Найвидатніший роман російської радянської літератури написав українець по матері.
На початку 1928 року розпочалася публікація роману «Тихий Дон» — найзнаменитішого (а як на мене, кращого) твору російської радянської літератури ХХ століття. Водночас є всі підстави говорити про один із найзагадковіших романів століття.
Насамперед про дуже сильний український струмінь 4-томної епопеї. Мова не лише про те, що й сам Михайло Шолохов був українцем по матері: його мама з України, причому коріння її роду пов’язане з Чернігівщиною. Мова про те, що головний герой роману — донське козацтво — у своїй історії напряму пов’язане з Україною. Нарешті, йдеться ще й про мовну стихію роману. І не лише щодо присутності численних діалектизмів, українізмів, як, скажімо, «зараз», «бреше», а й загалом щодо сильного українського впливу на цю своєрідну російську донську мову.
Якраз мова роману — це перше, що мене вразило при його першому прочитанні. А було це давненько, коли мені минуло трошки за 20. Найкраще це проілюструє вже перший абзац роману, який треба навести, звичайно ж, в оригіналі, в його первозданності.
«Мелеховский двор на самом краю хутора. Воротца со скотиньего база ведут на север, к Дону. Крутой восьмисаженный спуск меж замшелых в прозелени меловых глыб, и вот — берег: перламутровая розсипь ракушок, серая изломанная кайма нацелованной волнами гальки и дальше — перекипающее под ветром вороненной рябью стреми Дона. На восток, за красноталом гуменных плетней, — Гетьманский шлях, полынная проседь, истоптанный конскими копытами бурый, живущой придорожник, часовенка на развилке, за ней — задернутая текучим маревом степь. С юга — меловая хребтина горы. На запад — улица, пронизывающая площадь, бегущая к займищу».
Яка соковита картина! І ота «націлована» галька по берегу, і отой «живущой» (звертаю увагу — наголос на літері «о») придорожник.
Зізнатися, спершу від незвички було навіть непросто читати. Ми ж були привчені до мовної убогості, сірості і штампованості. А тут — таке розмаїття мови. Може, ще й це — одна із причин невдач з екранізацією роману? Навіть кращій з них, 4-серійній картині Сергія Герасимова, знятій у 1950-ті роки, важко було передати на екрані цю таїну епопеї. Не кажучи вже про показану кілька років тому слабеньку багатосерійну стрічку, зняту понад два десятиліття тому Сергієм Бондарчуком на кошти західних спонсорів і, відповідно, із західними акторами в ролях донських козаків.
За понад 80 років існування роману довкола нього нагромадилася сила-силенна таємниць. Передовсім, як можна було в умовах жорсткої радянської цензури взагалі написати й видати роман, основна ідея якого ніяк не вписувалася в комуністичні догми. А ідея ця полягала в тому, що Жовтневий переворот і наступна громадянська війна були величезною народною трагедією, не просто ламанням віковічних підвалин життя, а ударом по основних людських моральних цінностях. Роман-трагедія — ось досить точне визначення епопеї. І справа навіть не в описах насилля, жорстокості, до речі, досить стриманих за мірками нашого дикунського телебачення і чорної літератури. Справа в трагічній тональності епопеї, коли брат ішов на брата, а син — на батька. Логічно напрошується висновок: чи може бути гуманним режим (радянська влада), встановлений таким варварським методом, насиллям, на крові мільйонів?
Не випадковим є і те, що публікація роману розтяглася на два десятиліття і завершилася вже по війні. Відомий факт: Сталін уважно стежив за написанням роману, навіть напівжартома (хоч які тут жарти з диктатором) докоряв Шолохову, що той, мовляв, ніяк не приведе Григорія Мелехова нарешті в стан червоних, на бік радянської влади. На що Шолохов віднікувався: мовляв, я його, Мелехова, веду, а він ніяк не йде.
Окрім неприкритого гуманістичного протесту проти насилля, роман вражає й іншим, нетиповим для «причесаної» радянської літератури — надзвичайно високим художнім рівнем. Про мовний аспект уже сказано. Додам, що мало який твір ХХ століття вирізняється такою яскравістю образів героїв, широчінню охоплення народного життя (від рядових козаків до столичної інтелігенції і генералітету), такою майстерною побудовою сюжету. А деякі сцени роману просто вражають. Скажімо, сцена смерті Аксиньї, коли Григорій має хоронити єдину і найбільшу любов свого життя і, підвівши погляд, бачить на небосхилі ранкове сліпуче «чорне» сонце.
