Для дітей та дорослих. Абрикос запечалився
Розцвів Абрикос і сам незчувся, як запечалився.
Зараз мені нібито й радісно на душі, – промовив сумовито. – Он скількох білосніжних доньок надбав. Виростив, дарував їм усмішки, веселість. Але відчуваю – недовго триватиме щастя моє. Як мало лишилося мені радуватися у цьому житті.
– Що сталося з тобою, брате-красеню? – запитально дивиться на нього вітер-легінь. – Чому обличчя на тобі немає?
– Не тішить мене оця моя краса, – озивається до вітру старий Абрикос. – Знаю – недовговічна вона для мене. Ось і ти з'явився – став відривати пелюстки у моїх доньок. Як на таке нахабство дивитися старому батьку? Тому не гнівай мене – краще зникни.
Підібрав тихенько легіт свої крила і далі подався. А старий Абрикос продовжив сумувати.
– Чому життю не радієш? – запитало його і сонечко. – Хіба можна так робити, коли я променеву привітність тобі і твоїм донькам посилаю.
– Хочу, щоб доньки мої радувалися тобі, – обізвався старий Абрикос і до сонця, – але коли уявлю, як вони від ласки твоєї в'януть, бліднуть, втрачають потяг до життя – не по собі стає.
Як почуло сонце ці відверті слова, одразу ж невдоволено відвернулося від старого зухвальця.
І знову задумливої гримаси набув старий Абрикос.
– Чому невеселий такий, пане Абрикосе? – не дають спокою старому уболівальнику за майбутнє доньок – дзвінкі бджілки.
– А чому ж мені веселитися, – промовляє до них старий Абрикос, – погляньте на моїх красунь, які пишноквіті вони, скільки в них енергії, бадьорості, а ви з'явилися до них для того, щоб випити їх нектар, щоб ослабити їх, позбавити життя!
Як зачули це бджілки – збуджено переглянулися і, не сказавши жодного слова, чкурнули далі. Цвіту ж того довкіл – бери – не хочу. А тут, де не візьмись – хмарка вийшла. Покружляла над старим Абрикосом і струснула дощик. Упав у відчай тоді Абрикос.
– Як таке може творитися? – закричав він на хмарку. – Пора вже й розум мати. Мої доні і без тебе обійдуться. І почав прикривати їх пелюстки від блакитних небесних краплинок.
А тим часом веселка з’явилася. Та й вона мало радості Абрикосу принесла, бо доньки радіти цьому диву почали й мимоволі пелюстки втрачати. Тому прикрив батько Абрикос їх і від цього небесного дива.
– Чому стільки поту на тобі, мій старий друже? – обізвався до Абрикоса і чорний жук, який раптово умостився на абрикосовій гілці. – Чи не захворів випадково?
– Як не захворіти від вас усіх, – сумно відповів Абрикос. – Ось і ти... Чому припхався до мене? Чи не для того, щоб познущатися над тілами моїх доньок-красунь? Геть звідси, чорна потворо? – старий Абрикос у люті викинув вперед найдовшу гілку.
– Так йому, так, – зі сміхом промовив бадьорий шпак, що й сам виявив цікавість до старого Абрикоса. – Лицемірів тільки так і виставляють за двері. Багато собі дозволяти стали.
– Ваша правда, пане Шпак, – підтримав його старий Абрикос, а потім, ніби опам'ятавшись, і до того поставився з недовірою. – А вам чого тут треба, пане Шпак? Чи не надумали прикинути, яку урожайність згодом матиму?
Старий Абрикос розправив гілки і цього добродія відігнав від себе. До самого вечора тривав поєдинок старого Абрикоса з непроханими гостями. Коли ж зорі спалахнули на небі – вгамувався. Одначе чи надовго. Бо згодом і їх звинуватив, що хочуть зурочити його доньок.
Тільки під ранок здрімнув старий Абрикос. Йому наснився сон, що його доньки – білосніжні ніжні суцвіття водять навколо нього хоровод, співають йому пісень, славлять батька Абрикоса – дбайливого захисника їхньої гідності.
Та коли проснувся — не міг відійти від оціпеніння. Увесь цвіт уже лежав біля його ніг. Старий Абрикос від побаченого шоковано почервонів, благально глянув на небо і не стримався – на його борозенній статурі з'явилися дрібні кришталики сліз, які поволі опускалися вниз, щоб згодом загуснути у невимовній скорботі.
Микола Борщ,
смт. Лосинівка Ніжинського району, Чернігівщина
