Ох, якби вода вміла говорити, вона б, можливо, затужила б і проклинала тих, хто так безсердечно топить усе святе!.. Ні, вода так не змогла... Вона споконвіку поїла та давала нам життя, перебувала на Землі разом із людьми. Проте розпростерлася безмовно на рідній земельці, ковтаючи одне село за іншим...
Хоча й середина літа, та повітря в цих горах – прохолодне і клімат тут – м’який. Мабуть, це впливає Токтогульське водосховище. Пожовклі схили гір із дрібною, вигорілою рослинністю виглядають блякло-сіро. Жодних рухів, тільки шуліка, цей самотній мисливець на мишей, повільно плаває в блакитному небі, виглядаючи здобич.
Жвава іномарка виїздить з улоговини і зупиняється біля узбіччя дороги, на вузькому майданчику. Ось відчиняються дверцята автівки, і звідти вилазить огрядний чоловік, повільно опускає ноги на землю. Червона краватка на шиї, що звисає на його товсте черево, аж майорить на вітрі. Добродій ніби не звертає увагу на молодого хлопця, що підходить ззаду. Це його син – тепер водій.
Чоловік спускається до води, трохи стоїть, далі з насолодою споліскує обличчя холодною водою й задумливо бреде берегом водосховища… І хоча ця місцевість – найширша в ущелині, проте все одно довкола – круті скелі. Тому добродій не може дійти до самого водосховища і зупиняється дещо нижче, на рівнині. Замислено вдивляється в блакить плеса. Що він там цікавого знайшов? Ані спритних чайок, які снують між водою та небом, ані жодного рибалки...
Цю людину звати Керез. Вже сорок років, як він відправився вчитися в російське місто Куйбишев і… залишився там жити й працювати.
Він згадує про одного чолов’ягу, котрого зустрів років десять тому в Москві. Того простакуватого киргиза в білому ковпаку впізнав здалеку й одразу ж підійшов привітався, впізнавши співвітчизника. Виявилося, що той відсидів у «Матроській Тишині» з десяток років – за великі розтрати на Токмацькому м’ясокомбінаті, і після звільнення мав намір вирушати на свою батьківщину.
Керез запропонував новоявленому земляку наразі залишитися в Москві, обіцяючи знайти непогану роботу. Оскільки в рідному Киргизстані поки життя – важке, та й знайти роботу до душі з тюремною біографією – ох як нелегко!..
Однак той земляк навідріз відмовився – сказав, що стільки років у зоні відібрали в нього здоров’я, тому тепер він вирішив померти на рідній землі. Проводжаючи земляка до аеропорту, Керез був здивований останніми словами, що рано чи пізно людина повинна повернутися в рідний край... щоб померти. А перед смертю заспокоїти душу, бо своя земля невпинно тягне до себе. У цьому була якась таємниця. І, як згодом виявилося, той земляк був правим...
Що б там не було, та подія, яка трапилася десяток років тому, запала в душу. Вона й вплинула на його подальшу долю. Мабуть, на батьківщині його життя було б повнокровнішим, кращим.
Всі сполошилися, коли пронеслись чутки від всюдисущих пліткарів, що, заради будівництва водосховища, збираються переселити все населення – а це наразі більше десятка сіл по різні боки!.. То було рішення Москви. Якщо центр так вирішив, куди ж подітися місцевій владі? Покірно погодилася, виконуючи державний наказ.
Пліткарі теж іноді праві, так і сталося: через кілька місяців чимало аулів опинилися під водою… А вода все наступала, повільно й мовчки затоплювала все. Не лише будинки. По-живому різонуло серця місцевим, що могили предків опинилися під водосховищем! Ох, якби вода вміла говорити, вона б, можливо, затужила б і проклинала тих, хто так безсердечно топить усе святе!.. Ні, вода так не змогла... Вона споконвіку поїла та давала нам життя, перебувала на Землі разом із людьми. Проте розпростерлася безмовно на рідній земельці, ковтаючи одне село за іншим...
Людина живе пам’яттю, перемагаючи смерть. Виявляється, буття живих тісно переплетене з духами померлих – в обох світах. Та владна сила держави розкидала колись єдині душі по різних куточках цього краю. Коли люди почули страшну звістку, що вода ковтає всі рідні землі, навіть могили предків, то з усіх боків підходили і, ніби пташки на дротах, стояли рядами на пагорбі та з жалем спостерігали, як мовчки йшли під воду їхні домівки, аул...