А тепер перейдімо до найбільшої загадки, що десятиліттями оповиває знаменитий роман, — його авторства. Сумніви щодо того, чи дійсно саме Шолохов написав «Тихий Дон», точилися від самого початку публікації твору. Декого збивав із пантелику юний вік письменника: у 1928 році автору (нехай поки що й тільки перших книг роману) було всього 22 роки. Правда, на своєму рахунку вже мав книгу цікавих новел часів громадянської війни «Донські оповідання», авторство яких не викликало сумніву і які можна було б вважати ґенезою, початком майбутньої епопеї, принаймні тематично. І все ж колосальність, вражаючі масштаби «Тихого Дону» природно породжували сумніви в авторстві молодого письменника.
Дискусії тривають понад 80 років. Характерно, що найбільше їх підігрівають західні дослідники. Ось деякі основні версії, які висуваються щодо авторства роману.
Версія перша. Автор «Тихого Дну» — донський письменник, козак Федір Крюков. Досить відома постать у літературі початку ХХ століття, автор багатьох творів про козацтво. Відомо, що з 1912 року письменник працював над великим епічним твором про донське козацтво. Але 1920 року помер, і архіву письменника не було знайдено. Шолохову приписують, що він міг, як мінімум, використати незавершену роботу Крюкова, працюючи над «Тихим Доном», а то й просто присвоїв роман покійного письменника, можливо, довівши роботу до завершення.
На це прихильники авторства Шолохова наводять такий аргумент. Існують фотокопії рукопису1-ої і 2-ої книг роману, що, безумовно, належать Шолохову. Це його рука. На що тут же йде заперечення: мовляв, можна просто переписати чужий роман своєю рукою. До того ж історія з цим написаним Шолоховим рукописом теж нагадує детектив. Рукопис після численних пригод осів десь у колишніх друзів письменника, точніше, в його нащадків. Принаймні не в державних архівах, бібліотеках. Йшли тривалі переговори, щоб викупити рукопис, але що він собою являє, чи не є підробкою — теж запитання.
Версія друга. Авторство роману приписують менш відомому письменникові Веніаміну Краснушкіну, розстріляному чекістами у 1920 році. Автори цієї версії твердять, що перша книга роману, де змальовані події до початку Світової війни 1914 року, і написана була в ті ж роки. А Шолохову на той момент було всього 8 років. Тобто знову письменника звинувачують у плагіаті.
Версія третя, найбільш несподівана. Не заперечується, що роман написала людина, яку всі знали як Михайла Шолохова. Але насправді він… зовсім не Шолохов. Справжній Шолохов, який, до того ж, мав усього 4 класи освіти, загинув у громадянську війну. Його ім’я присвоїв собі зведений брат Михайла — Олександр Попов, набагато старший від загиблого. Попов був чекістом, освіченою людиною, і саме він написав знаменитий роман. І прожив до самої смерті під іменем свого брата.
У Шолохова дійсно був зведений брат. Але як було насправді, сказати важко, бо по сьогодні чимало сторінок біографії письменника і його рідних залишаються нез’ясованими.
Слід сказати про те, що свого часу шведські дослідники провели комп’ютерний аналіз роману «Тихий Дон» і творів, стосовно яких авторство Шолохова не викликало жодних сумнівів. Так от цей аналіз підтвердив, що Шолохов дійсно є автором «Тихого Дону», Або людина, котра називала себе цим іменем.
Скоріше за все, версії з сумнівами щодо авторства Шолохова спеціально закидаються в суспільство. На цьому дехто заробляє непогані гроші і славу «оригінальних» дослідників. Хоча, з іншого боку, історія знає всяке. І, можливо, колись відкриються й таємниці цього твору. Не випадково ж чотири століття точаться подібні дебати стосовно авторства творів Шекспіра. Однак це абсолютно не зменшує масштабу геніальності цих творів. Так само, як історико-літературні дебати не можуть викреслити із суспільного буття геніальний роман «Тихий Дон», трагічні сторінки народної історії.
Петро АНТОНЕНКО, «Світ-інфо», №59-2015 р.
