Творчістю українського пророка Тараса Шевченка захоплююсь з дитинства. Мабуть, інакше не могло й бути: від батька одержав прізвище Шевченко; на подвір’ї моєї рідної Марківецької школи росте могутня ялина, під якою колись Тарас Шевченко писав свої твори; ну й третя причина – Господь нагородив мене скромним талантом – писати вірші, самокритично скажу, – місцевого рівня.
Не так давно саме Тарас Шевченко надихнув мене на нове моє творіння. Бо ні з того ні з сього чомусь згадав вірш «Садок вишневий коло хати». Цитую кілька рядочків:
Садок вишневий коло хати
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата.
А матері вечерять ждуть…
Пригадав шкільні дискусії на уроках, чому Тарас написав такого ліричного вірша у важкі часи для нього, коли в холодній та сирій камері Петербурга очікував вироку? Пам’ятаю, як вчителька пояснювала, що поет змалював мрію про красу людських стосунків, про родинне щастя в гармонії з розквітлою природою. Тоді й потім чув багато інших різних пояснень, а що то був геніальний твір – свідчать кілька покладень вірша на музику, та й сам вірш виявився невмирущим.
Переписати всесвітнього генія на цю тему не беруся, як то кажуть, не доріс до такого рівня, але все ж вирішив спробувати й по-своєму передати в цей важкий час образ української райської природи, за яку гинуть українські безстрашні воїни. Завдяки їм на значних територіях Вітчизни немає окупантів, і люди мають можливість жити в цій природній красі, хоча, буває, й під сиреною повітряної тривоги.
Проте, попри обстріли окупантів, у нас і сади вишневі коло хат відцвіли та ягодами порадували; плугатарі-хлібороби нікуди не поділися; дівчата теж, буває, співають ідучи, на благодійних концертах гроші заробляють для ЗСУ. Тобто, ніби з нас Тарас Шевченко вірша списав про щастя в гармонії з природою. І його приклад варто наслідувати, свої таланти пробуджувати. Мою спробу пропоную й читачам вашого видання.
Чарівний ранок Придесення
Яскравим сонцем під горою
Садок вишневий залило,
Умило чистою росою
І все так любо там було.
Струмок зі ставу витікає
І в'юнко в’ється в очерет.
Дві птахи звідти вилітають,
Заводять свій дзвінкий дует.
З рогози на плесо випливають
Дві пари білих лебедів,
У ніжних па вони кружляють...
Добав їм, Боже, світлих днів.
Дрімучий ліс стоїть задумливо
В своїй незайманій красі,
Оленів пара, мов заручені,
Граційно ходять по росі.
Туман лягає на долину
І ніжно пестить цей розмай,
Чарує запахом полину
Весь наш квітучий рідний край.
Дівча в зарошеній спідниці
Збирає квіти на вінок.
Сплете його й на вечорниці
У ньому піде у танок.
Водночас напишу й про ще одну причину, що спонукала мене до вірша з образом райського саду. У школі я дуже любив українську літературу, тож частенько спливають у пам'яті її уроки.
Згадав і відшукав вірша Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить»:
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? –
Кохана спить, кохана спить.
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
У Пісках на майдані з давніх часів і до сьогодні стара липа так шелестить, яку ще в молодості оспівав поет-земляк.
А не так давно моїм Марківцям чи не найбільше в Україні пощастило: ми маємо чотириста прекрасних лип вздовж дороги за селом. Цю красу нам подарував генеральний директор товариства «Земля і воля», Герой України Леонід Григорович Яковишин. Ще він подарував 12 кілометрів євро дороги від Бобровиці до нашого села, а по селу й далі по Козелеччині – відремонтовані дороги. У Марківцях працівники господарства чагарники порозчищали, аварійні дерева прибрали. Відремонтовані дороги за кошти «Землі і волі» по селах громади.
Я давно вже пенсіонер, але не сиджу склавши руки: тримаю пасіку, хоча мій мед скуповує Чернігівмед за символічну ціну – 40 гривень за кілограм, а перепродують по 200 гривень. Та з пасікою насолоджуюся не тільки медом, а й красою української природи.
Надвечір, чи й з уранішньою зіркою, виїжджаю за село до чарівних лип, щоб почути їхній неповторний ароматний шелест, полюбуватися роботою бджілок, і до неба подякувати творцям цієї краси.
А ще так хочеться, щоб навіть у цей страшний час поети й музиканти не забували, як дуже потрібне людям родинне щастя в гармонії з розквітлою природою, що є глибинною сутністю нашої рідної України. Беріть приклад з Тараса Шевченка, Павла Тичини, інших наших літературних класиків, які красу для людей творили навіть у тяжкі роки. І закликали творців, що в нас музики не досить.
«А спільні інтереси – усіх до гурту кличуть. Хай незлюбиві християни гріхи спокутують в печерах, – ми робим те, що робим, і світ новий – він буде наш. І ти, Україно, тоді вийдеш на свою Тропу», – пророкували генії української літератури на зорі ХХ століття. Не все збулося, але за те й воює Україна.
«Ах, скільки радості, коли ти любиш землю. Нема в ній ні ангелів, ані семи небес. А є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала. Ми робим те, що робим, і світ новий – він буде наш». Написано а 1920 році, але й досі за це боремося. На жаль, єдності, справжнього патріотизму й совісті дещо бракує. Прозріймо!!!
Микола Шевченко, с. Марківці, Чернігівська область
На першому фото автор: «Люблю цю красу вздовж дороги»