Влада зробила своє: мешканці розбрелися під тиском невблаганної сили держави хто куди. Але все ж усякому терпінню приходить кінець. Так і сталося, коли вода почала навіки покривати могили предків, – люди ледь із розуму не сходили, – всі ридали, рвалися туди, самі ставали греблею, аби лише зупинити оту беззвучну рать… Ридали і чоловіки, й жінки, малі та старі, наче тільки зараз померли їхні небіжчики. Ось таке жорстоке божевілля зі сваволі можновладця!
Коли безжальна лавина води заходилася покривати розташовані поруч із селом могили його батьків, Керез відчув якесь спустошення духу, ніби втратив найважливіше у своєму житті, опору та сенс власної долі… Він також кричав, називав із шаленою гіркотою імена батьків. Мабуть, є у цвинтарях щось таке, що дає надію живим, коли поруч могили близьких. Навіть пам’ять і смерть – ніщо в порівнянні з останнім притулком рідних людей.
Керез був єдиною дитиною в сім’ї. Тож, очевидно, його ім’я «Керез» – «Заповіт» – було таким собі сакральним знаком, ніби батьки отримали якийсь віщий знак згори, хоча не могли до кінця усвідомити всю глибину отих таємних знаків...
Тепер він сидить зовсім самотній – і не тільки від сім’ї, але й від усього свого роду, цілого селища, – немов якийсь кам’яний ідол-бовван!
* * *
Як розповідала покійна матуся, батько живим повернувся в свій аул – у розпал війни, «комісований» через важке поранення… Одружившись, він чекав спадкоємця ціле десятиліття. Та все марно. Тож зневірився, став втрачати надію побачити хоча б одну свою дитину. Втім, об’їздив із дружиною всі святі місця – й сталося диво: народився хлопчик!.. Радість яка: батько зібрав увесь аул та всіх родичів на урочистості з такого приводу, навіть не пошкодував свого єдиного, дорогого серцю коня, заклав його для того свята.
У ті важкі роки люди голодували, ледь зводили кінці з кінцями… Під час війни, коли тато на власні очі бачив, як хлопці-однополчани гинуть ураз тисячами, і смерть ходить за ним назирці, то мало сподівався, що залишиться живим і матиме спадкоємця, – думав, перерветься його давній рід. Однак він повернувся живим, хоча й пораненим.
Батька звела в могилу та фронтова рана, коли йому було всього сорок один рік. Якби він залишився живим, то йому зараз було б трохи більше вісімдесяти років. Живуть же інші люди поважного віку!.. Тепер не залишилося і його могили, останньої пристані. Повернувся з кровопролитної війни, а зник у себе, у воді.
Ще в молодому віці зовсім несподівано для Кереза померла мати. Ніби й особливо не хворіла, та враз злягла й незабаром покинула цей світ, коли Керез тільки-но став першокласником. Бо не винесла такого горя – втрати чоловіка. У них була глибока любов ще зі шкільної лави. Тільки перейшла межу тридцяти п’яти років…
Після цього Керез виріс у маминого дядька. Бо тато також був єдиним сином у своїх батьків. Закони природи – жорстокі: тепер і Керез залишився єдиним сином!
У той трагічний рік, коли рідне село вкрилося водою, Керез вступив до Фрунзенського політехнічного інституту, однак потім продовжив навчання в Куйбишеві... Додому приїжджав лише одного разу – ще першокурсником, на канікулах І ось тільки тепер, через багато літ, він повернувся в рідні краї.
Після смерті дядька, тітка переїхала до іншого села й залишилася на утриманні своєї доньки. Вона часом голосила, обнявши онука: «Ох, моє миле лошатко, любий Керез, подаруночок від нашої ненаглядної Айнаш!»
Адже між старою та внучатим племінником багато спільного: передусім, схожість їхніх очей і рухів. Можливо, це й пов’язувало його зі старою. Тепер і її немає. Навіть не знає, де вона похована… Ніхто й не спромігся повідомити тоді про її смерть або відправити хоч телеграму. Як гірко було йому в ті дні, коли навіть не міг підійти до могили батьків і близьких, щоб почитати сури Корану, розігнати тугу! Для живої душі, виявляється, і могилка є розрадою в години смутку.
