Естер Дінгеманс: «Ми дивимося на випадки СНПК очима постраждалих». Такий підхід сповідує Глобальний фонд тих, хто пережив насильство. Його представники та представниці активно співпрацюють з урядом України та громадськими організаціями для забезпечення постраждалих від сексуального насильства внаслідок війни (СНПК) невідкладними, проміжними репараціями і впровадження повноцінної програми репарацій. Про це йшлося під час ексклюзивного інтерв’ю з виконавчою директоркою цього Фонду Естер ДІНГЕМАНС.
– Розкажіть про історію створення Фонду та його основну діяльність.
– Фонд було створено в 2019 р. двома нобелівськими співлауреатами премії миру: доктором Денісом Муквеге, це міжнародно визнаний конголезький гінеколог, відомий своєю допомогою жінкам в Демократичній Республіці Конго, які зазнали сексуальне насильство пов'язане з конфліктом, а також Надею Мурад – іракською правозахисницею єзидського походження, котра піддавалася тортурам ІГІЛ, але змогла втекти від рабовласників після трьох місяців полону. Разом вони реалізували ідею підтримки людей, які зазнали сексуального насильства під час конфліктів в усьому світі.
Ми працюємо майже в 20 країнах – в Боснії і Герцеговині, Колумбії, Непалі, Південному Судані, М’янмі, Гамбії та інших, але характер нашої діяльності в них варіюється. Наприклад, у деяких країнах ми займаємося адвокацією прав постраждалих, вимагаючи від урядів репарацій. У десяти інших втілюємо власні проєкти з організаціями громадянського суспільства, щоб на місцях забезпечити постраждалим невідкладні, проміжні репарації.
Успішність нашої роботи напряму залежить від того, наскільки урядові структури різних країн готові активно працювати для допомоги потерпілим від СНПК, займатися виплатою репарацій. На жаль, тут залишається чимало питань, бо не всюди на державному рівні створюються відповідні програми, що дають можливість людям, які зазнали сексуального насильства в результаті конфліктів, відновлювати власне здоров’я, добробут та розвиватися. Але в результаті впровадження різних проєктів із забезпечення допомоги ми бачимо просто надзвичайні, колосальні зміни щодо потерпілих жінок: вони були маргіналізованими, взагалі викинутими з суспільства і вже поставили хрест на собі, а тут кожен аспект їхнього життя перетворюється настільки, що вони стають лідерками у власних громадах, бізнес-жінками, беруть відповідальність за своє майбутнє. Такі трансформації просто надзвичайно спостерігати, вони надихають нас продовжувати цю роботу.
– Глобальний фонд виявився серед перших міжнародних організацій, які відгукнулися на проблему СНПК в Україні вже на початку повномасштабного збройного вторгнення росії. Що спонукало до цього?
– Ми почали співпрацювати з Україною ще раніше, але діяли за межами країни, вимагаючи репарацій для постраждалих від сексуального насильства в тих випадках, які сталися в 2014—2017 рр. Ми проводили це з деякими громадськими організаціями і з дуже сміливими активістами та активістками громадянського суспільства, які не побоялися говорити про власний досвід .
Після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 р. з’явилися нові постраждалі. І саме ці люди першими публічно почали говорити про такі злочини, вони мали факти на підтвердження. У березні 2022 Урядова уповноважена з питань ґендерної політики Катерина Левченко звернулася до доктора Деніса Муквеге та його команди, щоб обговорити питання надання спеціалізованої підтримки для комплексного реагування на випадки сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом, в умовах триваючого конфлікту. (Довідково: в цьому допомагала українська миротвориця, яка мала місію в Демократичній Республіці Конго, Інна Заворотько. – Авт.) Оскільки ми чітко знали, що випадки СНПК в Україні є, а також про сексуальне насильство почали багато повідомляти медіа, то для нас це був сигнал, що дійсно ми повинні сюди їхати і виконувати серйозну роботу. Тому ми приїхали в Україну в квітні минулого року на запрошення Урядової уповноваженої та за підтримки Віцепрем'єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної.
