Ми знаємо і шануємо відомого в Чернігові композитора та хормейстера Івана Зажитька. Але ж у Івана Андрійовича є син, який продовжив мистецьку династію.
Зараз наш земляк Сергій Зажитько – один із найколоритніших та найуспішніших вітчизняних композиторів, відомий у багатьох країнах світу, автор популярних пісень, дотепний пересмішник та майстер оригінальних, неповторних перфомансів.
Знайомтеся: Сергій Іванович Зажитько. Народився 6 грудня 1962 року в Чернігові. Навчався у музичній школі № 1 (клас фортепіано). Закінчив Київську спеціальну музичну школу-десятирічку імені Миколи Лисенка та Національну музичну академію України імені Петра Чайковського (клас композиції народного артиста України Євгена Станковича).
С. Зажитько – лауреат Всеукраїнського конкурсу молодих композиторів (перша премія), премій «Золота фортуна» та імені Бориса Лятошинського, нагороджений Шведським Всесвітнім музичним фондом. Відповідальний секретар Київської організації Національної спілки композиторів України.
Працює в галузі сучасної академічної, авангардної, поп- та рок-музики. Його твори виконуються багатьма відомими музикантами світу. Він – учасник багатьох престижних міжнародних фестивалів.
«Його творчість у середині 1990-х років сприймалася, як вибух бомби, – пише мистецтвознавець Анна Луніна. – Він не просто цікаво самовиражався, а провокував, епатував, розхитував свідомість меломанів своїми незвичними за жанрами та стилями, образністю й постановкою пародійно-іронічними дійствами. Його обурено критикували (він був одним із перших українських постмодерністів). Зараз цим уже нікого не здивуєш, але все одно: так цікаво й фантастично розігрувати перфоманси може лише він. Тож і дотепер на його концертах – аншлаги! Сам же автор намагається донести до слухачів думку про те, що сміх – це не лише веселощі, розваги, а й унікальний спосіб утілити глибинні, сутнісні ідеї».
Ви заінтриговані? Отже, дізнавшись про таку непересічну особистість, я вирішив неодмінно познайомитися з цікавим земляком і довідатися, що ж це за феномен – Сергій Зажитько!
Із паном Сергієм ми зустрілися в оселі його тата – Івана Андрійовича. І спочатку я із задоволенням слухав музику Зажитька-молодшого – незвичну, невагомо чарівну. А потім неквапливо поспілкувалися…
– Сергію Івановичу, тато розповідав, що Ви у чотирирічному віці вже диригували у дворі будинку!
– Авжеж, – посміхається. – Ми з друзями-ровесниками повиносили якісь каструлі, тарілки, я стояв на купі каміння, аби здаватися вищим (це у мене був такий подіум), і заходився з ентузіазмом махати руками… А вже коли мені виповнилося років шість чи сім, влаштовував концерти у нашій оселі. Тобто у призначений час приходили сусіди, дорослі люди. І ми, група дітлахів, завзято співали й танцювали, а я ще і диригував, а також грав на фортепіано. Було весело! Причому до кожного такого концерту ми, малеча, готувалися, навіть репетиції проводили. А в четвертому класі мене «забрали» до Києва – в спеціальну музичну школу-інтернат для обдарованих дітей імені Миколи Лисенка…
– Не страшно було?
– Моторошно! – кумедно примружує очі й задоволено киває головою. – Звісно, я цього хотів. Але, коли усвідомив, що тато з мамою лишилися аж у Чернігові, а я, ще дитина, повинен мешкати в зовсім чужому, незнайомому місті, можна навіть сказати, в якомусь іншому світі, то неабияк тоді стривожився. Звичайно, процес адаптації був… Дочекатися не міг, коли приїду додому на канікули! Мене взяли до цієї школи як піаніста (навчався у чудового викладача – Ніни Митрофанівна Найдіч), а факультативно займався композицією.
– Ви там організували дивовижний літературний клуб «Окунь»…
– Серед наших «окунівців» були й деякі відомі нині музиканти-виконаці та викладачі… Ми експериментували з літературними текстами, проводили художні акції. Доповнювали тексти жестами, свистом, пританцьовуванням і музичними звуками, котрі також були частиною поезії. Такі творчі пошуки й літературні експерименти в «Окуні» згодом відобразилися в моїх музичних творах.
