Жінка в червоному. Жінка в картатому
Літери різних абеток часто-густо схожі одна на одну більше, ніж тієї ж самої. Та що там! Буває, що тільки вони і схожі.
Осінь підбиралася до озера, але воно, здається, не знало про це, люди як і раніше загоряли на своїх пришвартованих до кам'яного берега яхтах. Цікаво, я б теж засмагав, якби у мене була яхта, або поплив би світ за очі?
Ось подумав чомусь: у мандрівці найцікавіше — мрії про неї, а хіба можна мріяти, загоряючи? Сонце ж заважає. Втім, зараз не про мене.
Вузька дерев'яна набережна веде невідомо куди... Звісно, відомо, ось тільки на початку набережної не хочеться думати про її кінець.
Дерев'яний настил ще теплий, до зими — ціла вічність, як і до кінця набережної. По один бік — викладений каменем берег і озеро, по іншу — один ресторанчик за іншим.
— Вас двоє? — традиційно запитала розпорядниця біля входу в ресторан. Ресторанчик — так буде точніше. Я взагалі віддаю перевагу ресторанчикам перед ресторанам, а ви?
Казав же — наразі не про мене, але знову не втримався. Перепрошую!
— Вони завжди запитують одне і те ж, — знизала плечима жінка в червоному, сідаючи за столик на веранді.
— Так, змінюється тільки число, — посміхнулася жінка в картатому і сіла поруч.
Офіціантка принесла меню — дві книги з кількох сторінок, у твердих палітурках.
Жінка в картатому перегорнула книгу.
— Хотіла пригостити вас чимось нашим, але тут, звичайно, нічого такого немає. Я, втім, і не сподівалася.
Вона знову посміхнулася, закрила меню і подивилася на озеро. Сонце, немов граючи в хованки, сховалося за найвищою будівлею на протилежному березі.
Жінка в червоному відклала меню.
— Закажу рибу в клярі зі смаженою картоплею. Ніхто не знає, що це моє улюблене блюдо. Тобто знають, звичайно, просто підігрують мені. Або думають, що мені можна підіграти.
Сонце виглянуло з-за будинку і попливло ховатися за мостом.
— І пиво обожнюю, — додала жінка в червоному. — «Нуар де Шамблі». Шкода, у нас його ще не навчилися варити.
Жінка в картатому замовила салат, попросила не додавати в нього оцту.
— Знаєте, якщо у всіх буде достатньо пива, про жодні суспільні проблеми не буде й мови, — сказала жінка в червоному.
— Наші сусіди вважають за краще набагато міцніший напій, — посміхнулася жінка в картатому. — Вони п'ють і від радості, і з горя, і безпричинно... Я знаю про них геть усе. Можливо, вони хотіли б щось приховати, але від мене не зможуть.
— Розумію вас. Цю категорію людей випите не тільки не заспокоює, але робить ще агресивнішими. Навіть не знаю, коли їм гірше — в тверезому стані або навпаки.
— Тим більше — їхнім сусідам, — додала жінка в картатому. — Ті, хто люто п'є, люто ж ненавидять не тільки своїх сусідів, але й тих, хто намагається вийти з їхнього ряду.
— Особливо якщо ця людина бажає їм щастя.
— Вони щасливі тільки тоді, коли нещасні. Їх найбільше, та що там — єдине щастя — у власному нещасті і в нещастя сусідів.
— Постарайтеся по-сусідському позбавити їх цього щастя, — запропонувала подруга. — Впевнена: немає нічого гіршого сусідів. Добре, коли їх немає взагалі, коли навколо тільки вода і ти сам собі господар.
Їм принесли напої, і вони чокнулись: жінка в червоному — високою склянкою індійського елю, жінка в картатому — пузатою склянкою яблучного соку. Ні, апельсинового.
— Ми з вами почали говорити про літературу, — сказала жінка в червоному. У ресторанчику замовленого чекаєш не так довго, як в ресторані. Але я не тому ввіддаю перевагу одним перед іншими. Навряд чи зможу пояснити, чому. Хоча ви ж і так знаєте, правда? Все-все, мовчу. — У нас новинки з'являються безупинно, і, зазвичай, наступна краща за попередню. Знаєте, мені для щастя потрібні чашка чаю і газета, а для повного — така ж чашка і книга. Факти, якими б вони не були, стомлюють. А ось метафори — ніколи.
