Мем кремлівської пропаганди, який коштував їй багатомільйонного бюджету, виявився неспроможним подолати історичну правду.
У Великій вітальні «Народної армії» — Михайло Лукінюк, викладач Київського політехнічного інституту, член Національної спілки письменників України, автор книжок «Руйнуймо міфи!» та «Обережно: міфи!», які дали потужний поштовх системному підходу до висвітлення фальшувань історії України.
— Михайле Васильовичу, пропоную розпочати нашу розмову «з майже наполовину українця» Олександра Солженицина, який безапеляційно, як і більшість росіян, коли справа стосується українського питання, свого часу заявив, що, мовляв, «у Новоросії, у Криму, на Донбасі зроду старої України не було»…
— Усе це навмисне змішування, ототожнення понять «руський» і «російський». Воно здатне призвести до суттєвої плутанини в будь-якому питанні, надто якщо врахувати ще й характерну особливість людської натури: чим менше знань, тим більшу категоричність висновків дозволяє собі їхній носій. Ця риса надзвичайно притаманна численним «знавцям» України, історії та культури українського народу, котрі, аж ніяк не соромлячись відсутності глибоких знань у відповідній царині, удаються до «глобальних» висновків.
Ось як визначав козацькі землеволодіння визначний дослідник історії Січей Дмитро Яворницький: вони охоплювали територію від річки Тясмин на півночі до гирла Дніпра та Бугу на півдні. Західним кордоном були річки Буг і Синюха. Північною межею на Лівобережжі була річка Оріль, а південною — Конка. Далі на схід запорозькі землі тяглися аж до Нижнього Дону, виходячи в районі Бердянської коси та гирла Кальміусу до Азовського моря.
Спочатку всі ці землі було надано Запорозькому війську указами королів Сигізмунда І та Стефана Баторія (1576 р.), а пізніше було підтверджено «в царських грамотах, даних кошовим Запорозького війська від імені російських монархів». Та згодом царат розпочав справжній наступ на запорозькі землі: 1746 року було відрізано
їхню східну частину по річку Кальміус на користь донських козаків. У 1751–1752 роках було збудовано фортецю Єлизавети (нині — Кропивницький), що стала центром так званої Нової Сербії (ці землі зайняли переселенці із Сербії). Українські терени від Дніпра й Тясмина до Синюхи на заході царат віддав переселенцям: сербам, угорцям, болгарам, росіянам-розкольникам, українцям зі Слобідської України. Їхні воєнізовані поселення мали протистояти господарям цих земель — запорожцям. Друга частина цих переселенців зайняла північно-східні запорозькі угіддя навколо фортеці Бахмут — так звану Слов’яносербію. Достатньо побіжно оглянути надруковану в наш час кольорову мапу України третьої чверті XVIII століття, аби упевнитися, що Новосербію та Слов’яносербію Російська імперія створила зовсім невипадково: наче два довгі стилети, уп’ялися вони з двох боків у тіло України, відтявши Запоріжжя від Гетьманщини та Слобожанщини.
— Відомо, що українські козаки чинили спротив такому нахабному експансіонізму…
— Так, 1764 року запорожці виступили на захист своїх прав. Царат це, звісно, оцінив як бунт і після придушення виступу козаків вирішив заснувати Новоросійську губернію, до якої увійшли Новосербія, Слов’яносербія й так звана Українська лінія (воєнізовані поселення на запорозьких землях від річки Синюхи до Сіверського Дінця). У той час як українські землі Правобережжя «увійшли до складу» Новоросії, українські землі Лівобережжя теж не залишилися поза імперською увагою: їх відшматували на користь Азовської губернії.
— Цікаво, як російська історіографія відповідає на питання, хто воював із турками, розширюючи південні кордони імперії, якщо на так званій Новоросії не жили українські козаки?
— Слушне запитання. (Усміхається). Уже після зруйнування Січі, коли виникла потреба в запорозькому війську, Потьомкін, який свого часу з власного бажання увійшов у Кущівський курінь та якого козаки прозвали Грицьком Нечесою, одразу згадав тоді про «братчиків запорожців». Тоді ж було спішно набрано «доброхітне» Чорноморське козацьке військо під проводом Антона Головатого. Війна з Туреччиною (1787–1791 рр.) довела «всю корисність цього козацтва».
