Міжнародне співробітництво. Всесвітньовідомий казахський поет, державний і громадський діяч Олжас Сулейменов побував у нашій країні та урочисто отримав премію імені Миколи Гоголя «Тріумф»
Олжас Сулейменов – один із найзнаменитіших сучасних письменників світу. У нього – мільйони шанувальників на всіх континентах! Легендарний поет особисто знайомий із керівниками держав. Наприклад, імператор Японії урочисто вручив цьому видатному добродієві найвищу нагороду своєї країни – за його антиядерну діяльність. Адже Олжас Омарович – не лише народний письменник, Герой Праці Казахстану, вчений (літературознавець і тюрколог), а й знаний дипломат (зокрема, був Надзвичайним і Повноважним Послом Казахстану в Італії), нині – президент Фонду культури Казахстану, президент міжнародного антиядерного руху «Невада – Семипалатинськ».
Мужній письменник та науковець ще за радянських часів розповідав правду про небезпечні ядерні випробування в казахському Семипалатинську. А створений ним масовий рух проти ядерних випробувань набув величезної популярності в усьому світі. Тож компетентні органи навіть звинувачували його в тому, що, мовляв, поет підриває… основи оборони і безпеки СРСР! Втім, Олжаса Сулейменова це аж ніяк не зупинило. Він – не з боязких, і якщо вже дійсно переконаний у чомусь, то завзято відстоює власні погляди та ідеї.
Так само можновладцям у Кремлі вельми не сподобалася його книжка «Аз і я» – сенсаційне дослідження «Слова о полку Ігоревім», визначного твору давньоукраїнської писемності. Адже казахський вчений довів, що цей унікальний твір містить багато тюркських слів, та відновив справжній зміст славетної літературної пам’ятки, що суперечило офіційній версії радянського літературознавства. Бо тогочасні московські дослідники «Слова…» вважали половців лише запеклими ворогами русичів. Хоча вчені незалежної України вже неспростовно довели правоту свого казахського колеги.
Свого часу кочівники-половці здійснювали набіги на Русь, але згодом тривалий час вони жили в мирі й злагоді, наприклад, із нашим Чернігівським князівством; селилися тут, а багато хто, зокрема і зі знатних, ханських родів, породичався з нашими предками та князівськими родинами… Тому дехто з сучасних українських дослідників навіть говорить про існування такої собі чернігівсько-половецької конфедерації, коли наші сіверяни та половці, у разі небезпеки, вчасно приходили один одному на допомогу, й отаке об’єднання становило велику та потужну військову силу, нездоланну для ворогів.
Нині Олжасу Омаровичу, а народився він 18 травня 1936-го в Алмати, – виповнюється 82 роки; однак, попри поважний вік, він, як і раніше, увесь у великих, вагомих справах. Мандрує світом і об’єднує небайдужих людей (які засуджують ядерні випробування, війни, гонку озброєнь), пропагуючи мир та злагоду між народами, культурне й літературно-мистецьке співробітництво.
Отож і твори Олжаса Сулейменова залишаються напрочуд актуальними та пророчими, а його глибокі філософські міркування і дослідження викликають щоразу значний резонанс у нашому, такому неспокійному світі!
Свого часу, за моєї молодості, на нашому факультеті журналістики, в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, працював дуже цікавий викладач, великий подвижник – доктор філологічних наук, професор Олег Кіндратович Бабишкін, котрий досліджував літературу народів СРСР. Тож, завдяки йому, ми тоді вивчали безсмертні твори видатних грузинських, молдавських, білоруських, киргизьких, литовських, вірменських та інших письменників, зокрема Нодара Думбадзе, Іона Друце, Василя Бикова, Чингіза Айтматова, Едуардаса Межелайтіса, Паруйра Севака. Та особливо професор Бабишкін любив казахську літературу і під час своїх непересічних лекцій із задоволенням розповідав нам про творчість Абая, Мухтара Ауезова і Олжаса Сулейменова. Втім, тоді я навіть уявити не міг, що вже в незалежній Україні мені випаде честь особисто вручити нагороду всесвітньовідомому поету!
Та, Богу дякувати, ця незабутня, яскрава подія в моєму житті відбулася: Олжас Сулейменов став лауреатом нашої Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», тому ми звернулися із запитанням: як ліпше й зручніше для нього отримати цю почесну українську нагороду. Адже між нашою державою та Казахстаном – тисячі кілометрів!