– Це був дуже важкий час для України. Вам було страшно?
– Я побачила, що є можливість допомагати постраждалим. І це треба робити негайно. Напевне, мені не було страшно, спонукало бажання працювати задля блага людей, які зазнали насильства. Але з іншого боку, я була просто шокована, побачивши абсолютно порожні вулиці Києва. Це було одразу після Бучі, на під’їзді до столиці скрізь – пустка, руйнування, стільки всього було сплюндровано!
Та водночас був великий запал в українських урядовців, які прагнули допомогти людям подолати лихо. Вони працювали дуже віддано. Потім представники армії почали сповіщати про бранців війни, яких повертали з російського полону, про шокуючі історії, які з ними там сталися. Багато неурядових організацій отримували телефонні дзвінки від людей, які кричали: «Допоможіть!» І ми почали разом з представниками та представницями урядових структур, громадянського суспільства ходити по цих уражених спільнотах, проводити співбесіди. І почуті страшнючі історії про звірства просто не могли залишити нас байдужими. Місцеві жительки розповідали, як були свідками жахливих випадків або чули про них, як вони ховали власних маленьких дівчаток десь за мішками з картоплею у льохах, аби тільки російські військові їх не побачили і з ними нічого страшного не сталося.
– Чи вразила вас така кількість випадків сексуального насильства, які здійснюють російські військові? Як це виглядає в інших країнах?
– Говорити про цифри завжди дуже складно, вони відрізняються в різних країнах. В Україні ще багато тимчасово окупованих територій, прифронтової місцевості. Люди, які там мешкають, бояться співпрацювати з українськими урядовими структурами. І кількість того, про що не сповіщається, набагато перевищує кількість уже відомих нам випадків.
Люди, які потерпіли від таких ситуацій, взагалі схильні приховувати, що з ними сталося таке лихо. Дехто може почати говорити років так через 10 після настання миру. Наприклад, у Косово офіційно про випадки зґвалтувань і сексуального насильства сповістило лише 1 450 осіб. Тоді як за нашими розрахунками потерпілих має бути десь 20 тис.
Є країни, такі, як, наприклад, Конго, де офіційно відомо від 200 до 500 таких випадків сексуального насильства. Але реальні цифри варіюються сотнями випадків. Мені здається, що в Україні все-таки ця кількість буде набагато більшою – тисячі випадків. Але всі такі конфлікти та війни об’єднує те, що СНПК відбувається системно, це дуже поширене лихо. Це так само один із видів зброї.
– Місія Глобального фонду полягає в поширенні доступу до репарацій для постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, у всьому світі. Наскільки це важливо для постраждалих від СНПК, які досі переживають сильний емоційний стрес?
– Суть самих репарацій передбачає два важливі моменти. Перший – це визнання. Самим постраждалим необхідно, щоб їх визнали такими на офіційному рівні. Відповідний статус засвідчує, що вони не винні, що не вони спричинили для себе цю біду, що вони все ще залишаються людьми. Їхня гідність знову відновлюється.
І другий момент – це дати людям можливість зібрати докупи рештки свого попереднього життя, знов зіпнутися на ноги. Тому що через такі страшні випадки люди залишають навчання, втрачають роботу, втрачають свої сім’ї, від них рідні відвертаються. Повернути цих людей до нормального життя, нормальної самооцінки – це найголовніша частина нашої роботи.
– Якщо говорити про репарації, то наскільки вони можливі в Україні, яка все ще перебуває в стані війни і це негативно позначається на її економіці?
