В Україні бачу «порядок» в одному: як грамотно хтось розкладає нам граблі
Майже столітня газета «Літературна Україна» через брак коштів не може виходити регулярно друком. Газета, яка гордиться тим, що навколо неї «гуртується національна творча еліта». А за багатьма україномовними виданнями вже й слід прохолов.Поцікавився, які україномовні видання виходили за комуністичного режиму. Про офіційні газети й журнали одне скажу: незалежній Україні й не снилася їхня кількість і різноманітність, і це без «ура-патріотичного» закону про захист української мови. Зацікавили мене й опозиційні видання. На одному зупинюся детальніше.
У 1970-72 роках журналіст і правозахисник В’ячеслав Чорновіл організував видання часопису «Український вісник». Друкувалися там літературні твори й публіцистика Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Дзюби та інших справжніх патріотів України. Журнал нелегально пересилали в Німеччину, США, Англію.
Публікації звучали на «Радіо Свобода». Та найцікавіше, як на мене, завдання «Українського вісника»: «Не антирадянське і не антикомуністичне, – наголосив Чорновіл. – Головне – подавати об’єктивну інформацію про порушення конституційних прав та свободи слова громадян. Також про судові й позасудові репресії, інші знущання над людьми».
Хто скаже, що поставлені правозахисником завдання і підняті проблеми піввіку тому не актуальні зараз, у так званій незалежній Україні? Одначе в представників нинішньої національної еліти інші пріоритети. У згаданій «Літературній Україні» прочитав двох професорів – Віктора Мойсієнка і Ярослава Гарасима. Перше їхнє «грандіозне відкриття»: «Соцопитування підтвердили виняткову значимість української мови як важливого складника національної ідентичності та невід’ємного атрибуту політичної самостійності».
Про виняткову значимість української мови для нашого суспільства – погоджуюсь на всі сто, але це давно не нове «наукове відкриття». До того ж, над «винятковою значимістю» рідної мови по-справжньому трудилися Тарас Шевченко, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Олександр Довженко, Олесь Гончар та інші, тому й пам'ять про них безсмертна. А що залишать спадкоємцям професори? Оте «відкриття» про «виняткову значимість української мови як невід’ємного атрибуту політичної самостійності»? Але в Україні вже стільки політичної самостійності, що за кількістю самостійних партій виходимо на перше місце в Європі. А згідно з їхньою брехливою політичною самостійністю й на світовий рекорд замахнулися. Головне – до корита дорватися. Лідери й китайською заговорять, якщо вигоду в цьому побачать. Рідномовний же атрибут їхньої політичної діяльності лише ганьбить українську мову – нею вони цинічно брешуть і обкрадають свій народ. А ще їхній україномовний язик постійно біжить попереду розуму.
Щоб втілити в життя «надважливе» мовне відкриття, а також якнайшвидше встановити «приналежність українського етносу до правильної спільноти», професори наполягають на швидкому формуванні секретаріату Уповноваженого із захисту української мови. Головне завдання якого – повідомляти правоохоронним органам про факти неповаги до української мови та її носіїв. І чи не найголовніше для Уповноваженого – боротися, щоб мова агресора «щезла зовсім» з життя українців.
А хто захистить наше суспільство від позбавлення його права читати україномовні газети й журнали? Хто допоможе «Літературній Україні», на шпальтах якої й професори демонстрували свої «піклування» про українську мову? До речі, наше господарство передплатило письменницьку газету для себе і для всіх бібліотек району. А професори? Чув, що не всі члени письменницької організації передплачують свою газету.
Хоча і мій інтерес втрачається до «Літературної України». Оскільки бачу, що для неї головне завдання: надавати можливість письменникам друкувати свої твори. І не важливо, чи присутня в них тематика, визначена В’ячеславом Чорноволом ще в 1970 році – про порушення конституційних прав і свобод всіх громадян. За покращення життя пересічної людини, за її високий моральний свободолюбний духовний світ боролися українським словом наші літературні класики в умовах царської й радянської цензури. Їх переслідували, карали, а вони продовжували боротися.
Зараз живемо в країні, де в боротьбі за мову гинуть україномовні друковані видання, гине український народний дух у масовій літературній макулатурі – Ліна Костенко так її назвала.