– Ви маєте репутацію «епатажного порушника спокою». Бо, обираючи виконавців, як правило, схильні до незвичайних комбінацій із залученням аж надто нетрадиційних для музикування предметів! Наприклад, «актриса-мім, три пилососних шланги, гучномовець і різні металеві предмети»…
– «Чотири баритони, волинка, трембіта, ударні й четверо акторів», «бас-гітара та радіоприймач», пісня № 2 з циклу «Пісні народів» «для баритону та дрібних залізних предметів у тазику» (тобто використовуються різні шуми: я буквально виходжу на сцену з тазиком і, під час виступу артиста, «щось» там перемішую, займаюся неймовірним звуковидобуванням). Особлива роль у перфоменсах відводиться вокалістам, читцям, танцівникам, акторам… А іноді трапляються й парадоксальні учасники, наприклад, «німий читець».
– Любите пародіювати?
– Ще й як! Мене надихає те, що знаходиться у сфері алогічного, – скажімо, коли речі, котрі зазвичай так серйозно і з великим пієтетом сприймаються в суспільстві, враз трансформуються у щось зовсім абсурдне й комічне. Навіть релігія тут не є винятком. Ми часто не усвідомлюємо того, що віримо в абсолютно абсурдні речі. Тільки після цього розумієш, якою мірою безглуздість стала нормою нашого життя... Власне, моя поведінка ніколи не вкладалася у «конвенції» взаємовідносин із суспільством. І в мене з юнацтва було якесь почуття внутрішнього протесту до всього несправжнього, пафосно лицемірного, що оточувало… Натомість я відчував неабиякий потяг до театральності, грав по життю деякі ролі, навіть свідомо провокуючи різні скандальні ситуації… Бажання йти проти течії із повсякденного життя перейшло в творчість, де задзеркалля – це вигаданий простір, місце, в якому стан речей, доведений до абсурду, міняється місцями з реальним світом…
– Яка саме театральна естетика вас цікавить?
– Взагалі, мені дуже близький «театр абсурду». Перечитав чимало такої літератури: твори Кафки, Іонеско, Беккета, Мрожека… Естетика саме цього театру суголосна моєму світогляду, тому й у своїй музиці, через перфоманси (твором мистецтва є самі дії митця у певній обстановці, – Ред.) та хепенінги (глядач бере активну участь у дійстві, – Ред.), знаходжу для себе найбільш адекватну форму самовираження.
– Ви – іронічна людина?
– Мабуть, так. Я просто ніяковію, коли йдеться про щось нав’язливе, якесь «правильне» ставлення до життя. Бо жити згідно із такими тотальними «законами заборони» – абсурдно, то – психологія сірості. А вона ворожа до справжньої індивідуальності. Власне, для мене сміх – річ досить-таки серйозна. Я ґрунтовно цікавився «сміховою темою». І, виявляється, сміх у деяких культурах світу був формою, прямо пов’язаною з релігією, способом демонстрації вивільнення від тягаря стандартів свідомості. Узагалі, не люблю занадто серйозних людей – не вважаю серйозність ознакою мудрості.
– Ваша дружина, Людмила Юріївна, – також відомий композитор.
– Ми з Людою і навчалися разом у консерваторії, по класу композиції, у Євгена Станковича. Тепер Людмила викладає композицію в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського. Нашій доньці Марині – 22 роки. Вона – студентка в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, дизайнер. Дуже талановита і демонструє серйозні успіхи.
– Починаючи з 1990-х, ваші твори виконуються не тільки в Україні, а й у США, Німеччині, Італії, Бельгії, Швеції, Фінляндії, Польщі, Росії… Вас увесь час запрошують виступити на міжнародних фестивалях за кордоном. Що вам запам’яталося особливо?
– Звісно, незабутньою стала поїздка до Швеції. Ми там мешкали чотири місяці – дружина, донька і я – у місті Готланді, на острові Вісбі, на березі моря… Неповторні пейзажі, чудові умови для роботи! Неподалік – острів Фарьо, знаменитий тим, що там в останні роки свого життя мешкав Інгмар Бергман, великий кінорежисер. Жив, мов затворник. Вражають фантастичні, незвичайної форми білі камені на березі моря – дивовижна, містична атмосфера острова… Взагалі, Бергман – один із моїх найулюбленіших кінорежисерів.
– Знаю, Ви – чудовий знавець світового кіно! Цікавитеся філіппінським,, японським, чеським, португальським, румунським кінематографом… А якої Ви думки про перспективи українських кінострічок?
– А що це ви так іронічно посміхаєтеся? В історії українського кіно були прекрасні фільми. Правда, їх створено не так багато... От і тепер, попри всі наші негаразди, кінострічка «Плем’я» Мирослава Слабошпицького отримала світове визнання!.. Отож тут я оптиміст – якщо Європа у своєму розвитку вже досягла свого піку, то у нас ще все попереду – ми маємо неабиякі, цілком реальні шанси подолати оту свою «периферійність», вийти з тіні, – і в кінематографі, і взагалі в мистецтві.
Спілкувався Сергій Дзюба
