«Педагог – це професія за покликом серця» – впевнена Ірина Кашпур, вчителька 4-а класу Городнянського міського ліцею №2 у Чернігівській області.
Перша вчителька для більшості з нас – це людина, яка відкриває двері у чарівний світ знань, науки, дослідництва і глибокого пізнання світу. Саме тому Ірина Леонідівна Кашпур майбутню професію довго не обирала, а пішла дорогою своєї першої вчительки Олександри Іванівни Мельник, якою була зачарована і щиро захоплювалася з перших класів.
Проте одразу працювати за фахом не вдалося. Після закінчення інституту вакансій у школах не було, й молодій енергійній дівчині запропонували працювати в місцевому осередку комсомолу. Пані Ірина доросла до першого секретаря райкому і… у 1990 році покинула посаду функціонера й нарешті пішла за покликом серця – навчати дітей у свою рідну школу.
– Колишні колеги не розуміли мого вибору, бо я більше не прагнула кар’єрного росту, а хотіла займатися справою до душі. Мене запросив Віталій Григорович Паніткін, який талановито згуртовував колектив. Більшість моїх колег – вчителів початкової школи прийшли практично одночасно зі мною, і ми разом створювали дружній колектив однодумців, вивчали нове й вигадували щось своє. На паралелі зі мною працювала досвідчена вчителька Світлана Дмитрівна Хомазюк, яка щедро ділилася своїм досвідом. А ще нам довелось добудовувати нову тоді школу і це також дуже об’єднувало, – пригадала пані Ірина.
За десятиліття роботи з найменшими школяриками Ірина Леонідівна випустила з початкової школи вісім класів, кожен з яких, на її переконання, був особливим та несхожим на попередні чи наступні. З досвідом зрозуміла, що психологічна складова щороку зростає в її роботі, бо діти змінюються разом із часом, в якому ми живемо, й потребують нових підходів і нової взаємодії.– Останні два випуски – минулий і теперішній, мій 4-Б – це покоління дітей, які виросли в тісному контакті з електронікою. Для них комп’ютери, ноутбуки, планшети і смартфони – частина життя, тому ці діти значно більш інтелектуальні, натомість – менш рухливі. Мої теперішні вихованці – це клас майбутніх героїв, бо їм довелось пережити пандемію, а нині вони взагалі навчаються в умовах воєнного стану. Ці діти значно доросліші за початківців попередніх років, вони більш організовані й дисципліновані, дуже спостережливі і мають чималий багаж знань. А ще вони дуже патріотичні, мають особливу повагу до мови й до наших захисників, – підсумувала пані Ірина.
Вчителька дуже тішиться ростом відповідальності серед батьків. Сьогодні все більше родин зацікавлені у тому, щоб діти мали ґрунтовні знання, контролюють дітей, контролюють вчителів і навіть керівництво школи. Вона переконана, що це добрий підхід, бо у початковій школі дуже важко досягти результатів без участі батьків.
В умовах бурхливого розвитку інформаційних технологій пані Ірина мусила навчатися й оволодівати новими засобами комунікації. Спершу вона оволоділа комп’ютером, при цьому навіть непомітно для себе – разом із донькою. Так само нескладно дались он-лайн уроки в середовищі Zoom. Труднощі вона навчилася сприймати як черговий виклик, який просто треба здолати.
– Найбільше мене тішить творча складова нашої роботи. Усі роки моєї праці керівництво школи не ставило рамок, не обмежувало мене і моїх колег зайвими заборонами. Такий підхід разом із колективом однодумців створив дуже потужну початкову ланку у нашій школі. Це надихає, об’єднує і дає нашим вихованцям необхідний поштовх для подальшого навчання у середніх і старших класах, – підкреслила співрозмовниця.
Поза школою пані Ірина – людина домашня. Маючи небагато вільного часу, вона все ж знаходить годинку для улюблених книг. Читає багато й різну літературу, нині, наприклад, на столі у вчительки – книга про Валерія Залужного «Залізний генерал». А ще вона збирає справжню колекцію троянд, які квітнуть по всьому подвір’ю, милуючи око та гріючи серце.
Павло Дубровський, Новини Городнянщини