Тоді, переживаючи лихоліття, Керез кілька днів був, як не свій, і поїхав у далекі краї, не знаючи, що це його останнє прощання з бабусею. І тільки зараз повернувся...
До кого зайти? Навіщо? Все ж таки завітав до одного знайомого дядька. Зустріли непривітна, багатослівна тітка та її підкаблучник-чоловік… А всі друзі і ровесники Кереза давно вже розбрелися світами, хто куди. Кожен зайнятий своїми проблемами, бо треба якось виживати... Ось так і виходить, коли немає аула, який об’єднує роди і родини. Де ті тополині вулиці, до болю знайомі криві провулки, що так нагадують босоноге дитинство?.. Де милі серцю улоговини й трави, придорожні камені та вечірнє кумкання жаб? Хоч би могили предків залишалися, щоб поплакати і відвести душу… Проте вже не зосталося нічого від минулого!
І ось тепер Керез сидить на невеликому валуні, печально вдивляється в синяву штучного озера, замислюється. Наразі він стрепенувся, коли син м’яко поклав свою руку на його плече:
– Тату, підемо, вже пізня година. Ти ж не чуєш мене і сидиш, як бовдур.
Насправді, він так засидівся, що й не помітив, як зараз скотилося додолу сонце... Оповита туманом, вогненно-червона куля передвіщала, що завтра буде спекотно. Виявляється, в ущелині почало сутеніти.
– Так, синку, ще почекай буквально хвилину. Хоч трішки посиджу...
Керезу не хотілося йти. Немов зв’язаний мотузкою, він відчував якусь таємницю, котра оповила його з ніг до серця. Не відпускав рідний аул, навіть занурений під воду. Не те, щоб піти, чоловік не міг навіть підвестися!
З синьої глибини озера наче дивляться на нього з сумними посмішками покійні батьки. Ніби чекає на нього отчий будинок, який залишився під водою, наче ще не зруйнований і не потоплений, такий теплий та затишний, коли був їх родинним житлом. Начебто в таку передвечірню годину худоба повертається з пасовиська, піднімаючи негустий пил із дороги. Добродушно зустрічають її господарі. Аул живе своїм дивовижним, неспокійним життям…
Клопітке село давно втихомирилося під водою, але ніби засумувало без Кереза. Здається, хлопчина досі жене корову вуличкою, поганяючи тоненькою гілочкою. Може, це й було щасливе дитинство?! Невже все це зникло й ніколи більше не повернеться?
Ось постає в уяві довготелесий і привітний учитель Асангази-агай, вічно пахне гасом тракторист-важкоатлет Каримщак, поряд – рудий присадкуватий листоноша Бейшеке, білява усміхнена доярка Анипа-еже, вимогливий та незлий педагог Сагиндик-агай, казкар Шаршебай (який на околиці села збирав діточок і розповідав їм цікаві історії та легенди), червонолиця, добродушна Сакиш-апа, котра обожнювала дітлахів, обдаровуючи цукерками хлопчиків та дівчаток... – всі вони залишилися під водою. Боже, як це пригнічує, не дає спокою!
Їх, «звичайних», простих сільських людей майже не удостоїли увагою та пошаною за життя, то й, створюючи штучне озеро, не зволіли перепоховати їх прах. Грішні ми, живі... Хоч би ми могли почитати молитви для заспокоєння душ наших близьких, дивлячись на їхні могили!
До речі, а де Жамал?
Вона була на кілька років старша за нього. Та дівчина збереглася в його пам’яті, як незвичайна, що випромінює світло душі, красуня! Керез згадав, як одного разу, повертаючись додому після сінокосу, побачив, що йде попереду струнка дівчина на високих підборах, одягнена в гарну шовкову сукню, з червоною валізкою в руках (чи то вона тоді приїхала з міста, чи з навчання) й мимоволі пішов за нею, доки вона не увійшла до свого двору. Тільки тоді він і зрозумів, хто вона, й вигукнув:
– Жамал?!
Дівчина одразу ж обернулася та поглянула на нього з подивом… Однак Керез засоромився промовити що-небудь і просто побіг геть. Усе! На цьому все завершилося. Чи Жамал думала про нього, невідомо, але перше ніжне кохання ввійшло тоді в душу, залишилося ясним і зворушливим спогадом.
