Незламний. Після тяжкого поранення лейтенант Сергій Шовковий попросив лише одного: повернутися в стрій.
Випускник Львівського військового училища. У зоні АТО був одним із наймолодших командирів взводу. У серпні 2014 року потрапив під мінометний обстріл і був поранений осколками міни. Втратив ногу.
Війна перевіряє молодих командирів на зрілість. І вчорашні курсанти, ще зовсім хлопчики, яким долею судилося навчати та вести в бій вдвічі старших за себе, з честю витримують всі випробування. На долю старшого лейтенанта Сергія Шовкового їх випало чимало. 2014-го, коли Серію ледве виповнився 21 рік, він був поранений, втратив ногу, та зміг подолати біль і перемогти обставини. «Я хочу, щоб на моєму прикладі хлопці зрозуміли, що треба жити й радіти життю, навіть якщо ти отримав тяжке поранення», — каже офіцер. У старлея зовсім юне обличчя, але очі мудрої дорослої людини. Майже відразу після госпіталю він повернувся до війська і вже більше року служить у Чернігівському об’єднаному міському військкоматі.
Із навчальної аудиторії — в бій
Стати офіцером Сергій мріяв з дитинства, тож після закінчення школи, без вагань, подав документи на факультет бойового застосування військ Львівської академії сухопутних військ. Швидко минуло навчання, і 2014 року Сергій Шовковий отримав диплом та звання лейтенанта Збройних Сил України. Це був дуже складний час для нашої країни, військо потребувало командирів. «У нас не було ані випускного вечора, ані святкового вручення дипломів. 21 червня отримали офіцерські посвідчення і відразу роз’їхалися по частинах. 23 червня я вже був у 1-й танковій бригаді, куди мене направили для подальшого проходження служби», — розповідає Сергій.
Командирський авторитет
Перші три тижні лейтенанти, а до Гончарівського, де дислокується частина, їх прибуло сім, готували техніку, ще тиждень займалися бойовою і тактичною підготовкою з особовим складом. Про те, що їдуть у зону бойових дій, дізналися за два дні до відправки ешелону.
«У моєму взводі я був наймолодшим, десь половина — контрактники, решта
— нещодавно мобілізовані. Це були 40-50-річні люди зі сформованим характером, звичками, життєвими принципами. Цивільній людині складно уявити, що такі дорослі чоловіки будуть підкорятися двадцятирічному хлопцеві. Але у війську, тим більше в армії, яка веде бойові дії, все інакше. У нас відразу склалися добрі робочі стосунки з чіткою градацією: я — командир, вони — підлеглі. Я дуже вдячний своїм викладачам, що навчили веденню бойових дій у сучасних умовах. Серед них багато бойових офіцерів, які пройшли Афганістан, побували у складі миротворчих місій у багатьох „гарячих" точках світу. Ці знання я намагався передати своїм підлеглим. І хлопці відразу в мене повірили», — каже старший лейтенант Сергій Шовковий.
22 липня хлопці отримали наказ командира бригади про відправку в зону АТО, день готували техніку, ще день пішов на її завантаження. 24 липня перший ешелон з військовими вирушив з Чернігова на Схід. У зону бойових дій виїжджали дві роти. Фактично це була перша бойова тактична група, сформована на базі 1-ї танкової бригади (за винятком невеликого підрозділу, який було доставлено літаками в район луганського аеропорту). Ешелон прибув до Харкова, там розвантажилися і далі своїм ходом попрямували на Луганськ. оборона була на той момент досить ріденька. Ми висунулися на бойові позиції у складі двох взводів. Зорієнтувалися на місцевості й почали копати окопи та бліндажі. Це вже потім, місяців десь за п’ять, бліндажі, окопи, укріплення будували спеціальні механізовані батальйони, ми ж були першими і робили все самі. Місцевість рівнинна, все як на долоні, тож чим глибший окоп, тим більше збережених життів.
Це найближчий до ворога передній край. Позиції противника десь за кілометр від нас. З озброєнням у нас було слабенько: три БМП-1 і автомати. У противника було все: сучасні машини, тепловізори, далекоміри. Ситуація приблизно така: «Запорожець» змагається з BMW на швидкість. Боєприпасів теж було обмаль. До нас оборону там тримали бійці 30-ї механізованої бригади, в них був повний боєкомплект, стріляли, не шкодуючи снарядів, не даючи противнику наблизитися до своїх позицій. А ми економили боєприпаси, стріляли лише прицільно, на ураження, підпускаючи їхні групи близько до себе. Вони зрозуміли, що ми економимо боєприпаси, і пішли в наступ. На другий день оборони російський танк підбив мою «беемпешку», що була на ключовій позиції — на розі і відбивала атаки відразу з трьох напрямів. Після цього стало ще складніше стримувати ворога.
На стрілянину ми вже практично не реагували. Коли стріляють, страшно перші дві години, потім уже ні. Аж раптом вони припинили вогонь. Не стріляють, отже задумали якусь підступ. Постійно відбувалися мінометні обстріли, все, як у старих воєнних фільмах, тільки наяву. Спочатку стрілянина була вдень, десь через тиждень почалися постійні мінометні обстріли й уночі. Противник вів по нас точкові обстріли, але ми не тільки тримали позиції, а ще й давали йому відсіч, не дозволяючи ворожим групам прорватися в наші тили.
