Льодовикові періоди залишили сліди на нашій території. Це не тільки моренні гряди та вигладжені зандрові рівнини, викопні залишки вимерлих тварин та стоянки первісних людей. Тваринний та рослинний світ містять в собі залишки тих суворих епох, що змогли пристосуватися та вижити при зміні клімату. Льодовикові релікти – так називають їх вчені. Ось про такий релікт і хочу розповісти. Але спочатку невеличкий відступ.
Середньовіччя… Темні віки… Епоха вікінгів, сміливих воїнів, безстрашних мореплавців, торговців. Саме ці вихідці північних окраїн Європи відкрили Ісландію, Гренландію та Америку. Так, в 1004 році син Еріка Рудого (засновника поселення на Гренландії) Лейф Еріксон дістався узбережжя Ньюфаундленду і назвав ці землі Вінландом – «країною винограду». Це було за 500 років до відкриття Америки Христофором Колумбом… Під час своїх мандрів морями на дракарах та кнорах важливу частку раціону вікінгів займала сушена тріска.
Тріска – представниця ряду тріскоподібних, морських мешканців помірних та холодних вод обох півкуль, що нараховує близько 750 видів. Це важливі об’єкти промислу. Тріска, навага, хек, мерланг, путасу – відомі не тільки біологам. І ось серед морських мешканців причаївся єдиний прісноводний вид, що оселився в прісних водах північних частин Євразії та Північної Америки. Ось про нього сьогодні і піде мова.
Знайомтеся – минь річковий (російською: налим) – релікт льодовикової епохи, риба, в якої все навпаки.
Минь має видовжене тіло, що покрите дрібною лускою, що глибоко сидить в шкірі та густим слизом. Голова велика, на підборідді один довгий вусик, а біля ніздрів – по одному коротенькому. Другий спинний та анальний плавці великі, а хвостовий – маленький. Загальний фон забарвлення спини та боків темно-бурий, в черево світле – сірувато-біле. По голові, спині, боках та плавцях розкидані неправильної форми жовтуваті, коричнюваті плями та смуги, що надають забарвленню мармуровості. Тріска та й годі.
Живе минь здебільшого в річках, бо полюбляє чисту холодну воду. Любов до холодної води просто неймовірна. При температурі води 12 – 15 °С йому вже жарко, а коли вода прогрівається вище 15 °С минь ховається в глибокі вири, забивається в нори, корчі та впадає в зціпеніння.
З настанням осіннього похолодання минь оживає і ночами виходить на полювання. Чим холоднішає вода, тим жвавіший він стає.
Темними ночами повзає по дну і полює на все, що може здолати: риби, раки, жаби, не гидує і мертвою рибою. І ось в самий розпал зими, десь в середині грудня у миня починається переднерестова міграція. Вони починають концентруватися на ділянках річок з твердим піщаним, піщано-гальковим чи кам’янистим дном та помірною чи швидкою течією. Найінтенсивніше нерест відбуваються при температурі води нижче 4 °С. Ікра донна, клейка, відкладається за один раз. Самиці нерестяться раз на 2 – 3 роки, самці – щороку.
Хоч плодючість миня велика (100 – 200 тис., максимально – до 400 тис. ікринок), а величезна кількість ікри гине. Її поїдають йоржі, пічкурі та й самі мині. Розвиваються тільки ті ікринки, яким пощастило закотитися під каміння, в нерівності дна чи якісь інші сховища. Мальки викльовуються через 1,5 – 2,5 місяці після нересту.
Росте минь повільно, і в нашій місцевості рідко досягає значних розмірів. Екземпляри більше 1 кг вже можна вважати трофеями. Хоча в основній частині ареалу (північні райони Євразії) може досягати значних розмірів. Так в 1910 році в басейні Ладозького озера зловлений минь вагою 10 кг, в 1967 році в річці Норилка (Таймир) – 29 кг, а зовсім недавно в р. Об був добутий рекордний минь довжиною 180 см та вагою 34 кг!
М'ясо миня займає важливе місце в харчуванні населення в багатьох місцевостях Сибіру та північної частини Європейської частини. Особливо ціниться печінка миня (як і в усіх тріскоподібних риб, вона велика і може сягати 10 % ваги тіла), що містить багато вітамінів A і D, а також до 65 % жиру. Шкіра миня дуже міцна та легка, корінні народи Сибіру робили з неї взуття, шили плащі, мішки та інші предмети побуту.
На території України минь поширений переважно в басейнах середнього та верхнього Дніпра і Дністра, здебільшого в додатковій системі.
На території Мезинського Національного природного парку – нечисленна риба Десни та її приток. За останні роки значно скоротив чисельність і в багатьох місцях зник. Занесений до Червоної книги України. Дуже чутливий до забруднення води та зміни гідрологічного режиму, в останні роки додалося ще і загальне потепління клімату. Тож чи буде водитися в Десні минь – релікт льодовикової епохи – залежить від нас.
Назаров Назар, науковий співробітник Мезинського Національного природного парку, спеціально для видання Суспільний кореспондент