Однак Олжас Омарович одразу ж відповів:
«Така відзнака – це честь для мене! Я щиро люблю Україну, не раз бував у вашій державі, тож приїду знову». І, як завжди, дотримав слова – незабаром урочиста подія відбулася. Причому, щойно прилетівши на українську землю, видатний письменник та громадський діяч зустрівся в Києві з представниками казахської діаспори. А вже наступного дня в Національній спілці письменників України численні шанувальники творчості Олжаса Сулейменова зустрілися з цією яскравою, унікальною особистістю.
Тож хочу щиро подякувати голові Національної спілки письменників України, головному редактору «Української літературної газети», відомому публіцистові Михайлові Сидоржевському, Надзвичайному і Повноважному Послу Казахстану в Україні Самату Ордабаєву, лідеру казахської діаспори в Україні Марику Джангутінову, доктору філософських, політологічних наук, знаному казахському і українському вченому Рустему Жангожі, які зробили все можливе для чудової організації приїзду Олжаса Сулейменова в Україну.
На зустріч зі своїм другом Олжасом завітав і Герой України, видатний поет, автор пісень, які вже стали народними, дипломат Дмитро Павличко, тож усі ми були буквально зворушені тим, як щасливо спілкувалися приятелі. Запам’ятався проникливий виступ директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, академіка Миколи Жулинського, який наголосив, що саме творчість Олжаса Сулейменова пробуджує національну свідомість казахського народу, розвиває патріотизм і щиру любов до своєї Батьківщини, це – високодуховний і небайдужий письменник, миротворча діяльність якого об’єднує народи.
Зачитали й привітання від Міністра культури України, актора театру та кіно, народного артиста України Євгена Нищука. Виступила й науковець, один з яскравих представників гагаузького народу Федора Арнаут, котра заявила, що Україна – це одна з найдемократичніших держав світу, адже всі національні меншини мають тут можливості для розвитку своїх національних культур, збереження традицій і звичаїв.
Вручаючи гоголівську нагороду, я подякував Олжасу Сулейменову за його принципову антивоєнну й антиядерну позицію, за постійну пропаганду миру в усьому світі. Бо не буває справедливих воєн – якими б виправданнями не послуговувалися ті, хто розпалює ворожнечу між народами, це щоразу лише призводить до загибелі мирних людей та до руйнації нашого буття. Про це переконливо говорить і всесвітньовідомий казахський поет. Я наголосив, що Олжас Омарович одразу ж, не вагаючись, приїхав до України, і цим він висловив свою авторитетну підтримку нашому, українському народові, який зараз переживає нелегкі, скрутні часи. Видатний казах Олжас Сулейменов ще раз довів, що він – справжній, щирий друг незалежної України!
З доктором наук із соціальних комунікацій, професором, академіком Тетяною Дзюбою ми вже два роки поспіль буваємо в гостинному Казахстані на запрошення Казахського національного університету імені аль-Фарабі, де беремо участь у міжнародних конференціях і святах, презентуємо свої книги, які вийшли в цій державі. Враження – якнайкращі, безперечно казахський народ досягнув значного поступу в розбудові своєї незалежної держави. Нині Казахстан – один із найпотужніших та найуспішніших лідерів в Азії. Отож нам, українцям, варто брати позитивний приклад і значно активніше дружити і співробітничати з такою вільнолюбною країною.
Тим більше, як відзначив у своєму виступі Посол Казахстану в Україні Самат Ордабаєв, у його великій, демократичній державі жителі з належною повагою ставляться до українців, і є всі вагомі підстави для розвитку нашого взаємовигідного економічного та культурного співробітництва… До речі, за підтримки цього посольства, у нас видано книжку «Тарас Шевченко в степах Казахстану» і створено кінофільм українською мовою, який здобув гран-прі на кінофестивалі в Каневі.
Гість із сонячного Казахстану Олжас Сулейменов поводився напрочуд скромно, без жодної пихи, та демократично спілкувався з усіма бажаючими. Сказав, що дуже радий пройтися такими знайомими київськими вулицями, вдивляючись в обличчя киян. Правда, тепер більшість перехожих, на жаль, виглядають стурбованими – війна, котра все ще триває на території України, забирає щоразу безцінні людські життя, не дає повноцінно насолоджуватися життям та заважає соціально-економічному розвитку держави й добробуту громадян. Взагалі, війна – велике лихо для будь-якої країни, навіть сильної та заможної. Втім, Олжас Омарович щиро вірить у світле майбутнє незалежної України. Тому він побажав нам, щоб під час його наступних приїздів сюди, ситуація істотно змінилася, й атмосфера в Києві була такою ж чудовою, як і в довоєнний час, і люди на вулицях значно частіше щасливо посміхалися.