Як він не намагався знайти її, сподівався побачити у Фрунзе ненароком, але так і не зустрів свою першу любов… Взявши її адресу, кілька разів писав листи, проте так і не отримав відповідь. Правда, одного разу вона приїхала на канікули додому, й загадково посміхалася, коли їхні погляди зустрілися. Але Керез, ніби злодій, спійманий за руку, тікав від неї… Якось він зауважив, що
Жамал вкрадливо дивилася на нього з-за віконних штор, тихо посміхаючись. Ех, що було б, якщо тоді Керез розкрився перед нею й висловив свої почуття? Як би тоді склалися їхні долі?
– Тату, ходімо вже, вечоріє! – вимогливо промовив син. – Вистачить, напевно...
Голос сина знову «пробудив» його. Чи то від різкого переривання його солодких спогадів, чи з інших причин, Керез вибухнув:
– Ну чого тобі треба, синку?! Зачекав би трохи ще! Лише б вам з матір’ю диктувати тільки своє! Чи я не маю права пожити хоч деньок, як хочеться? І так моє життя пройшло даремно з вами!..
Авжеж, останнім часом, особливо після того, як звільнили з роботи, він ставав дратівливим та нестриманим.
Проте син не лишив батька в спокої:
– Отак і сидітимеш тут, на дикому полі, до самісінького ранку? Може, вистачить уже?!
– Гей, послухай, хлопче! Щоб ти знав, це тобі – не «дике поле». Адже це – моя батьківщина, тут поховані мої предки! Твої дідусь і бабуся поховані саме тут! Втямив нарешті, дурню?!
Але син теж розлютився:
– Знаєш, батьку, якщо твоя вітчизна – тут, то моя батьківщина – Самара! Зрозумів? Заради Бога, хочеш, то залишайся в своїх диких краях, дарую їх тобі, безкоштовно!
Сторопівши від такої зухвалості сина, від приниження та образи, Керез спалахнув:
– Знаєш, кого ти паплюжиш тепер, невдячний? Ти зневажаєш своїх дідів і моїх батьків! Та якби не вони, ми з тобою на білому світі взагалі б не жили!
– Боже, благаю тебе, мені набридло слухати твої байки про «вітчизну», «рідні землі». По-твоєму, я теж повинен здихати від туги за ними? Залиш гарні, патріотичні слова для себе!
– Тьху на тебе, недомірку!.. Ти, виявляється, просто не доріс... Та вам із матір’ю потрібні тільки мої грошенята, але не я. З таким ставленням, ви давно б мене викинути з дому, мов собаку, якби не мої гроші!
– Давай, батечку, припинимо балаканину... То ти їдеш чи ні? Ніч настає, ти розумієш? Чи хочеш залишитися в оцьому своєму «отчому домі»? Де вона, твоя «батьківщина»?! Не бачу!..
– Пішов геть!!!
Ображений син сів у машину, засвітив фари, газонув і поїхав, піднявши пил з узбіччя дороги.
Керез знову сів на той камінь. Тремтіло все тіло. «Якщо в старості років чую такі слова від власного сина, то що очікувати від інших людей?! Виходить, мене вважають лише приблудним собакою? Ось так. Я прожив життя даремно! Справжній дурень», – розпачливо міркував він.
Особливо прикро, що син говорить тільки російською, а рідною мови не знає зовсім. Сам винен, не подбав про це належно в його дитинстві… Просто не надавав особливого значення! Недарма ж кажуть: «материнська мова». Адже чужа мати диктує чужі цінності. А рідна мова передається з молоком нені. Тому син і не розуміє не тільки свою країну, але й власного батька. Чужинець. Як він може сприйняти свою Батьківщину?
Дійсно вечоріло. Похмура ніч стала наступати так, що чорний силует грізних гір спускався над головою, і хвилі потемнілого озера тихо плескалися об берег. Яке ж прозоре небо в цих краях! Світло від зірок так і блищить тут у гірському Токтогулі.
