Кажуть, що людина віддзеркалюється у своїх вчинках. Ці слова без сумніву можна віднести до лікаря, який допомагає пацієнтам долати хворобу і мінімізувати подальші її ризики. Юрій Миколайович Шень ─ завідувач відділення клінічної онкології та гінекології Чернігівського медичного центру сучасної онкології.
А ще він є лікарем-онкологом вищої кваліфікаційної категорії, кандидат медичних наук. І дорогу до найгуманнішої професії Юрій Миколайович обрав не випадково…
На роботу ─ під обстрілами
Про вороже нашестя росіян в Україну Юрій Шень дізнався у дорозі, коли на своєму автомобілі прямував у Львів для участі у медичній онкологічній конференції.
Ранком йому зателефонував колега з Харківського Інституту радіології й повідомив про те, що його рідний Харків вже бомблять російські «освабодітєлі». А за деякий час ворог почав гатити вже і по Чернігову.
Тож довелося повертатися додому, де на нього чекали дружина, діти і онука. Зваживши ситуацію та можливі наслідки, родину відправив у центр країни, а сам пішов на роботу.
Не секрет, що в період лютнево-березневого вторгнення російських загарбників на Чернігівщину, багато керівників з різних установ, підприємств, організацій одразу ж, з першого дня окупації, повтікали з Чернігова. Не винятком став і онкологічний центр, який опинився майже в епіцентрі боїв. Тож коли у перші дні один із посадовців обласної військової адміністрації завітав до онкоцентру, то здивувався: «А де ж керівництво?».
На місці були з керівного складу лише завідувачі відділень, та й то не всі.
Особисто про себе Юрій Миколайович не полюбляє багато розповідати ─ от про інших своїх колег, які опинилися у когорті військової круговерті, будь ласка ─ тут він на розповіді щедрий…
Завідувачам відділень разом з персоналом довелося взяти на себе весь тягар життєдіяльності закладу. І хоча, зрозуміло, онкоцентр не здійснював прийом планових та нових пацієнтів, все ж таки треба було налагоджувати безперебійність його роботи.
Але так сталося, що більшість пацієнтів виписали, а решту перевели у відділення радіології та пеліативної допомоги обласної лікарні, де знаходилося близько ста пацієнтів. Сюди перейшли працювати і деякі медичні фахівці з онкоцентру, частина ─ у військовий госпіталь. Саме Юрій Миколайович, після попереднього обговорення цього питання з генеральним директором Чернігівської обласної лікарні Андрієм Жиденком, запропонував їм роботу. Тут з перших днів війни довелося разом з колегами приймати поранених військових та цивільних осіб. У той же час повністю роботу онкологічний заклад теж не припиняв, адже й тут залишалися хворі, яким потрібно було надавати постійно медичну допомогу.
─ Ситуація складалася непередбачуваною, ─ пригадує Юрій Шень. ─ Вона могла змінюватися раптово й несподівано. А відтак потрібно було діяти так як вимагали обставини. Авжеж я й порадив своїм колегам бути разом з тими, хто потребував від нас медичну допомогу. До того ж у нашому закладі працюють відмінні висококваліфіковані спеціалісти, серед яких і хірурги, анестезіологи, чия допомога була вкрай потрібна… Ми займалися роботою, яка у звичайних умовах нам не притаманна, але ж ми розуміли, що це треба було робити… Поранені надходили не лише з травмами легкого чи середнього ступеня, а й такі, що потребували складних операцій… Були й такі пацієнти, коли онкологічна хвороба ускладнювалася (виникала кровотеча, проблеми з диханням тощо) – їм треба було також надавати невідкладну медичну допомогу.
Діловий тандем сприяв вирішенню проблем
З особливим відчуттям розповідає Юрій Миколайович про дії керівника обласної лікарні Андрія Жиденка. У ці складні часи його роль в організації всього медичного процесу виявилася вкрай неоціненна.
─ Вже з перших днів війни у нас з обласною лікарнею склалася тісна співпраця. А сам Андрій Михайлович Жиденко був для всіх нас взірцем в організації та налагодженні роботи в умовах воєнного часу, ─ акцентує увагу Юрій Шень. ─ Він не тільки піклувався за свою лікарню, а ще й всіляко нам допомагав: і транспорт необхідний надавав, і сприяв забезпеченню нашого закладу питною водою, коли було вкрай сутужно з цим, і обмінювалися ліками теж…
Між лікарями обох закладів також налагоджена плідна співпраця. Така взаємодія допомагала долати труднощі, які виникали під час російської окупації Чернігівської області та тримання в облозі Чернігова.
