Велике літературно-мистецьке свято вже традиційно відбулося в Ічні. Цього разу його організували разом об’єднання літераторів «Криниця», яке очолює відомий письменник і кінорежисер Станіслав Маринчик, та історико-краєзнавче товариство «Криниця» (керівник – знаний краєзнавець і літератор Микола Терещенко).
Завітали й очільник райдержадміністрації Олександр Бондар та голова районної ради Григорій Герасименко – вони не «весільні генерали», а постійні учасники і співорганізатори таких творчих зустрічей. Місцева влада письменників поважає й дієво підтримує! Власне, і це свято відбулося в актовому залі райдержадміністрації. Людей прийшло багато – не було жодного вільного місця. Приїхали чудові гості з Києва та з Болівії. Все вдалося якнайліпше! Раз-по-раз лунали оплески, ічнянці та гості задоволено посміхалися. Спілкування було цікавим, жвавим, доброзичливим і відвертим.
Керівники місцевої влади урочисто вручили нагороди авторам книжок. Премію імені Степана Васильченка отримали фотожурналіст Микола Смілик та громадський діяч, активіст партії «Свобода» Олеся Реута, яка проникливо пише про наших земляків, котрі хоробро захищають Україну від окупантів на Донбасі. Також лауреатами премії імені Василя Чумака стали поети Наталія Черненко і Віктор Ковальовський, відомий і як автор та виконавець пісень.
А я вручив нагороди Міжнародної літературно-мистецької Академії України: міжнародну медаль Олександра Довженка – заступникові голови «Чернігівського земляцтва в місті Києві», керівникові Ічнянського відділення Миколі Вощевському і краєзнавцеві Марії Вощевській; а нашу Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф» одержала чарівна гостя з Болівії, член Міжнародної літературно-мистецької Академії України Галина Шитікова де Ескобар. Звісно, творча зустріч із талановитою та шляхетною письменницею, яка так любить Україну, стала родзинкою цього свята! Отож пропоную вашій увазі інтерв’ю з цікавою гостею.
– Пані Галино, ви не вперше приїжджаєте в Україну. Де побували цього разу?
– Так, я була тут два роки тому і відтоді Україна – в моєму серці. Нині я почала мандрувати Україною одразу після новорічних свят. Побувала вже в Києві, Харкові, Львові, Івано-Франківську та на дивовижному гуцульському фестивалі на Прикарпатті, а тепер ось приїхала в гості до своїх прекрасних друзів на Придесенні. Взагалі, я тут – на запрошення Миколи Терещенка, з яким ми дружимо більше шести років. Також щиро дякую Віталію Шевченку та Станіславові Маринчику і взагалі – чудовим ічнянцям, це – дуже гостинні й привітні люди!
– Ви – родом із Росії, як же сталося, що ви так зацікавилися Україною?
– У нас, в Болівії, є така слов’янська громада (близько тридцяти людей), ми там живемо дружно і час від часу зустрічаємося та від душі спілкуємося. Так я познайомилася з Оксаною Крест’янович, вона – родом із Чернігівщини,
з Ічні. Тепер це – моя хороша подруга. Мама Оксани, Ірина Андріївна, просто золота, чуйна жінка, яка мешкає в Ічні, вона приїжджала до нас у Болівію. Ви її бачили й на цьому святі. Оксана багато розповідала мені про Україну, тож незабаром я познайомилася й почала листуватися з Миколою Терещенком і Віталієм Шевченком (це – відомий державний і громадський діяч, а його син Андрій, популярний тележурналіст, а зараз – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді). Відтоді я щиро зацікавилася історією, культурою та літературою України, розумію українську мову й читаю українські книжки. А тепер я завітала сюди знову – у мене стільки приємних і незабутніх вражень! Так, я люблю Україну! Щаслива, що стала членом Академії, співробітничаю з українськими письменниками, беру участь у наших міжнародних проектах. Із задоволенням переклала іспанською мовою популярну українську пісню «Дивлюсь я на небо». Повернуся всередині березня до Болівії, то розпочну перекладати вашу з Танею книжку віршів іспанською.
– Дякуємо, пані Галино! І розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до Болівії?
– Я народилася в мальовничому містечку Торопець Калінінської (тепер – уже Тверської) області. А навчалася на фізичному факультеті Калінінського університету. Там я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Марко Антоніо Ескобаром, який тоді приїхав навчатися до Росії. Ми чотири роки зустрічалися, взяли шлюб, у нас народився син Олександр. Тож, звісно, коли, закінчивши університет, чоловік повернувся до Болівії, я поїхала з ним. Зараз у нас – троє дітей. Олександр здобув вищу медичну освіту й працює лікарем у Бразилії, подобається там йому. Старша донька Катя – графічний дизайнер у Болівії. А молодша Насим навчається на четвертому курсі в університеті «Сан-Симон», у болівійському місті Кочабамба. Це – державний університет. Я там працюю, викладаю фізику. Чоловік став провідним фахівцем країни з геотермальних електростанцій, їздить по міжнародних симпозіумах, і я теж люблю подорожувати з ним. Саме таким чином побувала, зокрема, в Коста-Ріці та Нікарагуа. Також я мешкала з ним у Бельгії – він два роки підвищував свою кваліфікацію, став Майстром, це – як у вас, в Україні, кандидат наук.
– Взагалі, скільки років ви вже мешкаєте в Болівії?
– Я там з 1988-го, тобто саме в Болівії, в місті Кочабамбі, – 27 років. Це – католицька країна, я – православна, однак жодних проблем не виникає, там до цього нормально ставляться, неупереджено. Адже католики і православні – це християни. Наші діти хрещені за католицьким обрядом. Батьки чоловіка зустріли мене дуже добре, гостинно. Його тато – успішний юрист, а мама – домогосподарка. Ще у Марка Антоніо є сестра, яка, що цікаво, народилася зі мною в один день, вона – моя ровесниця! Люди в Болівії – дружні, допитливі. Тож за два місяці я загалом вивчила іспанську на розмовному рівні, просто спілкуючись із сім’єю чоловіка та болівійцями. А в університеті викладаю вже десять років.
– Як там себе студенти поводять? Можуть галасувати на заняттях?
– Ні, що ви!.. Студенти у нас сидять на лекціях тихенько, не галасують. І занять намагаються, взагалі-то, не пропускати. Адже за два пропуски занять студент змушений розпочинати навчання з цього предмету із самого початку, і цілком може залишитися на другий рік. Наші викладачі – дуже вимогливі! І якщо студент неналежно підготувався, не знає, отримує незадовільну оцінку. Викладач не несе відповідальність, коли, скажімо, забагато «двійок». Тому знання студентів ми оцінюємо загалом об’єктивно. Закінчують університет лише приблизно 20 відсотків студентів. Але це – справжні фахівці, яка мають знання. Власне, у нас, в університеті, можна навіть двадцять років навчатися, є й такі студенти! Деякі з них починають займатися політикою, вступають до якихось, наприклад, партій лівого, троцькістського спрямування. Тобто ніхто не вживає та й не знає цього слова – троцькізм, але ідеологічно – так воно і є.
– А гуртожиток студенти мають?
– Ні, тому вони мешкають у родичів або знімають житло. І стипендій у нас немає. Зате в державному університеті навчаються цілком безкоштовно. Є їдальня для незаможних студентів, де смачно годують, натомість ціни – просто символічні: близько двох доларів – за хороший комплексний обід. Є у нас і приватні університети, де за навчання, зрозуміло, потрібно платити... Заняття у нас, в університеті, починаються з самісінького ранку – з 6.30-ти, і тривають до 22.00, тобто до пізнього вечора. Причому наші студенти самі обирають графік, коли їм зручніше відвідувати лекції.
– Як із медициною?
– Медицина – платна, страхова. Ми з чоловіком щомісяця відраховуємо певний відсоток зі своїх зарплат – саме на медичні потреби. А потім, у разі необхідності, безкоштовно лікуємося. Якщо лікарня, до якої ми приписані, не може надати послугу, наприклад, зробити операцію, то, зрозуміло, пацієнт має право звернутися до іншої медичної установи.
– Болівія – це аграрна країна?
– Авжеж, у нас розвинуте сільське господарство. Ростуть фрукти, овочі, банани. Все – загалом недороге. Скажімо, 25 бананів коштують один долар. Тому менше 12 бананів у нас просто не продаються – немає сенсу. Взагалі, Болівія – це високогірна держава. Тобто висота дві тисячі метрів над рівнем моря вважається у нас рівниною. Взагалі, можна з’їхати за снігової вершини у тропіки! У нас є мальовничі краєвиди, всесвітньо відоме озеро Тітікака (ми його ділимо з Перу). У пустелі приваблює Червоне озеро: вранці воно наче звичайного кольору, однак тільки-но дмухне легкий вітерець, як вода враз, буквально на очах, червоніє, стає яскраво малиновою. Туди прилітають фламінго виводити своїх пташенят.