Дякувати Богу, в Україні збереглася одна Спілка письменників, і це – добре! Бо в Росії, у Москві, їх наразі вже п’ять, і немає кінця усім тим чварам між творчими людьми… Єдина Спілка письменників – і в Казахстані. Однак, на жаль, тепер не так часто, як хотілося б, відбуваються дружні візити наших письменницьких делегацій. А потрібно розвивати наші творчі зв’язки, варто якомога більше спілкуватися, популяризувати кращі здобутки своїх літератур і перекладати свої твори іншими мовами.
«Багато залежить і від керівників держав. От я нещодавно подякував президентові Узбекистану за те, що він зустрівся з відомими письменниками, уважно вислухав їх і почав реально допомагати; тож невдовзі ситуація в цій сфері, для сучасних узбецьких літераторів, почала покращуватися. Тобто це – дійсно вже не просто слова, а добрі справи глави держави, що усвідомлює важливість розвитку духовності, рідної культури та літератури, – зазначив Олжас Сулейменов. – Що ж стосується особисто мене, я був, є і буду другом України».
У зустрічі, яку, до речі, висвітлювало казахське державне, центральне телебачення (я також дав інтерв’ю для казахських телеглядачів) взяла участь дружина Олжаса Омаровича – Маргарита Володимирівна Сулейменова. Це подружжя нинішнього року святкуватиме свій золотий ювілей. Їй шанобливо вручили розкішний букет квітів. Також на честь гостя відбувся теплий бенкет за участю посольства Казахстану в Україні та казахської діаспори.
Наступного дня Олжас і Маргарита Сулейменови побували у Львові, де пройшов творчий вечір видатного казахського письменника, який висловив своє велике задоволення від перебування в Україні, подякував організаторам цих незабутніх зустрічей.
А напередодні візиту всесвітньовідомого письменника (ось хто справді заслуговує за свою видатну та благородну діяльність Нобелівської премії!) у Києві відбулося урочисте вручення нагород нашої Міжнародної літературно-мистецької Академії України. І це затишне свято пройшло в Національному музеї літератури України. Почесну міжнародну медаль Олександра Довженка отримали, зокрема, Герой України, видатний письменник Юрій Мушкетик та знаний науковець, академік, Шевченківський лауреат Микола Жулинський – за свою визначну діяльність на благо рідної держави.
Сергій Дзюба,
президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України
Деякі твори Олжаса Сулейменова у перекладі Олега Гончаренка
* * *
Я бачив, як лебідь подався у вирій,
неначе на висилку.
З цієї землі себе з коренем вирвав.
Вернувся назад... коли озеро висохло.
Живуть мої птиці на голім такирі,
ночами мов сохнуть, в нудьзі своїй щирі!
Життя їхнє – марення, доля – химера...
А поряд чужість – померлі озера...
Та лебідь, він відданий рідній землі,
тож буде блукати в спекотній імлі
і рватиме з горла схлипи окличні.
Я вас розумію, птахи мої вічні!
Хай тих, хто замерз над безоднями голими,
зігріє надій зачароване полум'я.
Iз півночі й півдня, із заходу й сходу
вертайтесь додому крізь млу і негоду!
АЙНЛАЙН
(«Айнлайн» – звернення до близької людини)
Кочую світами натхненно і радо.
Свій дім збудувати усі мені радять.
Та ще не надихався шляхом наразі я –
гукають Європа, і Африка, й Азія.
В Нью-Йорку висотнім співаю з дастанами.
В Алехно арабам кажу: «Не останні ми!»
Вернусь – ні коп'я (знов сумую щодня...),
та випаде змога, я знов – на коня!
Останній ординець на білому світі...
Шляхи, мов сувої літописні, звиті...
Ось нас же ховали ногами на захід?
Мільярди шукатимуть з вірою злагоди
ногаїв, найминів, киргизів, казахів,
бо Азія західніше Заходу.
Захід – східніше Китайського моря!
Аби цвинтарі розвернути родинні
крутись же, айнлайн – моя Земле, без горя!
Лети! Дай же спокою кожній людині,
щоб вірилось в праведність, в слово і сміх!
Сьогодні тебе, як ніхто, розумію:
приймаю всі біди твої і завії –
кочую по вічних дорогах твоїх...
АРГАМАК
Гей, половецький краю,
ти славний табунами!
Ще вороні гуляють
у зливі юних трав.
Ох, кров моя ще грає!
Яви коня з туману –
ми б
не злякались навіть
із ним лихих заграв.
Роздмухає пожежу
лет
в жилах аргамака.
Степ
стихне
у знемозі,
і знову
пил скипить!
Ще аргамак безмежжя
пізнає, як атаку, –
ми кинемо
дорозі
в обличчя
грім копит!
ВОВЧАТА
Йшов чоловік.
Він вічно йшов неначе.