Як у брехливій політиці, так і в відірваній від життя людей сучасній літературі точиться боротьба з маревною комуністичною ідеологією і «неправильною» історією. І аж ніяк не заради розквіту життя народу, а заради приходу до влади «правильніших» патріотів. Хоча їхня правильність зводиться до вишиванки, красних слів і віртуальної телестудійної боротьби з агресором. Цим і очі людям замилюють, щоб вони з криком «Слава Україні» періодично стрибали на граблі. Тут мимоволі повіриш і у вищі сили, які так грамотно розкладають граблі на шляху української спільноти. Допомогти знедоленому народу розгледіти це повинна б творча еліта…
Боротьбу «в ім’я народу» підмінили боротьбою «для свого блага»
У першому скликанні Верховної Ради України, до якого і я належу, було багато творчої інтелігенції. Потрапила вона туди не з вулиці і не завдяки якомусь особливому внеску у покращення життя українського суспільства. Практично всі розпіарили себе політичною боротьбою, мета якої – потрапити до влади. Для цього й партію створили – Народний Рух. Вона першою підтвердила народну мудрість: «Де багато слів, там мало діла». А народ, бідний на гостру правду, з розкритим ротом її слухав. Геть забувши про свою ж мудрість: «Не так-то він діє, як словом сіє». І досіяли рухівці свою партію до списання в архів.
Проти кого й чого було спрямоване рухівське «гостре слово»? Звісно, передусім проти збанкрутілої радянської влади, за якої вони виросли, вивчилися і до певних висот піднялися. Радянський режим тоді вони не критикували, за винятком кількох дисидентів.
Газета «Літературна Україна» писала про нападки «довгих язиків» і на інші проблеми. Так, 19 жовтня 1989 року газета опублікувала матеріали з Установчого з’їзду Руху. Назву кілька тем: звернення до українців, які розмовляють російською мовою, про церкву в Україні, про національну символіку, про сталінізм і сталінщину, про боротьба за авторство-упорядництво збірника Олеся Гончара. У письменницькій газеті від 1991 року велике обливання брудом письменників, які пішли в політику, а когось там не забрали із собою. Павло Мовчан дав інтерв’ю під заголовком «Нині – час політики», в якому радіє з того, що Кравчук випереджає ініціативи Народного Руху, що він розуміє закономірності процесу, дає оцінки економічного розвитку Незалежної. В газеті від 14.10.1993 р. «Прогулянка серед тіней майстрів та підмайстрів, що заздалегідь резервують місця в українському літературному пантеоні», також дослідження: «Хто «знімав» Олеся Гончара з посади голови правління Спілки письменників України».
Письменницьку політику й гризню між собою розбавляли публікаціями про героїчну боротьбу історичних героїв за незалежність і добробут України, від якої суспільство не одержало ні свободи, ні кращого життя. Юридичну ж незалежність здобули без кривавих битв, але бажаного добробуту для народу не вибудували, бо забули про суто народну мудрість: «Де слова з ділом розходяться, там непорядки водяться».
Від українських письменників-політиків я не прочитав, в тому числі й на шпальтах «Літературної України», й того, що прочитав «ворожою мовою» у Олександра Солженіцина в московській «Литературной газете» від 18 вересня 1990 року: «Для чего-то же дано земле чудесное, благоскловенное свойство плодоносить. И – потеряны те скопления людей, кто не способен взять от нее это свойство. Ослабление тяги к земле – большая опасность для народного характера. А ныне крестьянское чувство так забито и вытравлено в нашем народе, что, может быть, его уже и не воскресить, опоздано-перепоздано. Уже при Столыпине были строгие органичения, чтобы земля попадала именно в руки крестьян-земледельцев, а не крупным спекулянтам или на подставные имена. Если земля окажется расхвачена крупними владельцами – это сильно стеснит жизнь остальных».
У ще одному числі «ворожої» літературної газети прочитав про проблеми розвитку фермерства в Росії на початку 90-х. Планували створити 10 тисяч фермерських господарств, а потім землю роздали 20 тисячам. А машин, запасних частин, добрив, пального не вистачало колгоспам – що вже говорити про тих, хто від них відокремився. Один сільгоспвиробник Віктор Самсонов наголосив у інтерв’ю журналісту, мовляв, фермерство – це не робота, а спосіб життя. Тож і переконаний, що в списку 20 тисяч фермерів багато випадкових людей, які зопалу схопилися за нову справу.