— Розумію вас і частково згодна, — кивнула жінка в картатому. — На жаль, чай і газети в рівній мірі не люблю. Сік та книги — зовсім інша справа.
Сонцю перехотілося грати в хованки, його хилило на сон.
— Я помітила, що чим навколо гірше, тим краще пишеться, і навпаки. Моя недавня трагедія — саме про це, хоча головний її герой не письменник, а скульптор.
Вона надпила соку і продовжила:
— Гадаю, недалекий той день, коли ця традиція перерветься. Не у нас — так у сусідів... Так, швидше за все — у них.
— Навколишнє благополуччя перестане заважати таланту? — уточнила співрозмовниця.
Жінка в картатому подумала і відповіла:
— Скоріше не так: чим більше буде несвободи, тим менше таланту.
Жінка в червоному посміхнулася:
— Щоб це передбачити, потрібно бути Кассандрою.
— Кассандрою бути ох як не хочеться, — заперечила жінка в картатому. — Вона каже правду, а від неї очікують казку. Казка не завжди виявляється правдивою.
— А правда не завжди обнадіює, як казка, — погодилася жінка в червоному.
Вони подивилися на ще світле, але вже темніюче озеро.
— У нас проблем стільки, — розсміялася жінка в червоному, — що літературі ще довго нічого не загрожуватиме. На жаль чи на щастя... Знаєте, щоб проблем не було, вони мають бути.
— Саме так! — кивнула її знайома. — Проблеми легше подолати, ніж уникнути їх.
Вони знову чокнулись своїми несхожими склянками.
Назасмагавшись, люди спустилися в каюти, на ресторанній терасі включилося світло. Офіціантка принесла їм неймовірно широкі й повні тарілки. Очікування ніколи не буває нескінченним, тим більш коли є про що розмовляти. Воно нескінченне тільки коли все сказано, але й тоді нескінченне колись закінчується. Вони побажали одна одній смачного і взялися за рибу й салат.
— Ви часто дозволяєте собі такі начебто невишукані страви, як ця? — спитала жінка в картатому, хоча, здається, знала відповідь.
Жінка в червоному надпила пива і відповіла — судячи з усього, саме так, як очікувала співрозмовниця:
— Головне не те, що думають про мене, а що я думаю про тих, хто думає і не думає про мене.
Вони посміхнулися і помовчали. Не хотілося поспішати, хоча це й рідко трапляється.
— Ви сказали про несвободу, — згадала жінка в червоному. — Хочете бути вільною? Але як же тоді ваш талант?
Жінка в картатому довго не відповідала. Дивилася кудись за висотний будинок, де зовсім недавно ховалося, граючи з ними в хованки, сонце. Потім відгукнулася:
— Свобода — це головне, про що я пишу. Навіть, якщо вдуматися, єдине... Єдине, саме так. Мене легко спотворити, цих спотворень і вбивчих спрощень буде ще чимало, я знаю це, навіть не будучи Кассандрою... Мені постійно доводиться вибирати — в книгах і в житті — це для мене одне й те ж — між свободою та її відсутністю, з усіма відповідними наслідками. Для мене це — найпростіший вибір, хоча ті, хто мені його нав'язує, сподіваються, що він виявиться складним.
Жінка в червоному запитала, знаючи, здається, відповідь:
— Але хіба свобода — це не абстракція, яку, як кажуть, на хліб не намастиш?
Жінка в картатому посміхнулася:
— Авжеж не намастиш, бо вона — хліб.
Десь у тій стороні, звідки рано чи пізно підніметься, відпочивши після гри у хованки, сонце, півням час почати співати. А тут, біля все ще теплої дерев'яної набережної, на потемнілому озері, перекрикують одна одну чайки.
— Що за птах, — невдоволено похитала головою жінка в червоному. — Від неї шуму більше, ніж від сотні незмазаних коліс. Гірше скрипучого екіпажу може бути тільки голодна чайка. Втім, колеса можна змастити, а ось де ми з вами бачили ситу чайку?
— Ви маєте рацію, — весело зітхнула жінка в картатому. — Зате тут немає музики.
— Не любите музику? — посміхнулася жінка в червоному?
— Навпаки, обожнюю, і сама граю — на фортепіано. Кажуть, непогано. Але музика і музика в ресторані — це як півень і чайка.