Як розповів лікар-онколог, завдяки Андрію Жиденку, в онкоцентрі справно й ефективно працював потужний генератор, коли електрика була відсутня. Таким чином можна було прати білизну, готувати їжу, заряджати телефони…
─ З нашого боку ми надавали лікарні гуманітарну допомогу, яка нам надходила, ─ продовжує пригадувати події двомісячної давності завідувач відділення. ─ Ми зуміли домовитися з військовими і вони нам надали кілька сотень протигазів, коли існувала загроза застосування хімічних боєприпасів… Тоді ми теж наділили достатню кількість протигазів для обласної лікарні… Добре, звичайно, що це не знадобилося, але ж краще бути підготовленим…
Реанімаційний автомобіль із Франції ─ для онкологічного центру
Плідна співпраця онкологічного центру з волонтерами ─ окрема тема. Без їхньої допомоги пережити окупацію було б вельми складніше. А це і забезпечення ліками, продуктами харчування, генераторами… Про один із прикладів такої допомоги хотілося б стисло розповісти.
… Коли Юрію Шеню зателефонували і запропонували отримати в якості гуманітарної підтримки французький автомобіль «швидкої допомоги», завідувач відділення спочатку аж не повірив. Але виявилося, що пропозиція така ─ зовсім не чиїсь вигадки.
─ Мені зателефонував куратор благодійної організації ««Комітет медичної допомоги в Закарпатті» Геннадій Рожко, ─ ділиться враженнями лікар. ─ Уявляєте — де те Закарпаття і де Чернігів? Звичайно, не погодитися на таку пропозицію ми аж ніяк не могли. Щоправда, трохи вже почали і сумніватися, адже з моменту надходження такої пропозиції пройшов чималий термін. І ось буквально тиждень тому ще один дзвінок – тепер вже зовсім обнадійливий: можете їхати й забирати свій реанімобіль. Тож я особисто його і привіз в Чернігів.
Тепер обладнаний реанімобіль, який закупили швейцарські благодійники у Франції та передали в Україну, ─ у Чернігівському медичному центрі сучасної онкології.
«Моя країна там, де моя сім’я»
Бажання стати доктором для Юрія не стало дилемою. Адже його батьки ─ відомі лікарі, які все своє життя працювали у медичній сфері на Борзнянщині. Батько Юрія ─ головний лікар районної лікарні, а мама ─ лікарка-інфекціоніст. У свій час вони обоє приїхали після закінчення Вінницького медичного інституту на Чернігівщину. З тієї пори наше Полісся стало для них рідним краєм.
Сам Юрій закінчив теж медичний інститут у Вінниці, як і батьки. З першого дня і по сьогодні він на медичній ниві у Чернігові. Тож, звісно, жодного дня не шкодує про обраний шлях.
─ Я ще з шкільних років точно знав, що буду лікарем, ─ згадує Юрій Миколайович. ─ Безсумнівно, батьки для мене були взірцем і тому вплинули на мій безпомилковий вибір. І за це я їм дуже вдячний! А взагалі я пишаюся ними і знаю точно, що їх дуже поважають люди за самопожертву, відданість своїй справі, чутливе відношення до пацієнтів…
Для завідувача відділення клінічної онкології та гінекології онкоцентру найголовніше ─ сім’я.
─ Я завжди кажу, що моя країна там, де моя сім’я, ─ зауважує лікар. ─ І тому коли почалася війна, ми були єдині, трималися один одного та підтримували.
Мабуть ота прихильність і повага до своїх батьків передалася у спадок і його дорослим вже дітям.
─ Наш батько для нашої родини є великим прикладом щодо відношення до людей, пацієнтів, до себе і взагалі до медичної сфери, ─ говорить про свого батька двадцятирічний Георгій Шень, лікар-інтерн загальної хірургії. ─ Окрім багатьох позитивних рис, я переймаю у нього й практичний професійний досвід як хірурга. А взагалі моя мета в житі ─ досягнути хоча б того рівня, який досяг мій батько.
Це ж так добре, коли у твоїх дітях спрацьовує генетична схильність і вони йдуть по лінії своїх батьків, а ще набагато краще, коли вони думають і так тепло й щиро висловлюються про них.
Сергій Кордик
