Лісогосподарська галузь має стратегічне значення для держави, адже ідеться про зелене багатство України. Сьогодні, коли для нашої економіки настали нелегкі часи ( і на Донбасі триває неоголошена війна) , лісова галузь тримається «на плаву» й самотужки бореться з багатьма проблемами.
На Чернігівщині налічується чималий лісівничий колектив — близько трьох тисяч трудівників. Не дивлячись на різноманітні труднощі й перепони, лісова галузь Сіверщини працює стабільно і є тим життєдайним джерелом, яке наповнює з року в рік бюджет області.
Варто наголосити, що лісогосподарським підприємствам надходять з державного бюджету мінімальні надходження. А живуть вони за рахунок експорту деревини та власної переробки і продажу деревини на місцевих аукціонах. Ця діяльність прозора. І зароблені кошти лісгоспи вкладають в оновлення виробництва, його модернізацію.
Але до проблем чернігівських лісівників додаються й ті, які характерні для української околиці. Хіба хочуть покупці їхати до нас, витрачаючи шалені гроші на пальне? А скільки коштів «з'їдає» залізниця!?
Як повітря, потрібен сіверським лісівникам плитний завод. Такий, як у Рівненській (аж два), Житомирській та Волинській областях.
Прикро, що і в радянський період, і в роки незалежності у Сіверському краї ( до речі, на Сумщині теж) не спромоглися збудувати ці підприємства по випуску ДСП та ДВП. Отож і змушені чернігівці відправляти технічну деревину в інші регіони чи за кордон. Наприклад, до Румунії.
Нині точиться безліч розмов про реформування галузі. Так, ця реформа — на часі. І вона зачіпає кожного, хто причетний до лісогосподарського виробництва. Особливо тих лісівників, що віддали цій роботі не один десяток літ чи все трудове життя.
Деякі депутати у найвищому законодавчому органі пропонують заборонити експорт деревини. Невже не розуміють, що це призведе до галузевої кризи?
Щоб виконувався весь річний комплекс робіт, у цьому механізмі не можна викидати «гвинтик» експорту. Валюта ж неабияк виручає лісівників.
Активно обговорюється в суспільстві і тема приватизації лісової галузі. Приватизація насторожує. Болить це питання людям. Аби не вийшло так, як з горе-реформою сільського господарства, що зруйнувала наші села. Тоді ж були знищені цегляні та консервні заводи, потужні льонозаводи, якими славилося Полісся.
А лісова галузь попри всілякі негаразди жила.
Там, де є лісництва, у місцевих жителів є й робота. І мешканці віддалених сіл та забутих-загублених хуторів завжди звертаються до керівництва лісництва за будь-якою допомогою. Взимку прочищаються хуторянам дороги, в разі потреби виділяється транспорт, щоб доставити хворого в лікарню. Сільські ради часто опираються на лісогосподарські підприємства.
Якщо ліс «прихватизують», то хто ж старим і немічним людям на поміч прийде, підставить плече школі чи ФАПу.
Між іншим, у сільських школах лісівники — бажані гості. І молоді, і досвідчені працівники лісогосподарських підприємств охоче приходять до учнів , проводячи виховну еколого-просвітницьку роботу серед підлітків. Можливо, хтось із тих дівчаток і хлопчиків, що зараз сидять за партами , замінять нинішніх лісівників на їх посту. Будуть оберігати зелене багатство рідної землі і створюватимуть нові ліси. Не для окремих хазяїв. А для своїх земляків, для всіх людей, для зміцнення держави…
Звісно, реформа назріла. Лише треба такі законопроекти по її втіленню створити, котрі б забезпечили сталий розвиток лісового господарства.
Микола ТИЩЕНКО