Вони зареготали і майже одночасно упустили вилки на підлогу. Офіціантка поквапилася принеси чисті.
— Як просувається робота? — витерши сльози хусточкою, запитала жінка в червоному. — Що ви наразі пишете?
— Напередодні поставила крапку в новій трагедії, — відповіла жінка в картатому. — Тема стара як світ — про завойовника жіночих сердець.
— Тема і справді не нова, — зауважила її подруга. — Чи не боялися ви повторити сказане?
Жінка в картатому задумалася, потім відповіла:
— Знаєте, я років з десяти перестала боятися будь-чого. — Вона посміхнулася. — Просто хотілося, аби і у нас він був — тільки нехай у нас буде не гість, а господар.
— «Камінний господар»? — перепитала співрозмовниця. — Звучить епатуюче.
— Не можу сказати, що написала мою трагедію на підставі тих, які стала класикою, аби просто було інакше. У мене головний герой тільки здається головним, за нього рішення приймає жінка, якій він, при всій його привабливості, годиться не більш ніж у віддзеркалення.
— Жінка, що стоїть за чоловіком і керує ним? Ось у чому одна з відмінностей книги від газети.
Жінка в картатому підняла брови, а жінка в червоному продовжила, розуміючи, що співрозмовниця не погодиться з нею — тому й не любить газет:
— Якби жінки надумали «звільнитися» і заявили про рівність із чоловіками, вони перетворилися б на свою жахливу протилежність. І хто б, як ви гажаєте, прийшов їм на допомогу і позбавив цієї свободи? Звичайно ж, чоловіки.
Жінка в картатому не стала сперечатися. Жінці в червоному здалося, що у подруги, замість газетних контраргументів, народжується новий сюжет.
Задумливо подивившись на майже невидиме озеро, жінка в червоному сказала:
— Як добре, коли немає сусідів ... У вас є, на жаль. З іншого боку, чим складніше, тим легше пишеться, так?
Жінка в картатому дивилася за озеро. Чайка продовжувала по-воронячі перекрикувати весь світ, заважаючи, здається, спати сонцю, втомленому від недавньої гри в хованки. На почорніле небо звідкись прийшов круглий місяць, майже схожий на монету - бракувало королівського профілю.
— Вони називають себе імперією, — промовила жінка в картатому.
— Ой, чи не імперія! — гидливо повела плечима подруга. — Що вони в таких справах розуміють? Імперія — це відповідальність. А безвідповідальна імперія — як нерозділене кохання: суб'єкт своїми власними муками мучить об'єкт. Єдиний вихід — бути суб'єктом, тобто — імперією. Справжньою, а не грубою пародією на неї.
Жінка в картатому і погодилася, і заперечила:
— Ми спробуємо стати суб'єктом, не перетворюючись на імперію. Приклади є, і вони надихають.
Жінка в червоному потиснула її руку:
— Сподіваюся, у вас вийде.
Подруга відповіла тим же:
— Цитуючи вас, можу сказати: можливість поразки ми не розглядаємо через відсутність такої.
Вони розплатилися і спустилися з ресторанної тераси до озера. Зірки висипали на небо, немов веснянки на засмагле — почорніле — обличчя.
— Давайте коли-небудь повернемося сюди, — запропонувала жінка в червоному, дістаючи з гаманця монетку. — Мені на ній підлестили, — трохи посміхнулася вона і кинула монетку в воду.
— Ми поки що не маємо власних монет, — відповіла жінка в картатому. — Але я все одно повернуся, мені є до кого.
Я прибрав книгу на полицю, закрив оксамитову коробочку з ювілейною монетою. Сьогодні багато роботи, пора ставити крапку.
Букви різних абеток часто-густо схожі одна на одну більше, ніж літери тієї ж самої. Та що там! Буває, що тільки вони і схожі, особливо якщо їх напише дитина, яка нещодавно почала вивчати алфавіт, — адже дитині видніше.
Переверніть букву V — бачите схожість?
Just close your eyes — and think of England.
Просто заплющ очі — і думай про Англію.
Королева Вікторія.
Добраніч, сонечко! Ідеш на захід.
Ти бачиш Україну — привітай!
Леся Українка.
Михайло Блехман, Монреаль,
рання осінь 2019 р.