Свого часу секретар австрійського посольства в Москві Й. Корб так охарактеризував значення українських козаків для московського війська: оскільки московське військо «б’ється лише зі страху перед царськими карами й не знає почуття власної гідності, новоутворений «московський тип» російської людини, який «психологічно є сплавом північного великороса з кочовим степняком», узагалі існував «без будь-якого воїнського духу» й «дуже швидко піддається паніці». Таке, зокрема, сталося й під час сутички російської армії з корпусом шведського генерала Левенгаупта коло Лісної 1708 року, яка кількісно переважала супротивника. І лише екстраординарні заходи Петра І, що, як описує перебіг тієї баталії «Історія Русів», «виставив поза фронтом і з флангів малоросійських козаків із суворим наказом рубати шаблями й колоти списами всіх, котрі під час бою подадуться назад», урятували його армію від поразки.
Й. Корб наголошував, що «важливим скріпленням для царських сил є козаки. Московити схиляють їх на свій бік щорічними подарунками й намагаються втримати їхню вірність найщедрішими обіцянками, щоб вони не задумували перейти до поляків, бо зі своїм переходом вони можуть забрати із собою цілий нерв московського війська». І недарма: козацьке військо не раз демонструвало свою звитягу.
Наприклад, 13 вересня 1789 року три кінних і три піших полки козаків під проводом Чепіги та Головатого разом із корпусом Дерібаса, писав ще всередині ХІХ ст. російський історик А. Скальковський, «взяли приступом замок Єнідуя в Хаджибеї й дали початок нинішній Одесі. Коли там збудували 1793 року фортецю, запорожці перші оселилися окремим передмістям на «Пересипу». Ось вам і «давнє російське місто Одеса»!
— Тобто ні Одеса, ні інші міста не виникли на порожньому місці?
— Ні Одеса, ні ті ж таки Севастополь і Миколаїв! До речі, давні поселення слов’ян на місці сучасної Одеси, які поступово змінили свою назву на Хаджибей, відомі з письменних джерел 1415 року як Коцюбії. Тож насправді 1795 року відбулося не так заснування Одеси, як чергове перейменування Коцюбіїв-Хаджибея...
— Хто ж заселяв Новоросію в різні часи? Чи є достовірна статистика?
— Я пошлюсь на радянського дослідника Ф. Заставного, зокрема, його незаангажоване дослідження 1993 року: «У 1763–1764 роках національний склад населення Новоросії характеризувався такими показниками: українці займали 74,81%, росіяни — 12,05%, волохи — 9,19%, серби — 2,08%, поляки — 0,83%, болгари — 0,24%, угорці — 0,14%, німці — 0,09%, татари — 0,06%, грузини — 0,06%, інші — 0,24%». Тож маємо всі підстави стверджувати, що українці завжди становили більшість населення Новоросійської губернії. Тому Кремль послідовно здійснював стосовно них політику етноциду. Масові депортації українців у північні та східні райони Росії й зустрічне переселення росіян в Україну стало одним із наріжних каменів ленінсько-сталінської національної політики. Як наголошував московський публіцист Володимир Коваленко, «переселення росіян було аж ніяк не спонтанним, а ретельно спланованим:кількість, термін, заходи матеріального заохочення,забезпечення транспортом, житлом тощо».
А ось і деякі результати цієї політики: «національний склад жителів Одеської, Миколаївської та Херсонської областей, за даними повоєнних переписів: 1959 року українці тут відповідно становили 55,4%, 81,1% й 81,0% (росіяни — 21,7%, 13,7% і 15,6%); 1970-го українці — 55,0%, 78,8% і 78,3% (росіяни — 24,2%, 16,1% і 18,1%); 1989-го українці — 54,6%, 75,6% і 75,8% (росіяни — 27,4%, 19,4% і 20,2%)».
Як бачимо, і в повоєнні роки, незважаючи на помітне збільшення частки росіян, яке не останньою чергою зумовлено посиленням політики зросійщення, українці в усіх областях так званої Новоросії становили абсолютну більшість. Та це жодним чином не заважатиме солженициним і подібним відповідно до Валуєвського циркуляра завзято наполягати «Не було!» та й годі.
— Дякую за розмову.
Записав Руслан ТКАЧУК
«Народна армія»