Мимоволі уявив дружину… Якою ж вона була замолоду миловидною та білявою дівчиною! Однак через багато років спільного життя, колишнє кохання відійшло. Вона стала жадібною до грошей, схожою на дуже скупу тещу. Тільки звичка утримувала його в родині. За півстоліття життя, Керез так і не приніс ані граму користі своїй Вітчизні. А тепер залишився один, як місяць…
Виявляється, ні престижна посада, ні великі гроші, навіть родина, рідний син не варті грудки рідної землі. «Ех, якби я залишився вдома, не пережив би цю трагедію»… Він згадав стародавню приказку: «Чим бути султаном у чужій країні, краще бути навіть рабом на рідній земельці».
«Авжеж, – гірко нарікав він подумки, – забуваючи про своїх близьких, мимоволі станеш вигнанцем. Бо що ж я знайшов на чужині? Абсолютно нічого! Блиск грошей, орденів та медалей наразі не освітлює рідну землю, близьких, що залишилися тут».
Самотність – справжнє покарання для людини! Ось чому бідні уйгури, цигани, кипчаки, курди століттями животіють, не маючи своєї батьківщини. Їх трагедію зрозуміти можна.
Куди йому тепер іти? Кому він потрібен? Хто піклуватиметься про нього в старості років? Хоч хто-небудь із рідних був би поруч... Хоча б залишилися могили батьків, біля яких можна схилити голову та поплакати. І що тепер?
Скрушно зітхнув: «Я – людина без Батьківщини! Безрідний!»
Підвівся, розлючений на себе. Гірська прохолода пронизала його тіло. У хвилину слабкості йому навіть захотілося стрімголов кинутися в чорну воду, котра безжально проковтнула кістки всіх родичів і предків, його дитинство, й мовчки простягається, немов важкий свинець…
Яка ціна життя самотньої людини, коли вона позбавлена рідної землі, покритої водою за рішенням «великої влади», що, замість подачі поливної води і електрики, погубила його рідне село?!
Що за життя, коли ти – самотній і ні з ким поділитися своїми думками, коли життя стає безглуздим?.. Він проклинав ту епоху, котра позбавила людей рідної землі в обмін на електричне світло і поливну воду, проклинав бездушних чиновників, які сприяли знищенню цілих сіл. Скрізь безвихідь… Душа знемагає тому, що в такому похилому віці ніде схилити голову. Кому він потрібен – цей самотній і нещасний чоловік? Навіть рідний син відкинув його! Життя прожите даремно.
У цю мить подвійний промінь фар автомобіля прорізав грізну темряву ущелини, й машина зупинилася на тому ж місці, звідки поїхала кілька годин тому. Силует сина наблизився до батька.
– Поїхали, тату! Поблизу я знайшов вагончик і домовився з господарем переночувати. Не сердься, будь ласка.
І простягнув руку батькові.
Все-таки не залишив син, адже рідна кров…
– Їдь сам, – не потис руку і пройшов повз сина, похмурий. Ступив на підгірок і вдивлявся в дорогу, сподіваючись, чи не мчить якийсь транспорт.
– Вибачте, батьку. Ну, не стримався я, погарячкував… Поїдемо!.. Я ж – Ваше нерозумне дитя. Пішли до машини...
Звернення сина на «Ви» пом’якшило батьківське серце. Куди подінешся від рідної кровинки! Вдаючи ображеного, все ж пішов за сином і сів до автівки.
Керез подумки будував план, що переїде в свою країну, зведе будинок на березі озера. І заживуть усі разом – він, дружина й син, як нормальна сім’я…
Довго не довелося їхати. Адже доки Керез відходив від гніву, сидячи на задньому сидінні, вони зупинилися біля декількох вагончиків обабіч дороги. Син зайшов до одного з них, де горіла лампочка, і ненадовго затримався там.
– Ходімо. Я домовився ще раз, – сказав він, відкриваючи дверцята.
Вагончик був світлим і досить затишним. Видно, що його пристосували для їдальні швидкого харчування. Різні пляшки з алкоголем, сигарети та всілякі харчі. Сиділи тут жінка в білому халаті продавця й чоловік, які тихо між собою розмовляли. Та, побачивши чужих людей, попрощалися, й чоловік пішов. Тож нікого більше не залишилося.
– Повечеряємо, тату, потім відпочинемо. Кажуть, до містечка неблизько, – і вказав на стіл зі стільцями.
Керез не став відмовлятися й сів за стіл. Він пожалів сина – той все-таки молодий та зголоднів за цілий день. Наразі для нього самого було все одно, де зупинитися. Як не крути, ця місцевість – близька його серцю, адже неподалік – рідне село. Все знайоме. Свіже повітря бадьорить, а гори пахнуть дитинством.
