9 липня 1659 року війська гетьмана Івана Виговського та Кримського ханату вщент розгромили московське військо під Конотопом на Сумщині. Ця подія стала одним із ключових епізодів російсько-української війни 1658—1659 років.
Після підписання Іваном Виговським Гадяцької унії з Річчю Посполитою в 1658-му, що стало своєрідним бунтом проти антиукраїнського трактування Кремлем Переяславської угоди, московське військо Олексія Трубецького та Григорія Ромодановського (за різними підрахунками вчених від 50 до 100 тисяч вояків) почало відкрите збройне вторгнення в Україну.
Захопивши та зруйнувавши низку українських міст (СРІБНЕ, БОРЗНУ, передмістя НІЖИНА), московити нещадно вирізали та грабували цивільне населення, а не тільки прихильників гетьмана.
Сучасник подій так описував пограбування Ромодановським Конотопу: «Він зустрів процесію від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-християнські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав, «що винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені».
В квітні 1659-го росіяни взяли в облогу місто Конотоп, яке понад три місяці героїчно захищали 4 тисячі козаків на чолі з ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким.
Зібравши військо (близько 50 тисяч), Іван Виговський прибув під Конотоп.
Військові дії розпочалися 7 липня. Козаки раптово напали на військо князя Олексія Трубецького, захопили велику кількість коней і відступили за річку Соснівку. Наступного дня до 30 тисяч московської кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським намагалися наздогнати Виговського, переправилися через Соснівку і розбили табір. Вони не помітили, як козацький загін Степана Гуляницького зайшов їм у тил, зруйнував міст і вночі затопив низину навколо нього, загативши річку.
Основні події розгорнулися 9 липня. Невеличкий загін Івана Виговського атакував табір Пожарського і після невеличкої сутички імітував втечу. Коли військо Пожарського залишило табір, козаки розвернулися і почали контрнаступ, одночасно із засідки на флангу почали наступ кримськотатарські загони, оточивши ворога. Відступаючи до річки, тяжка московська кіннота загрузла у вогкому грунті і була майже вся винищена, Семен Пожарський потрапив у полон разом з багатьма іншими князями.
Загони Трубецького і Ромодановського полишили облогу Конотопу і почали відступ. При цьому Григорій Гуляницький вийшов із міста і завдав несподіваного удару по армії Трубецького, захопив чимало артилерії і ледь не полонив самого князя.
Як писав російський історик Сергій Соловйов, «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того московський цар не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву».
Однак міжусобиці в Гетьманщині не дозволили розвинути успіх, ініціативу було втрачено. Невдовзі Іван Виговський позбувся булави, а вже в жовтні 1659-го Юрій Хмельницький підписав із Москвою Переяславський договір, що перетворював Гетьманщину в автономну одиницю Московського царства.
Блискуча перемога в Конотопській битві, але програна війна.
Які ж уроки можемо винести з минулого?
1) Виговський НЕ зумів консолідувати політичну еліту держави. На заваді йому стала «п’ята колона», зрадники серед старшини Лівобережжя, які заради особистих та корпоративних інтересів, через боротьбу за владу зрадили ідею незалежної української держави.
2) Руйнівну роль зіграли соціальні конфлікти в середині суспільства.
3) Обома цими факторами ВМІЛО СКОРИСТАЛАСЯ МОСКОВІЯ — ТВОРЕННЯ, ПІДТРИМКА ЗБОЙНОЇ ОПОЗИЦІЇ, ВИКОРИСТАННЯ СОЦІАЛЬНИХ І ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ. Така собі тогочасна «гібридна війна».
4) Руйнівна роль Запорізької Січі, яка після утвердження Гетьманщини вже завершило свою захисну, державницьку місію. Надалі, через власні корпоративні інтереси, стала здебільшого провідником деструктивної (антидержавної) політики. Московський/російський імперіалізм їх використав і наприкінці 18 ст. знищив.
Отже, у державі має бути один центр влади і одна армія. Українська політична еліта має нарешті зрозуміти, що вирішення внутрішніх проблем влади, політики НЕ може бути досягнуте за допомогою іноземних держав.
УРОК, не вивчений тоді, обернувся на поступовий і достатньо швидкий процес ліквідації державності, тієї самої політичної еліти – старшини. Замість європейського шляху розвитку всі соціальні групи повернулися до реставрації феодально-кріпацького стану, надексплуатації та ліквідації всіх свобод, завойованих у 1648—1654 роках. Московський патріархат за допомогою держави забезпечував ідеологію поневолення, рабства нашого народу.
5) Урок єдності: разом український та кримськотатарський народи здатні успішно відбити московську/російську агресію. Тоді як традиційна імперіалістична політика Москви – «поділяй та володарюй».
6) Урок пам’яті: в меморіальному просторі України мають бути відображені наші тогочасні перемоги й трагедії, гордість за героїчних й волелюбних предків, застереження від повторення помилок та вшанування жертв московських злочинів і загиблих Героїв – Захисників України.
Сергій Горобець, Сергій Бутко,
Український інститут національної пам’яті