Фатальний бій
Друге серпня здавалося звичайним днем оборони, якщо не враховувати того, що противник занадто інтенсивно поливав вогнем наші позиції. Активний мінометний обстріл тривав із 7 ранку до 12-ї, за цей час сепаратисти добре пристрілялися, промацали наші позиції і почали вести прицільний точковий вогонь. — Я вирішив усіх своїх людей відправити в укриття, і коли забирав останніх двох, забіг надто далеко. Хотів точніше засікти точку, з якої ведеться мінометний обстріл, — розповідає офіцер. Міномет він засік і вже приготувався передавати координати артилеристам, але трохи забарився і не встиг зістрибнути в укриття. За три метри від Сергія розірвалася міна. Все його тіло було посічене осколками, не зачепило тільки праву руку, голову і груди (те, що захищене шоломом і бронежилетом).
Через страждання до перемоги
Солдати занесли командира в укриття, надали першу допомогу. «Якби не вони, я б просто сплив кров’ю», — згадує Сергій. Потім був польовий госпіталь, звідки офіцера вертольотом доправили до шпиталю в Харкові. Там хлопцю зробили дві операції, руку врятували, по нозі теж був непоганий прогноз, але через 4 дні Сергія перевели до київського шпиталю, де лікарі відразу заговорили про ампутацію. «Казали, що є загроза гангрени. Прокинувся в реанімації, бачу — немає ноги вище коліна. Звичай-но, страшно, звичайно, прикро.
Але я відразу вирішив для себе: якщо Бог дав мені шанс вижити, я повинен жити звичайним життям»,— каже Сергій.
Він вирішив повернутися до армії, і, перемагаючи біль, почав послідовно втілювати свою мрію в життя. Ще у шпиталі буквально через місяць після операції Сергій став на протез, зазвичай це роблять мінімум через шість місяців після ампутації, коли рана на культі вже загоїться. Та він намагався якомога швидше стати на ноги, навчитися ходити і повернутися у стрій. Це був нереальний біль, від якого іноді ставало темно в очах, але хлопець був налаштований на перемогу.
Сергій не хоче, щоб його жаліли, навіть матері заборонив плакати. Усім казав, що в нього просто поранення, він вилікується і буде продовжувати служити. І в найтяжчі хвилини життя Сергій продовжує усміхатися та випромінює оптимізм. У цього хлопця надзвичайна сила волі та жага до життя. Саме вона допомогла йому повернутися у стрій.
Справжня людина
Відразу після госпіталю Сергій Шовковий звернувся до Міністерства оборони з рапортом про поновлення на службі. І вже півтора року служить у Чернігівському об’єднаному міському військкоматі на посаді начальника відділення забезпечення. Офіцер отримав звання старшого лейтенанта. "Так, мені не потрапити в бойові частини, я служу в військкоматі, але й тут я намагаюся всі свої сили, знання та вміння вкладати у справу підвищення обороноздатності нашої Вітчизни«,— каже старший лейтенант Шовковий.
Про своє поранення намагається не розповідати. Ті, хто з ним близько не знайомий, навіть не здогадуються, що цей чемний, завжди привітний і усміхнений офіцер не має ноги. Він нікому не каже, як під вечір набрякає і болить кукса, намагається тримати поставу і не показувати, як йому важко ходити. «Коли нога починає боліти, намагаюся відволіктися, не думати про неї. Звичайно, можна почати себе жаліти, закинути протез і ходити на милицях, але тоді ти ніколи не будеш жити повноцінним життям. І я вирішив, що цей шлях не для мене. Я не звик до жалю, і про мій біль ніхто не знає, крім мене», — говорить офіцер.
Сергій підтримує зв’язок зі своїми бойовими побратимами з 1-ї танкової бригади, радіє їхнім успіхам та перемогам. Із захопленням розповідає про своїх колишніх підлеглих — сержантів-контрактників, називає їх диво-воїнами, радіє успіхам свого товариша по академії Михайла Кірдана. Михайло, попри тяжке поранення легенів, яке отримав біля Донецька, продовжує служити у війську і вже неодноразово побував у зоні АТО.
На свою долю Сергій не скаржиться. Він відкритий для світу і людей, дуже порядний та людяний.
Проект «Переможці»
Сергій Шовковий — учасник проекту ТСН «Переможці», в якому взяли участь 18 воїнів АТО, котрі втратили кінцівки, але не втратили сили духу. Вони — живий приклад для наслідування і для хлопців-новобранців, і для військовослужбовців-контрактників, і для поранених, і просто для всіх громадян, які потрапили у складні життєві обставини. Ці хлопці — справжні переможці над ворогом, обставинами, болем, проблемами.
«Багатьох учасників проекту знав ще по госпіталю. Своїм прикладом ми показуємо, що люди на протезах — повноцінні члени суспільства, які навчаються, працюють, втілюють свої мрії та досягають нових вершин. І що, попри поранення та інвалідність, можна жити звичайним повноцінним життям», — розповідає Сергій. — А ще ми бачимо, що про нас не забули, і це дуже важливо. Адже найстрашніше, коли, пройшовши через усі страждання та біль, ти залишаєшся забутим і нікому не потрібним. Під час проекту ми відчували, що про нас знають, пам’ятають, нас люблять. І ти розумієш, що треба жити й радіти кожному прожитому дню.
Я ні про що не шкодую, я офіцер, чесно виконував і виконую свій військовий обов’язок, захищаючи рубежі нашої Вітчизни«, — каже старший лейтенант Сергій Шовковий.
«Військо України»