Їзда в одній позі цілий день, звичайно, стомлює. Керез був не в настрої, ще не вляглася образа на сина за його недавню зухвалість.
– Ласкаво просимо, – пролунав лагідний голос тієї кухарки в білому халаті, яка приготувалася виписати замовлення на вечерю. – Що ви хочете їсти?
Їх погляди зустрілися. Приємний оксамитовий голос, очі випромінюють тепло... «Щось знайоме!.. Де ж я міг її бачити? Ой ні, мабуть, мені ввижається! Цілих сорок років я не був тут, а вона дивиться на мене з подивом… Напевно, просто від втоми привиділася мені», – подумав вражено.
Він замовив собі домашній суп-кесме. А син побажав лагман і манти, що йому сподобалися. Кожен думав про своє. Син мріяв про те, щоб швидше вийти із цих дивовижних місць… Суп виявився гарячим і нагадував материнську їжу. Авжеж, неня також подавала кесме гарячим, а Керез намагався швидше поїсти і лягти спати…
– Не поспішай, синку! Можеш подмухати, – лагідно промовляла вона, сидячи навпроти Кереза й неквапливо попиваючи чай.
Може, відчуваючи розлуку з сином, вирішила надивитися на нього, хто знає…
Керез помітив, як нишком поглядає ця білолиця господиня вагончика швидкого харчування. Вона добре зберегла свою стрункість, незважаючи на солідний вік. Кілька разів їх погляди зустрілися. І обидва швидко відводили очі. Чому?
«Де ж я міг її бачити? Ці знайомі очі... Це – неспроста».
Закінчилася вечеря, син пішов до скромненької каси, розрахувався й дав паспорти обох. Коли Керез проходив, та жінка, відкривши його паспорт, охнула і не стрималася:
– Керезе, це ти?.. Боже мій, ти живий?!
Вона примостилася на стілець ошелешена, а зошит із ручкою випали на підлогу з її рук.
Керез прямував до виходу, однак, почувши гучно вимовлене своє ім’я, здригнувся та озирнувся. «Хто це? Як вона мене впізнала?»
Він подумав, що ця незнайома жінка – одна з його землячок із села, але поки не впізнав її.
А вона поступово опанувала себе, встала зі стільця й підійшла до нього з простягнутою рукою для привітання:
– Керезе, це ж я… Жамал!
«Яка ще Жамал?»
І тут Керез згадав про своє неймовірне юнацьке кохання. Так, її звали Жамал, і вона зберігалася в його серці.
– Це ти, Жамал!? Чи це ти?!
Він квапливо попростував назустріч. Міцно обнялися. Хіба ж не цього прагнули обидва все життя? Адже потайки вони так любили одне одного, дуже трепетно, хоч і не розповідали про свої почуття! Керез розцілував очі Жамал, її ще гарячі губи, обличчя, яке зашарілося, а вона повторювала його ім’я знову й знову з таким захватом і безладно цілувала його обличчя, шию, вуха... Це була його неповторна Жамал!
Їм у ці секунди було все одно, що діється навколо, хоч би перевернувся догори дриґом увесь світ… Вони наразі забули про все. Він – про свого сина, який дивився ошелешено на рідного батька, що пристрасно цілував незнайому жінку, ніжно повторюючи, немов молитву, її ім’я «Жамал» зі сльозами на очах. А вона у відповідь промовляла: «Керез». Вони тільки тепер висловлювали свою велику Любов, забувши навіть про самих себе…
Втім, стомлений їздою, син Кереза таки розташувався на нічліг і нарешті заснув. А закохані чоловік і жінка безперервно проговорили всю ніч! Згадували рідне село зі священним запахом предків, усіх знайомих – малих та старих. Він розповів, як побачив її, коли вона повернулася з міста на високих підборах, як уперше закохався, а вона тоді навіть не впізнала його!..
Життя промайнуло, як одна мить. І тільки справжня любов, попри все, – свіжа й незабутня!
Все ж, незважаючи на бурхливі почуття, які викликають вогонь душі, вони не висловили до кінця свої сокровенні слова. Виявляється, Перше, Велике Кохання – настільки трепетне, ніжне та недоторкане!.. Вони ніби боялися, що їхня Любов раптом полетить, немов білий метелик із квітки, від легкого подиху вітерця. Юність почуттів ніколи не минає, ні!