– Є офіційна частина репарацій, фінансової компенсації, яку постраждала особа, ми сподіваємося, зможе отримати. Можливо, у формі страхування життя, можливо, у вигляді пенсій від держави, відповідного вшанування цих людей. Відшкодування отриманої ними шкоди обов’язково має бути. Але ми розуміємо, що це відбуватиметься в майбутньому. І логіка така: за це має платити росія. І тут усе залежить від сприятливих умов і можливостей доступу для уряду України до всіх арештованих і заморожених статків, які за кордоном на сьогоднішній день вилучено з власності росії. А ще від того, що дійсно вони підуть у компенсаційні фонди. Багато з цих грошей потрібні будуть для відновлення і відбудови України. Але це має бути кроком, який здійснить уряд України, щоб частина цих грошей пішла на відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої людям, які постраждали від СНПК.
Але це – про майбутнє. Що ми робимо зараз? Ми запускаємо пілотний проєкт, який наполягатиме на невідкладних, проміжних репараціях для постраждалих від СНПК. І це буде відповідальність уряду України. Можливо, якщо не росія буде платити, міжнародна спільнота долучатиметься до цього. Ми зараз докладатимемо зусиль, щоб такі репарації почали виплачувати.
– Хто буде наповнювати грошима невідкладні репарації?
– Міжнародні донори. Але український уряд має продемонструвати готовність відстоювати інтереси цих постраждалих людей. Продемонструвати свою залученість – фінансову чи відповідну роботу соціальних служб.
Сьогодні багато говорять, що хоча гроші російських мільярдерів зараз вилучені, західні спеціалісти не мають можливості їх використовувати. Говорять і про те, що існують менш складні механізми для цього. Наприклад, продали футбольний клуб «Челсі», який належав Абрамовичу. Отримані гроші зараз знаходяться у Великій Британії і є дуже хороші підстави сподіватися, що вони в найближчому майбутньому використовуватимуться для гуманітарних потреб, в першу чергу, в Україні. І частина цих грошей може піти на відшкодування репарацій постраждалим від сексуального насильства.
– Як у різних країнах вирішується питання з дітьми, народженими в результаті СНПК?
– Їхнє життя – це дуже складна річ. Наприклад, у Конго їх називають «дітьми змії» або «гадюки». А в Нігерії – «дітьми Боко Харам» за назвою терористичної організації, яка вчинила сексуальні напади на жінок. І серце розривається, коли дивишся на цих дітей. Зазвичай матері не люблять їх ще до їхнього народження і не хочуть, щоб вони з’являлися на світ. І тому є дуже хороші проєкти, коли психологи починають працювати із жінками на етапі вагітності, щоб встановити правильний зв’язок між матір’ю та дитиною. Психологи допомагають напрацювати наратив про те, що мати розказуватиме своїй дитині, коли та народиться. І це приносить дуже позитивні зрушення, ми бачимо, що ці діти зростають хорошими і розумними, добре навчаються в школі і їхнє психологічне життя складається, як у інших людей.
Відкритість щодо таких питань – це вже початок подолання цієї проблеми. Нещодавно я була на великій зустрічі, організованої Першою Леді України, і вона відкрито говорила міжнародній спільноті, що, можливо, в Україні вже з’являються на світ діти, які є результатом оцих сексуальних злочинів. Мені здається, що це просто колосальне зрушення, коли лідерка на високому рівні порушує такі питання. Тому ми очікуємо, що в житті таких дітей буде більше хорошого, щоб вони не страждали від того, що сталося не з їхньої вини.
– Які особливості роботи з СНПК в Україні?
– У жодній країні світу я не стикалася з тим, щоб держава брала на себе відповідальність допомогти постраждалим ще під час війни. Якщо таке відбувається, то в цьому питанні можна досягти великих зрушень. І такі підходи варті поширення в усьому світі.
– На вашу думку, чому російські військові вдаються до сексуального насильства?
– В інших країнах теж є багато випадків, коли саме регулярна армія вчиняє акти сексуального насильства. Наприклад, у Сирії навіть у місцях, де на законних підставах перебувають затримані, не говорячи вже про незаконні місця утримування цивільних або військових, регулярно вдаються до сексуального насильства.
Коли це відбувається, треба зважати на багато факторів. Чи дійсно СНПК здійснюється за наказом офіцерів і командування? Це визначити дуже важко. Так само, як і те, що ці злочини скоєні без наказу, з власної волі винуватців.
