин // Черниговские губернские ведомости. – I860. – №12.
32 Донесення О. Меншикова царю // РДАДА. – Бібліотека державного архіву. – Розряд IX. – Картон 2. – Арк. 901-902.
* Меншиков.
** Окольничі, на відміну від бояр, які сиділи у присутності царя, стояли на засіданнях думи.
33 Желябужский И. Записки // Россия при царевне Софье и Петре I. Записки русских людей. – М., 1990. – С. 324.
34 Яворницъкий Д. Історія запорізьких козаків. – Львів, 1992. – Т. III. – С. 162.
35 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк – Париж – Торонто, 1960. – С 363.
36 Там само.
37 Там само.
38 Бантиш-Каменский Д. История Малой России. – М., 1842. – Т. III. – Примечания. – С. 41.
39 Донесения и другие бумаги... Чарльза Витворта. — С. 111.
40 Прохання Юрія Забіли до царя // Записки наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. – 1909. – Т. 92. – С. 38.
41 Крип’якевич I., Гнаткевич Б. Історія українського війська. — Львів, 1936. – T.I. – С. 225.
42 Письма и бумаги Петра Великого. – Т. 8. – Вип. II. – С. 919.
43 Посольська похідна канцелярія. Показання канцеляриста Дубяги на допиті, х — XI. 1708 // Записки наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. – 1909. – Т. 92. – С. 41; Чернігівський історичний музей ім. В. Тарновського. – Інв. № Ал. 719. – С. 189.
44 Ригелъман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще. – Ч. III. – С. 35.
45 Костомаров Н. Мазепа. – С. 244.
46 Маценко В. Прилукщина. Историческое и статистическое описание территории Прилукского уезда. – Ромны, 1888. – С. 74.
* Мазепа відіслав до Пропойська два полки компанійців (1600 осіб); у Білій Церкві стояв сердюцький полк, у якому налічувалось 800 сердюків.
47 Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1843. – Т. 5. – С. 106.
48 Там само. – С. 108.
49 Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1993. – Т. II. – С. 69.
** Ця цифра більш ймовірна, адже козаків Мазепа скликав для себе, а не для російської армії.
50 Модзалевский В. Предисловие // Письма к Ивану Петровичу Забеле и его вдове (1687 – 1713). – Чернигов, 1912. – С. 6.
51 Осипов К. Разгром шведских интервентов войсками Петра I. – М., 1951. –С. 52.
52 Бутурлин Д. Военная история походов россиян в XVIII столетии. – СПб., 1820. – Ч. I. – Т. 2. – С. 246.
53 Там само.
54 Журнал, или Поденная записка... Петра Великого. – Ч. I. – С. 194.
*** «Журнале, или Поденной записке... Петра Великого» (1770) помилково вказано дату 1 листопада. Мабуть, з цього джерела ця подія так датується в літописі О. Рігельмана та інших історичних дослідженнях. Помилка трапилася тому, що лист Петра І Меншикову про згадану переправу підписаний «Из Субочева, ноября 1 дня час после полуночи». Дослідники датували подію без урахування уточнення, а тому віднесли її на добу пізніше. Про початок переправи 31 жовтня зазначає у своєму щоденнику й учасник походу Петре (ЗНТШ. – 1909. – Т. 92. – С 7).
55 Бутурлин Д. Военная история походов россиян в XVIII столетии. – Ч. I. – Т. 2. – С. 249.
56 Письма и бумаги Петра Великого. – Т. 8. – Вып. I. – С. 269.
57 Житие и славные дела Петра Великого с приложением краткой географической и политической истории о Российском государстве... – СПб., 1774. – Т. I. – С. 329.
58 Письма и бумаги Петра Великого. – Т. 8. – Вып. I. – С. 258.
59 Соловьев С. История России с древнейших времен. – М., 1962. – Кн. VIII. – Т. 15-16. – С. 248.
60 Історія Русів. – К., 1991. – С. 261.
61 Шутой В. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708 – 1709 рр. – К., 1951. – С. 97.
62 Черниговские губернские ведомости. – 1850. – №51. – 22 декабря. – С. 468.
63 Черниговская летопись по новому списку (1587 – 1725) // Киевская старина. – 1890. – Т. XXIX. – Апрель. – Приложение. – С. 94.
64 Лазаревский А. Украинские исторические мелочи. – К., 1901. – С. 62.
65 Картины жизни и деяний... князя Александра Даниловича Меньшикова. – М., 1803. – Ч. I. – С. 87.
66 Кулиш П. Записки о Южной Руси. – СПб., 1856. – Т. I. – С. 124.
67 Местечко Батурин // Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. – 1872. – №23. – С. 582.
68 Там само. – С. 584.
69 Історія Русів. – С. 261.
70 Прокопович Ф. История императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии. – СПб., 1773. – С. 180.