Йшов у незвідане:
життя ж то – не театр…
В байраку темнім вовка він побачив,
точніш, вовчицю,
ще точніше, матір.
Вона лежала в полинах, безсила…
Удар спинила подорожнього рука:
у звіра з горла вирваного била
кров струменем, гаряча і липка.
З ким билася – з вовком чи, може, псами?
Те лиш Всевишній відав до пуття.
Вовчата жадібно і зголодніло ссали
не молоко із неї, а життя!
День видався ясний навдивовижу…
І шум шаманився в млі тополиних крон…
Вовчата вперше пробували свіжу,
п’янку, живу і життєдайну кров.
Вовчата з кров’ю всотували помсту,
ненависть люту до всього і вся.
У них тепер не буде більше посту.
Всіх дертимуть –
ягня, лоша і пса!
Щодня на світ гарчатимуть все зліше!
… Той фат без здобичі
звідти пішов таки:
він був мисливцем
та вовчат облишив,
бо знав – потрібні світу й хижаки.
КОЧІВНИК
Я пройшов тут важку дорогу…
Що ж я бачив, нещастя крім?!
А тепер я – улюбленець Бога,
бо нарешті вже став старим.
Добре в світі оцім старому
і під місяцем, і під сонцем,
бо не треба уже огрому,
вік од ворога оборонить,
їжі треба не більш, ніж сойці.
В кожнім домі гукнуть до столу,
тож «сьогодні» моє просте.
Я й цілунків іще достойний –
добре знають сусідки те.
Скрізь підтакують аксакалу.
Скрізь коню його місце є.
Ви в бутті мене обскакали?
То тепер я візьму своє!
Та закінчується мій шлях.
Все частіше кажу собі:
«Пригадав, що минуле – прах?
Знов піддався старій журбі?
В праву скроню вдар
кулаком!
В ліву скроню вдар
кулаком!
Ніж у серце встроми, далебі!
Час уже помирати тобі…»
ЧЕРВОНИЙ ВІСНИК І ЧОРНИЙ ВІСНИК
Захлинається кінь, даллю, обширом, виссю!
Без доріг, навпростець
мчить червоний цей вісник.
Сіллю сивою піт зашкаруб на лиці.
Він п’ять коней змінив.
Цілих п’ять! Так, аж п’ять!
Шлем його потонув у ріці,
щит і меч його також не з ним –
в полинах, як мерці, вони сплять.
Спис його – в ковилах.
Лук бухарський – в сухих Муюнкумів пісках.
Де кольчуга іржавіє – знає Аллах.
Лиш знамено багряне над ним!
Перемоги він вісник законний.
І за те, що не вмер
та свій лет не спинив,
вже його нагорода –
сім коней.
Сім коней у нього – у поводі.
Тонконогі, шалені, нековані!
Де промчить він – скипає байрам!
Є для нього кумис і айран.
Є у беків для нього прекрасні наложниці.
Та спішить він,
бо сили не множаться.
І навіщо печаль?
Ось нарешті домчав:
«Слався, радуйся, місто ариків!
Перемога! Твоя перемога!»
І упав, захлинаючись болем і риком,
в чорний пил,
голосному народу під ноги.
Та, звичайно,
його земляки підвели.
І во славу загиблих
накрили столи.
Барабани роздмухали грім!
Він мовчав –
тамував невигойну журбу…
Буде що пригадати
гінцеві старим,
ведучи за собою кобилку рябу,
і голодних дітей галасливу юрбу,
обіймаючи стомлену жінку –
судьбу.
… Тихше, люди!
Мчить кінь
битим, топтаним трактом,
у якого край світу кінець.
Нелюбимий ніким,
мчить печальний гонець.
Чорний! Чорний над вершником прапор!
Він летить до загину,
у вічну пітьму,
на прокляття своєї душі.
Ще за зраду аргинів,
за дурість паші
головою, життям
відповісти йому.
Так заведено із незапам’ятних пір…
В чому вісника, люди, вина?
«Ворог йде в Бесшатир!» –
криком будить аули.
І у стійбища з ним прослизає війна…
Він уже – не герой, він уже – не батир.
Його імені наче до цього й не чули.
Бути добрим гінцем
не далося йому.
Проклянуть його рідні й нерідні тому.
Він зневажиться власним отцем.
Але вічності діла до нього нема…
Всі ховайтесь – і мати, і дід, і дитя!
Всіх чекає попереду рабське життя.
Хто збирається жити – дарма!
Іще вчора загинули кращі сини…
Матері, ліпше киньте дітей зі стіни!
І самі увійдіть у гарячу смолу:
чорний вісник поразки
летить крізь імлу!