Але коли ми говоримо, наприклад, про Бучу, то чула випадок, коли там була сумнозвісна бригада, яка потім вийшла. А згодом у Москві її військові отримували нагороди за свої дії. Тобто, їх нагородили за те, що вони заподіяли в Бучі. Ти розумієш, що їхнє керівництво заплющувало очі на те, що тут відбувалося, і, навпаки, потурало. Тож дуже легко сказати, хто відповідальний за це. Коли ми чуємо про випадки ґвалтування як маленьких дітей, так і жінок літнього віку, про які вже тут сексуальні домагання йдеться! Мова про те, щоб заподіяти якнайбільшої шкоди. Це те, що я називаю «масовим знищенням».
Я не правниця, щоб посилатися на злочин геноциду, щоб сказати, наскільки вірно це тлумачиться в даному випадку. Але коли люди, які постраждали від СНПК, говорять, як російські військові карали їх, згадуючи їхню етнічну приналежність, національність, те, що вони підтримують уряд України, то так, можна говорити про певні елементи геноциду.
Правники кажуть: в акті геноциду мають бути намір, стратегічний план, системний елемент. А ми дивимося очима потерпілих людей, які пережили це все. Вони розказують, що винуватці вчиняли такі злочини, ніби проти всієї країни в їхній особі.
– Такі методи нагадують Середньовіччя…
– Чимало методів Середньовіччя прослідковується в різних країнах, особливо коли ми говоримо про акти насильства, які чиняться саме чоловіками проти жіночого населення. Якщо завойовуються, значить, ви вже не люди, ви наша власність. Дуже багато подібного в Іраку відбувалося з ІГІЛ, коли вони захоплювали жіноче населення, робили невільницькі ринки, обертали жінок і дівчат на рабинь. На вулицях можна було побачити цих нещасних, бійці ІГІЛ могли помацати їх, підняти їхній одяг, призначити свою ціну. Мене це засмучує, бо я бачу, що люди так і не переросли страшні часи Середньовіччя.
З іншого боку, є світова спільнота, яка вважає, що такі речі не повинні минати безслідно. Сьогодні її увага прикута до росії. Ми розуміємо – є звичаї, є правила ведення війни, які російська федерація, що підтверджено вже багатьма фактами, порушує. І за це вона повинна нести відповідальність. Це хороший сигнал і надія, що все-таки винуватців буде притягнуто до відповідальності.
– Ми бачимо величезну підтримку України з боку міжнародної спільноти у протидії та реагуванні на СНПК. Чим це обумовлено?
– Насамперед, на це заслуговує серйозність цієї проблеми. Такі питання чомусь завжди потрапляють на самий низ порядку денного, а тут виявляється навпаки – вони виходять на перші позиції. Після початку повномасштабної війни люди, які постраждали від СНПК в 2014—2015 рр., почали публічно
привертати увагу до цього. А з іншого боку, з’явилися люди, які реально готові займатися вирішенням цих питань. Обидві сторони загострюють увагу світової спільноти на тому, що зараз відбувається в Україні.
Я вже казала, що ми дивимося на випадки СНПК очима постраждалих. Нерідко думаєш, що скільки б чого не робилося в цьому напрямку, це краплина в океані. Ну скільки таких злочинців притягнуто до відповідальності? На жаль, не дуже багато. А тут все-таки є надія, що Україна послужить чудовим прикладом для стримування подібних злочинів у світі на майбутнє, тому що тут ці справи будуть доведені до кінця і справедливість восторжествує.
Володимир Доброта
Матеріал підготовлений у рамках Проєкту «Вистоїмо разом. Вдосконалення системи підтримки постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною (СНПК)». Проєкт виконує Український Жіночий Фонд у партнерстві з громадською організацією «Ла Страда-Україна» та Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» за підтримки Офісу Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції й Апарату Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики та за фінансового сприяння Європейського Союзу.