Написано не лише про російське фермерство, але й про українське початку 90-х. Натомість ні російська «осучаснена» творча еліта, ні українська не донесла до свідомості народних мас ці пророчі тривожні послання. Зокрема ж наша творча еліта як тоді, так і тепер гаряче і патріотично лементує про «доленосне» фермерство. Не каже тільки, де брати мільярди для його розвитку, створення виробничої і сервісної бази, необхідної інфраструктури та багато іншого. А от дружного голосу національної інтелігенції проти проблем господарювання на землі, коли запроваджували недолугу сільськогосподарську реформу, я зовсім не чув. Не почув і дружного опору проти продажу землі за злочинним законодавством. Навпаки – чую патріотичну підтримку влади з поясненням, що ринок вводиться для розвитку фермерства та інших дрібних землеробів.
Наше господарство розвивається, запозичуючи світові технології і досвід, починаючи з 90-х, добилося ефективної для нас співпраці з провідними фірмами США і Європи, вийшли на самодостатнє фінансування подальшого розвитку, але й при цьому відчуваємо величезні труднощі й перепони від недолугого державного управління. Неважко усвідомити, з чим зіштовхнуться новоспечені фермери, якщо такі з’являться. І як швидко вони позбудуться своїх гектарів землі, заставлених у банках під непосильні кредити. Особливо, коли ті кредити візьмуть навіть на покупку землі. А за які гроші розвиватимуть виробництво? Земля ж, як тарілка, – що в неї покладеш, те й візьмеш.
Ця, чи не найважливіша тема людства, не актуальна для творчої еліти. Майстрам слова, видно, не цікаво, що і у нинішніх складних економічних і управлінських умовах можна результативно працювати, забезпечуючи державу щорічним збільшенням поповнення бюджету, а працівників і пайовиків землі – нормальними зарплатами й орендною платою. Очі творчої інтелігенції не розкриваються на масу ідіотичних проблем: бюрократичних, корупційних, хабарницьких і недолугоуправлінських, які заважають аграрному сектору успішніше розвиватися.
Хіба що хтось із письменників-політиків, записаних у державні діячі, покритикує загальними гострими фразами владну ідіотію, забуваючи, що сам причетний до зародження й розвитку тепер загостреного безладу в суспільстві. У найбільш крикливих представників творчої інтелігенції гордість державного діяча вимірюється кількістю скликань засідання в парламенті. А що зроблено для електорату – самі тепер завзято добре підвішеними язиками висміюють.
Аналізуючи конкретні прояви творчої інтелігенції та услужливих журналістів, мимоволі приходжу до думки, що вони, як і брехливі, безвідповідальні політики, дуже полюбляють ще безтурботно сидіти в столиці, ходити за бонуси на телеефіри і піаритися там великими знаннями про важливість української мови і шкідливість комуністичної ідеології для розбудови Великої України.
«Першим і останнім завданням України є захист ідентичності, щоб люди не сумнівалися, що вони – українці, і для них важливими є мова, розуміння української історії і культури», – повчає на пропорошенковому телеканалі і в соцмережі Віталій Портніков. Не каже тільки, скільки корупціонерів, казнокрадів, ідіотичних управлінців і продажних політиків серед знавців української мови, історії й культури?
Правда, на відміну від таких «солов’їв», останнім часом побільшало бажаючих журналістів відвідати наше господарство, бачу публікації й про інших успішних хліборобів з їхніми проблемами.
Передусім тішить те, що журналістів цікавлять шляхи не просто досягнення високих виробничих і фінансових здобутків, а соціальна спрямованість сільського виробництва, його участь у розбудові територій, підвищення добробуту місцевих мешканців.
Не бояться публікувати в газетах і на телеефірах розповідати про підняті проблеми і наведені конкретні факти злочинного управління економікою і соціальною сферою. Таке журналістське висвітлювання має загальноукраїнський резонанс. На жаль, він не набирає такої хвилі, як це буває в цивілізованих суспільствах.
Очевидна й важлива причина «узбічної» участі народу в управлінні державою. Бо як партійні лідери, так і національна творча еліта не вникають у життя народу, не просвіщають і не згуртовують народ задля відстоювання своїх конституційних прав. Вони пливуть явно не народним, а «окозамилювальним» фарватером. Де можна «боротися» безпечно для себе, і не обов’язково бути паном свого мовленого слова. Не помічаючи навіть того, що народ відвертається і від творчої еліти, як відвертається від злодійсько-недолугих політиків з україномовним атрибутом. Видно, вони вкотре сподіваються, що й чергові граблі народ сприйме як належне. На таке сподівання наведу цитату з твору Бориса Грінченка: «Навіщо ж його стільки кривджено, що вже й терпець увірвався?».
Леонід Яковишин,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист
