Михайло Блехман. Садок вишневий
Останній штрих на картині, остання крапка в однойменній поемі. Нарешті я заслужив на прогулянку.
Я вийшов на улюблений до ненависті проспект, міркуючи про те, чи існує принципова різниця в тому, чим саме писати — пером чи пензлем. Мабуть ні, бо слово має різноманітні втілення — воно і образ, і сукупність літер. І звук також, хоча це й не моя, так би мовити, парафія. Слово можна сприймати по-різному, головне — щоб воно було живе. Мертве не має ані образу, ані звучання. Мертве слово — лише пляма на білому аркуші, подряпина на чистому холсті. Какофонія, вивергнена з незайманої кобзи.
Я йшов чужим мені проспектом повз натовп носів у шинелях — земляк чудово описав їх, цих далеких від мене моїх ближніх, — ішов і думав: а чи зміг би він написати про все це нашою з ним рідною мовою? Бо його слово ніколи не перетвориться на какофонію.
Сподіваюсь — моє теж.
Та більш за все думалося про інше. Чия рука, могутня й безжалісна, перебирає холодними пальцями струни кобзи, граючи для мене пісню мого життя та невблаганно наближаючись до кінця, до останнього куплета? Здавалося б, зовсім нещодавно прозвучав для мене перший з них, і мені марилося, що їх, цих музичних куплетів, цих подарованих мені звуків — слів — штрихів — буде ще безліч...
У тому першому куплеті я вийшов з нашої білої хати — тут, вздовж проспекту, таких немає, їм тут було б тут незручно й незатишно, — я вийшов у наш садок, де хрущі гудуть над вишнями. Сонце непомітно, але незупинно рухалося своїм звичним шляхом, чорна земля притягала до себе почервоніле за довгий день сонце. Хто ж кого копіює: природа — наш червоно-чорний візерунок чи він — природу?
Так хотілося написати про наші вишні, про нашу хату, про маму, яка з ранку до вечора жне пшеницю на безкінечному полі, а ввечері, повернувшись додому, майже не перепочивши, накриває на стіл і ми всією нашою великою родиною — батьки, сестри з братами, я — сідаємо вечеряти. А завтра, рано вранці, мамі знову йти в поле, а батькові — запрягати волів та їхати по сіль у таку незбагненно далеку землю, але таку ж нашу, як цей чумацький шлях. У мене — у нас — на відміну від носів у шинелях, — два Чумацькі Шляхи: один — на землі, другий — на небі.
Сидячи під червоно-чорними вишнями, я думав, що мине час, холодні пальці зіграють мені на невидимій кобзі один з багатьох куплетів, і я обов’язково напишу — пером і пензлем — про нашу землю, нашу хату, про вишні, про маму з іменем цариці і долею служниці, — от тільки дістануся кінця цього проспекту, що став мені ще більш чужим, ніж тоді, на початку, дійду до пам’ятника цареві, що рубав голови та прорубив вікно, через яке йому, мабуть, зручніше було підглядати за цілим світом і нашею политою сльозами та кров’ю чорною землею, де ми вечеряємо під вишнями. На пам’ятнику написано “Пєрвому — Вторая”, — це наказала написати недостойна тезка моєї мами, — а потім було і буде ще багато таких, що вдерлися до нас, аби рубати нам голови та нас гнати у безкінечне, привласнене їми наше поле.
А потім, колись, кобза гратиме вже для когось іншого, зовсім здавалося б не такого, як я, та дуже на мене схожого, і цей інший напише своїм власним, іншим пером, нашою рідною мовою — про п’яних босяків у кованих лаптях, що прийшов, аби вирубити наш вишневий садок під корінь, тримаючи в нечистих руках іржаві сокири та волаючи на весь білий світ:
Вишнёвый садик возле дома!..
Але моє слово — не мені писати його з великої літери — допоможе невидимій звідси людині, невидимим звідси людям, вибити сокиру з тремтячих від перепою рук, і п’яні лаптьожники заберуться геть з нашої оновленої, але все такої ж чорної землі.
І, можливо, невидимі мені люди не забудуть пом’янути мене незлим, тихим словом, або штрихом, або, хоча це й не моя, та би мовити парафія, звуком.
І всі ми, навіть ті, для кого невблаганна кобза дограла їхню мелодію до кінця, сядуть за стіл під вишнею, а червоне сонце осяє чорну землю, і блакитне небо привітає з черговим народженням золотисту пшеницю на нашому — тепер уже насправді й навіки нашому — безкінечному полі.
Монреаль — Вікторія Біч, Канада
Літо 2019 р.
