СЕЛО І ЛЮДИ. Майже піввіку Марія Луківна пропрацювала на фермі. Свою трудову біографію розпочала ще дівчам – у п’ятнадцять років. Батька втратила рано, а оскільки була старшою серед чотирьох дітей, мала допомагати матері, аби вижити. У професії доярки, особливо у ті часи, не було ніякої романтики. Хіба на сторінках газет про цю важку роботу писалося пафосно та патетично... Великі групи корів, ще й телята на додачу.
Про таких, як Марія Дайнеко, говорять: сіль землі нашої, справжня її господарка. З молодих літ старалася і любила свою роботу. Працювала, не покладаючи рук. Тому й мала завжди великі надої. У колгоспі, а пізніше у СТОВ «Полісся», що й донині господарює на бригинцівських землях Козелеччини (села Бригинці, Корніїв, Карасинівка, Мирне, Пізнє, Риків), її по праву називали передовичкою. Понад тонну молока за день! Про наполегливу і самовіддану роботу пані Марії свідчать грамоти – за високі надої, доблесний труд… Вона – серед найкращих працівників господарства. Її фотографія не покидала Дошку Пошани у центрі села. 
А ще ця жінка – заслужений працівник сільського господарства. Про своїх підопічних може говорити годинами, хоча вони й горя чимало принесли жінці: кілька переломів на одній нозі. Сьогодні вона – пенсіонерка. Але лишається такою ж неспокійною і активною. Трошки шкутильгаючи на одну ногу, сідає за кермо скутера і мчить у справах, а потім загляне ще до дітей, онуків, правнуків.
Спогади про раритетну професію
– Сидіти, склавши руки, – то не про мене, – говорить моя співрозмовниця. – Справи завжди знайдуться. Я звикла так жити. Можливо, і не треба мені зараз вже та корова, але ж як?.. Я ж усе життя у колі чорно-рябих молочних красунь. Свиней перестала порати, то кролів завела. Ну птиця, то само собою. А ще ж город який. Я не розумію, як у селі можна бідувати.
Ми сиділи на причепуреному ґанку оселі Марії Луківни у Карасинівці, де повне привілля квітам, і міркували, як жилося цій славній та іменитій доярці. Рахували, скільки ж то відер, бідонів, цистерн і ешелонів у центнерах і тоннах молока надоїла вона своїми працьовитими і старанними руками за час довголітньої роботи на фермі…
– Важко було нам, дівчатам, тягати бідони, але іншої роботи на той час не було. Бо в колгоспі працювали практично всі односельці. Спочатку у моїй групі було 32 корови. Потім почали збільшувати навантаження. Були роки, коли 62 телиці гляділа, а ще ж 30 телят. Одних поки роздоїш, а за іншими догляд, як за дітьми – випоювали із сосок.
Марія Луківна завжди працювала у режимі «невідкладної допомоги». Про кожну ласунку дбала, як про власну.
Невтомна…
«На таких жінках, як Луківна тримався колгосп, – констатує колишній голова колгоспу «Зоря комунізму», а нині директор СТОВ «Полісся» Григорій Шевченко. – Це приклад невтомної сільської жінки. Хто живе у селі, той знає, що на фермі робочий день починається ще затемна і завершується теж під зорями. Марія Луківна завжди працювала на результат. Було таке: веде групу корів – найкращі надої, потім її групу інша людина взяла – і показники знизилися нанівець. Луківна кілька разів на пенсію виходила. А я її просив, повертав… Вона у нас найкраща. Я завжди дивувався: як вона все встигає?.. І вдома, і на фермі. Таким людям пам’ятники за життя треба ставити. Це невтомні годувальники нашого народу. Історія сіл була б неповною без таких людей. Я без жодного сумніву подавав кандидатуру Марії Луківни на «заслуженого». Вона варта пошани і поваги».
А й справді: про ранки зі співом жайворонків, сивий туман над лугом, кукурікання півнів на світанку, мабуть, найбільше можуть розповісти саме доярки. І хотіли б поспати довше, але доводилося прокидатися о третій ночі. Бо треба подоїти корів на фермі, здати молоко й швиденько бігти додому. До шостої ранку подоїти вручну ще й свою корівку-годувальницю. А ще – прополоти бур’яни на городі, їсти приготувати, випрати білизну, приділити увагу дітям, чоловіку…
«Ну така я людина. Не можу без роботи, – неначе виправдовується наша героїня. – Але ж у нас все своє: і молочне, і м’ясне, і городина. А праця – то наша звичка, норма. А як інакше?».
Любов до праці всотали і дві доньки Марії Луківни – Віра і Надія. Для їхніх родин корови – це норма.
«У Віри шестеро корів, а у Наді найбільше дев’ять було. З коровою не пропадеш, вона – годувальниця. Я до них завжди з душею, і вони мені віддячували за старання і турботу – давали найбільше молока, – посміхається жінка. – А було, що й потопталися по мені (сміється крізь сльози показуючи деформовану ногу, – Авт.). Два роки по лікарнях із роздробленою ногою. Але я сама винна. Випустила їх після зими, познімала з ціпків, а вони як побіжать! Треба ж було сховатися, а я стою, то повалили і пробіглися по мені. А тоді через пару років удома ще корова ціпком мене зачепила. Знову перелом. Та нічого, дякувати Богові, тупаю…».
Марія Луківна не лише тупає, а й ганяє на молодіжному транспорті. Купила, правда, його онукові, але сама так пристосувалася, що тепер із «залізним конем» нерозлийвода.
«Подарувала мопед онукові. Він мене у Козелець на крапельниці возив. Малий такий, а бабцю везе, – тішиться господиня. – А згодом і сама навчилася. Так мопед у мене і лишився. А рік тому скутера собі купила. Цей мені більше до вподоби. Ось зараз у Козелець поїду у справах (15 кілометрів, – Авт.)», – посміхається господиня, дістаючи з гаража свого вірного товариша.
… Такі відкриті, ясні, задушевні, життєрадісні та водночас прості й милі жінки, як Марія Дайнеко, – це гордість села, зрештою, усього регіону, а може, без найменшого перебільшення, навіть краю. Їхні історії – повчальні, руки – натруджені, а досвід – неоціненний!
Сніжана Божок, фото автора
Козелецький район, Чернігівська область