Звісно, вони згадали, як під водою залишився їхній рідній аул… Це була незагойна рана на серцях обох. Коли Жамал пригадувала про земляків, яких розкидало по світу, серце Кереза кров’ю обливалося. Немає для людини гірше, ніж втрачати рідний край та близьких, друзів, односельців. Ти стаєш схожим на приблудного пса!.. Втративши домівки, багато земляків подалися в пошуках кращої долі на широкі простори Росії і Казахстану, розбрелися по всьому світу. Кожен із них повертається на цю землю предків, засумувавши за втраченим аулом. Як би вони не почувалися зараз, якими б заможними не стали, рідна земля – свята для них. Без Батьківщини не можна бути щасливим!
– Пам’ятаєш Сулаймана, мого однокласника? Ну, такий червонощокий, із сірими бровами та наїжаченим волоссям! – розповідала Жамал під ранок.
– Так, згадав...
– Той Сулайман приїздив сюди нещодавно. Живе в Угорщині, де відкрив свою компанію. Каже, що має власну взуттєву фабрику і мережу супермаркетів. Мільйонер, одним словом. Так от, він щиро нарікає, що нещасливий, адже не має Вітчизни. А без рідного села, без облич близьких, як він уже переконався, – не буде щастя в житті!.. Тож Сулайман сказав, що нині домовився з тутешньою місцевою владою про виділення ділянок землі, бо він хоче відновити село біля озера. Я так зраділа та окрилилася! Всі, хто почув, раді неймовірно. Як було б добре, аби ці плани здійснилися.
– Авжеж, молодець Сулайман. Радий за нього.
Керез згадав рудого хлопця, наполегливого та працьовитого. Хорошою людиною, отже, став.
Як вони часто чубилися, билися, щоб таки «відвоювати» дещицю землі для випасу худоби!
Керез посміхнувся, пригадуючи їхні дитячі бійки.
– І ти б переїхав на ті землі, Керезе?
Ця репліка Жамал була несподіваною. Її погляд був сповнений надії і таємничості. Видно, що вона говорила щиро.
– Я? Гаразд, переїду, а що?
– Ой, як було б чудово! Всі однокласники, односельці зібралися б разом і зажили б щасливо!
Ця думка про переїзд осяяла Кереза, коли Жамал розповіла про плани Сулаймана. Чуйна жінка ніби вловила його душевні пориви… Так і сталося, що вона випередила його, запропонувала переїзд.
– І що я повинен зробити, повернувшись сюди?
– Місцева влада сказала Сулайману: «Ласкаво просимо, якщо ти в змозі провести електрику, поливну воду та створити всі інші зручності для селян. До цього надходило багато подібних заявок, але не було коштів, щоб облаштувати майбутнє село». Втім, Сулайман їх запевнив, що такі гроші неодмінно знайде, і село розквітне! Давай, приїжджай і ти теж. А що? Чи довго залишилося жити нам...
Ця ідея запала в душу Кереза. Гроші є. З собою в могилу не понесе. Синові вистачить і десятої частки. Але справа в іншому...
– Жамал, ти вийдеш за мене, якщо я приїду?!
Він і сам не очікував ось такого неймовірного зізнання перед Жамал. «А раптом вона відмовиться? – промайнула холодна тривога в душі. – Що ж, тоді, вважай, нічого не вийде».
Його обнадіювала її розповідь, як вона ганялася за наукою, захистила дисертацію, проте вийшла за нелюба і через три роки розлучилася. Тепер вона – вільна.
– За тебе?
Жамал подивилася на нього своїми сяючими очима, кліпаючи довгими віями. В її очах він прочитав душевну радість і водночас відвертий сумнів. І лише переконавшись у серйозності його слів, Жамал запитала:
– А як щодо твоєї родини, дружини та дітей?
– Розлучусь, – відповів Керез упевнено. Мабуть, чекав такого питання: – Дружина моя не приїде сюди. А з сином спілкуватимуся.
– Бачу, і в тебе не склалося життя… – зітхнула Жамал.
Відчувалося, що вона вагається, ніби не вірить своїм вухам, усе гладить поверхню столу долонями… А може, є інша причина? Чи вона не так сильно кохає Кереза, як він її?