71 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – Т. III. (Примечания). – С. 41.
* Так чинили з крадіями, зрадниками. Подібне покарання гетьманці вважали великою ганьбою. За «Словником Малоросійської старовини» В. Ломиковського (К., 1808. – С. 7), «мало хто був у змозі просидіти три години» прикутим на гарматі.
72 Там само. – С. 41.
73 Костомаров Н. Мазепа. – С. 252.
** Слово важко розібрати.
*** Декілька слів важко розібрати.
74 РДАДА. – Малоросійські справи 1708 p. – № 80.
75 Історія Русів. – С. 261-262.
76 Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1992. – С. 151.
77 Павленко Н. Петр Великий. – С. 283.
78 Аркас М. Історія України-Русі. – СПб., 1908. – С. 287.
79 Донесения и другие бумаги чрезвычайного посланника английского при русском дворе, Чарльза Витворта, и секретаря его Вейсброда с 1708 г. по 1711 г. – С. 112.
80 Там само.
81 Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малой России. – К., 1851. – С. 68.
82 Черниговские губернские ведомости. – 1860. – №9. – С. 61.
83 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. – К., 1888. – С. 47-48.
84 Україна. – 1992. – № 19. – С. 21.
85 Державна публічна бібліотека (м. Москва). – Відділ рукописів. – Колекція Погодіна. – Рукописний збірник XVIII віку. – № 1598 – Рукопис 17. – Арк. 166.
86 Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. – К., 1856. – С. 89.
87 Россия при царевне Софье и Петре I. Записки русских людей. – С. 324.
88 Киевская старина. – 1890. – Т. XXIX. (Приложения). – С. 95.
89 Український історичний журнал. – 1990. – № 1. – С. 125.
90 Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. – К., 1991. – С. 73.
91 Там само.
92 Житие и славные дела Петра Великого... – СПб., 1774. – Т. I. – С. 330.
93 Гетьмани України. Історичні портрети / Збірник. – К., 1991. – С. 143-144.
94 Там само.
95 Історія Русів. – С. 262.
96 Українські народні думи та історичні пісні. – К., 1955. – С. 157.
97 Там само.
98 Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Чернигов, 1873. – Ч. III. – С. 287.
99 Киевская старина. – 1894. – Т. X. – Июль. – С. 41.
100 Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. II. – С. 30.
101 Брикнер А. История Петра Великого. – СПб., 1882. – Т. 2. – С. 454.
102 Черниговские губернские ведомости. – 1852. – № 2. – 11 января.
103 Лазаревский А. Исторический очерк Батурина // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. – К., 1892. – Книга шестая. – С. 114.
104 Там само. – С. 112.
105 Томашівський С. Із записок каролинців про 1708/9 р. // Записки наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. – 1909. – Т. 92. – Кн. VI. – С. 75.
106 Там само.
107 Письмо Орлика к Стефану Яворскому // Основа. – 1862. – № 10. – (Исторические акты). – С. 24.
108 Киевская старина. – 1890. – Т. XXIX (апрель). – С. 95.
109 Тарле Е. Северная война и шведское нашествие на Россию. – М., 1958. – С. 258.
110 Прокопович Ф. История императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии... – СПб., 1773. – С. 191.
111 Детальніше про це див.: Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 року. – Чернігів, 1994. – С. 88-101.
112 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. – С. 47.
113 РДАДА. – Бібліотека державного архіву. – Розряд IX. – № 1. – Картон 2. – Арк. 895-896.
114 Грамота А. Меншикова // Черниговские губернские ведомости. – 1850. – № 51. – 22 декабря. – С. 468.
115 Журнал, или Поденная записка... Петра Великого. – С. 195.
116 Малороссийские дела 1708. № 64 // Записки Наукового Товариства им. Т. Г. Шевченка. – 1909. – Т. 92. – С. 37.
117 Письма к государю императору Петру Великому от генерал-фельдмаршала, тайного советника... графа Бориса Петровича Шереметева. – М., 1778. – Ч. II. – С. 85.
118 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. – С. 47.
119 Отрывок старинной рукописи о Кочубее и Искре // Черниговские губернские ведомости. – 1856. – № 35. – С. 281.
120 Лазаревский А. Исторический очерк Батурина // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1892. – Кн. VI. – С. 111.
121 РДАДА. – Малоросійські справи 1708 p. – № 54. – Арк. 50.
122 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. – С. 47.
123 Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. – С. 72.
124 Павленко С. Варфоломіївська ніч у Батурині // Голос України. – 1991. – 4 грудня.
125 Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992. – С. 334.
126 Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С 150.
Сергій ПАВЛЕНКО, Заслужений журналіст України, головний редактор всеукраїнського наукового журналу «Сіверянський літопис»
Олена ТКАЧЕНКО, співробітник редакції всеукраїнського наукового журналу «Сіверянський літопис»
