Алеєю для себе називаю дві чернігівські вулиці, що продовжують одна одну, — Серьожникова та П'ятницьку. Саме вони свого часу були обсаджені від самого Валу до перетину з вулицею Київською яблунями. Пам'ятаю ці деревця зовсім юними, пригадую їхнє перше (шкода, що не зафіксував, якого саме року) цвітіння. І ось — старість. Старість дерев.
Існує щось на кшталт ідіоми: дерева помирають мовчки. А вам доводилося чути тріск стовбура під безжальним натиском бурі? Скільки в ньому нелюдського болю!
Тріску цих двох яблунь, які впали під час чергової негоди на вулиці П'ятницькій, я не чув. Побачив їх уже зламаними. Одну — біля шахового клубу, а другу — біля дитячого садочка, що поруч із Центром науково-технічної та економічної інформації. Не втримався, щоб не зафіксувати на фотоплівку цю, другу.
Повз зламане дерево, не звертаючи на нього жодної уваги, хідником поспішали перехожі, проїжджою частиною вулиці в напрямку Київської (рух тут однобічний) снували автівки і тролейбуси. У кожного були свої справи, продовжувалося життя. А для двох яблунь воно скінчилося. Вони полежали днів зо три, а потім ділові чоловіки з бензопилками обрізали гілля, попиляли стовбури. Щось буде перероблене на гранули, щось згорить у каміні чи грубці, давши людям дещицю тепла і насолоди від споглядання вогню. Матерія вічна. Ніщо з нічого не виникає і не зникає безслідно.
Свого часу я писав про ці яблуні, відштовхуючись від прекрасного вірша чернігівського поета вже минулого століття Кузьми Журби «Яблука падають». Тоді привід був більш ліричний, ніж нині. Хоча сумувати особливо наче й нічого. Усе тече…
1 січня виповнилося 76 років поету, невтомному і талановитому журналісту, екс-редактору «Білої хати» Олександру Олійнику.
Вітаємо Олександра Григоровича з Днем народження!
Не дивлячись на морози та снігові заметілі, Він завжди і в цій пори року знаходить щось своє. Нехай тепла усмішка найближчої для нього людини зігріває його завжди! Хай доля намітить йому ще багато-багато років, відпустить міцного здоров’я, добра, натхнення для творчості.
Принагідно виникли думки чисто практичного штибу. Не за горами час, коли яблунева алея проведе у вічність свою останню яблуню-берегиню. Подекуди на узбіччі П'ятницької уже з'явилися нові саджанці. Не яблуневі: де липи, де каштани. Мабуть, садити яблуні над дорогою і не варто. Не тому, що некрасиво — навпаки, дуже красиве це видовище — білорожеве весняне цвітіння. Але плоди біля вулиці з інтенсивним рухом містять чимало шкідливих для людини речовин. Та хіба ж вкладеш це в голови хлопчакам, яким (не від голоду, звісно) так хочеться поласувати власноруч зірваним із дерева яблуком? Але й високорослі липи чи каштани навряд чи тут потрібні. Їхнє гілля дуже швидко дістане тролейбусної лінії, утворюючи перешкоду для її експлуатації.
Якби моя воля, вздовж міських вулиць я віддавав би перевагу низькорослим кущам. Наприклад, жовтій акації, бузкові. До речі, рештки бузкової алеї збереглися подекуди в Чернігові, зокрема по вулиці Коцюбинського, у сквері, що ділить навпіл проспект Миру. А як тут п'янив перехожих травневий аромат квітучого бузку кілька десятиліть тому! Дещо в цьому напрямку робиться: з'явилися юні бузкові кущики по вулиці Магістратській, по тій же Коцюбинського. Але якось безсистемно, несміливо… А вони ж так гармонійно вписуються в міську інфраструктуру. Особливо там, де малоповерхова забудова.
Щодо двоповерхових будинків, які зводилися в перші після Другої світової повоєнні роки, то вони були дітищем головного архітектора Чернігова того часу П. Букловського. Про це чув від фахівців, про це прочитав нещодавно, випадково натрапивши на статтю П. Букловського «Архітектурне обличчя нового Чернігова» в газеті «Деснянська правда» від 15 березня 1946 року. Продовжили б цю лінію — не було б сьогодні в місті незатребуваних промислових гігантів, а розвивалася б екологічно чиста індустрія туризму. Так, місто було б меншим, але й безробітних у ньому було б менше. І проблем із житлом — менше також. Але це, як любить повторювати один із колег, тема вже іншої розмови.
Олександр ОЛІЙНИК, м.Чернігів