Розбурханий цією миттю (ось-ось вирішиться його доля!), не витримав і вигукнув:
– А що, ти не любиш мене?!
Жамал несподівано голосно розсміялася.
– Я? Яка там у старості любов? О, Боже! Хто-небудь почує, і на тобі – не отямишся від пліток! Такий сором!..
– Що ж тут ганебного? Говори правду, я слухаю.
Жамал припинила сміятися так само несподівано, як почала.
– А сам? Говори першим.
Вона соромилася.
– Я тебе кохаю з дитинства, розумієш? Правда. Не можу забути тебе.
Керез говорив ці важливі слова й боявся почути відмову. Як важко буває висловити свої найпотаємніші почуття! Хіба так сухо, невиразно можна було зізнаватися в тому, сокровенному, що так беріг у серці роками, потайки, боявся навіть обмовитися комусь...
Раптом м’які долоні Жамал лягли на його щоки, ласкаво підвели його голову. Він побачив її очі, сповнені щирого кохання.
– Скільки років я чекав такого твого погляду! – палко промовив тихим, але виразним тоном, тримаючи її руки. – Якби ти сказала раніше ці слова, наші долі уникли б тих мук, які ми пережили.
– Я б сказала. Але ми ж не зустрілися. Не було можливості, сам знаєш... Може, якби наш аул залишився, ми б зустрілися й жили разом, будували своє домашнє вогнище спільно.
– Та й зараз, у принципі, не пізно… Правда?! – з надією запитав Керез. – Купимо землю, зведемо будинок… Навіть аул я б сам відновив. Коштів цілком вистачить.
– Це було б чудово!
Жамал у цю чарівну мить була схожа на ту грайливу дівчинку, яка йому так сподобалася й запам’яталась. Від радості вона гучно заплескала.
– Сьогодні ж я зустрінуся з вашим головою та й домовлюся з ним, і з весни почну планувати майбутнє наше село. Набридло жити, мов приблудному псу!.. Виявляється, ніщо не може замінити людині її рідну землю. Це – доля! – вимовив Керез рішуче. І промовив голосно: – Краще скажи, ти переїдеш, якщо я зведу будинок?
Жамал поглянула так само весело, як у дівоцтві:
– А як не переїду? Що ти робитимеш тоді?!
І стало ясно – вона згодна! Керез був на сьомому небі від радості.
– Тоді я вкраду тебе, ось так! – і обнявши її за талію, притягнув до себе.
– Ой, відпусти! Побачить хтось і скаже, що на старості років ми з глузду з’їхали. Чи, може, ти й не постарів?!
Промовляла грайливо, але очі її чарівно іскрилися ніжністю та любов’ю.
Керез відчув прилив молодості – його серце переповнювало справжнє кохання до Жамал. І попереду у них – велике та щасливе життя. Так, усе буде добре! Став напрочуд бадьорим і впевнений у собі:
– Я – молодий! А що, показати тобі?! – промовив жартівливо.
– Тихше, почує твій син…
– Зрозуміє, вже немаленький.
Керез більше не міг приховувати свого почуття – міцно обійняв Жамал, почав обціловувати її шию, губи, обличчя!.. Та й вона пригорнулася до нього, мало не втративши свідомість…
«Так, наступного року неодмінно повернуся сюди, – міркував він, коли їхав до міського голови. – Зберу всіх односельців та й доживу свій вік на рідній землі. Моя могила буде ближчою до дорогих батьків. І не лежатиму самотньо на чужині! Без Батьківщини людина – не щасливіша за мурашку. Виявляється, я не потрібен по-справжньому навіть рідному синочку! Хоча й моя кров, а душа – чужа, і погляди – різні».
Зате найріднішою стала Жамал, яка відродила його надію, додала сил та бадьорості. «І тепер – не пізно, старість – ще попереду, почну життя знову».
Хіба ж він очікував, що за екватором свого віку відродиться, поєднавши долю з коханою жінкою? Звісно, ні. Але сталося неймовірне!
І що б не чекало на нього попереду, Жамал відчував знайомий до болю запах коханої жінки, і його груди пронизувало дивовижне щастя.
Українською переклали Сергій Дзюба та Володимир Віхляєв
Ще публікації Айдарбека Сарманбетова:
В Україні переклали об`єктивну розповідь про революцію в Киргизстані