– Це правда, що у ваших в’язницях люди можуть мешкати родинами?
– Правда. Коли, скажімо, якийсь чоловік завинив і відбуває покарання у в’язниці, то поряд із ним можуть мешкати його дружина та діти. Там – доволі комфортні умови. Отож діти вранці йдуть до школи з тюрми, а ввечері, після уроків, повертаються туди ж. Звичайно, все це можливо, якщо добродій не скоїв жахливого злочину, тобто не маніяк, на совісті якого не одне загублене життя. Бо з такою особою навіть близьким людям мешкати небезпечно.
– У вашій країні вирощують коку...
– Це – як в Україні – мак. З коки можна виготовити наркотик, так само, як із маку. Але сама по собі кока – безневинна. Листя можна жувати; з нього виготовляють чай, котрий за смаком схожий на зелений... Власне, у чаї з коки немає ніяких наркотичних речовин. Я вас пригощу, переконаєтеся самі. Ну, а наркотики у нас також заборонені.
– У Болівії проводяться карнавали?
– Аякже, це – національна традиція! Люди цілий тиждень веселяться, танцюють, влаштовують святкову ходу. Причому в Бразилії – одні танці, а у нас – свої, національні, наприклад, куека.
– А як поминають родичів?
– У нас є такий День поминання, коли на кладовищах збираються люди, вони сідають за столики, спілкуються, їдять і п’ють те, що любив небіжчик, а музики в цей час грають його улюблені пісні – не журливі, траурні, а навпаки – зазвичай веселі, життєрадісні, навіть танцювальні. Ось така цікава традиція. До речі, труну не закопують у землю, а вмуровують у стіну.
– Як у вас вирішують проблему доріг?
– Дороги у нас – загалом хороші, навіть між селами. Система така: якщо автомобіль вирушає з міста, то там далі є шлагбауми, – потрібно зупинитися і заплатити. Це – невеличкі, символічні кошти, але платять усі, кожна автівка, яка проїжджає. Так і назбирується значна сума, яка й витрачається на ремонт доріг, їх освітлення та сигналізацію.
– В армії юнаки служать?
– Так, звісно. Є два варіанти: або вони служать рік після школи, або у випускному класі по суботах і неділях проводять в армії, а ночують удома. Обирають самі ж юнаки, як їм зручніше. Але служба у війську – обов’язкова. Коли студент закінчує університет, то мусить показати військовий квиток із відміткою, що він служив, інакше й диплом не отримає. Що ж це за мужчина, який не служив в армії?!
– У Болівії, наскільки я знаю, – мир і злагода, ви ні з ким не воюєте.
– Наша країна отримала незалежність у 1825 році. Нині тут – спокійно та безпечно... І болівійці – у гарних стосунках з усіма сусідами! Це – гостинна латиноамериканська країна, зовсім не войовнича. Але ж недаремно кажуть, що нападають на слабких. Хочемо жити в мирі – треба мати надійне військо!
– Як у вас вибори проходять?
– Голосують зазвичай сто відсотків населення!.. Як нам це вдається? Якщо людина не візьме участь у виборах, то вона протягом трьох місяців буде повністю відлучена від суспільного життя: її карточку не приймають у банку, не можна отримати посилку на пошті і так далі. Коли ти голосуєш, то отримуєш відповідний документ і потім скрізь його пред’являєш, інакше з тобою просто не матимуть справи! Але самі вибори проходять демократично, і люди обирають, кого вони хочуть. Головне, явка має бути стовідсотковою.
– Слухайте, ви так цікаво розповідаєте! Як же ви, слов’янка, європейка, адаптувалися в країні з іншою ментальністю, національними традиціями та законами?
– Я люблю свою родину, і мені затишно в Болівії. Це – моя Батьківщина, я – патріотка своєї країни. Люблю роботу в університеті, відчуваю тут свою потрібність. Це – головне! А для душі пишу вірші, які друкуються в різних часописах, видала вже кілька збірок (мій літературний псевдонім – Галина Ес). Тепер я хочу зайнятися перекладами... А ще – фотографую, подорожую. Звісно, мрію про онуків. Взагалі, дуже люблю життя!
Цікавився життям в Болівії Сергій ДЗЮБА
