ЖИТТЯ В ГРОМАДАХ. Дехто скаже: «А що – село як село, нічого такого собі тут немає». Але коли починаєш дізнаватися та вдивлятися, одразу помічаєш певні особливості, притаманні конкретній місцевості. Так було і цього разу, коли ми завітали у Величківку – це за пару кілометрів від колишнього райцентру Мена. Тут, у центрі села, розташоване творіння природи, яким можна не тільки пишатися, а й створити навколо нього справжнісінький туристичний об’єкт. А що вже говорити про людей? З колегою ми познайомилися з незвичайними на талант особистостями. Про них – наша розповідь.
Згуртованість людей – велика сила громади!
Коли в’їжджаєш у це село, одразу в очі впадають чепурненькі й охайні будиночки, біля дворів яких – все прибрано, а отже й культурно.
Село Величківка розташоване за три кілометри від колишнього райцентру – міста Мена. Автотрасою, яка пролягає через все село і веде аж ген до кордону з країною-агресором, вже 24 лютого 2022 року незліченно рухалися ворожі колони важкої техніки. А над домівками селян кружляли літаки російських завойовників, прямуючи до обласного центру.
– Початок повномасштабного вторгнення в нашу країну і, зокрема, на Менщину, був неочікуваним, – розповідає староста Величківського старостинського округу Тетяна Яковенко. – Звісно, всі були налякані, але в той же час і згуртовані. Згуртувалися, тому що всі хотіли допомогти нашим Збройним Силам.
У багатьох величківців хтось із рідних проживає в Чернігові, на який з перших днів навали російські недруги скидали ворожі бомби та снаряди.
– Багато наших хлопців несли службу в Територіальній обороні саме Чернігова та навколо міста, – говорить староста. – А тому ми всі страшенно хвилювалися й бажали хоч би як допомогти.
У цей важкий час родина Смецьких запропонувала зарізати корову, а Іван Бондарець – свиню, щоб зробити м’ясну тушонку для захисників. До виготовлення тушонки доєдналися багато односельців.
– Ось прямо тут, у цьому приміщенні (показує на одну з кімнат сільради, – Авт.) і виготовляли м’ясні консерви, – пригадує Тетяна Михайлівна. – У нас працювало дев’ять автоклавів. Люди зносили з дому банки, кришки. Залучалися всі бажаючі до цієї спільної справи і, дякувати Богові, таких людей було в нас чимало.
А потім молоді люди з Величківки поїхали у селище Березна і з тамтешньої птахофабрики привезли курей-бройлерів, тож для ЗСУ робили тушонку й із курячого м’яса.
– У нас навіть не вистачало тари, то люди розбирали м’ясо по своїх морозильниках, і потім вже, коли назбирали потрібну кількість банок та кришок, привозили сюди і знову виготовляли тушонку, – доповнює свою розповідь староста.
А коли Чернігівщину звільнили від російських завойовників, то м’ясний товар величківці через волонтерів передавали у Чернігів та передмістя – Новоселівку, Киїнку… Дещо пізніше для постраждалих мешканців цих населених пунктів організовували збір одягу та інших речей.
З тих пір і почалася щоденна кропітка робота у селі задля допомоги нашим Збройним Силам.
Час від часу величківці проводять благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ, організовують збір овочів, готують всілякі смаколики (млинці, пиріжки, вареники тощо) і передають домашні страви на передову для військових.
А щодо труднощів, які є в селі, Тетяна Яковенко говорить так: «Деякі проблеми – не глобальні, які виникають, – ми намагаємося самі вирішити, а такі, що потребують сторонньої допомоги – то, я вважаю, що не на часі. Здобудемо перемогу, тоді займемося і вирішенням більш глобальних проблем».
Тому сьогодні в селі роблять те, що можуть. У цьому заслуга як самої старости, так і всіх величківців.
Поспілкувавшись із жителями, ми зрозуміли: староста – точно на своєму місці! Попри те, що війна, тут намагаються не падати духом, утримувати у нормальному стані село, для цього періодично організовують заходи з благоустрою місцевості: підтримують у належному стані зони відпочинку, висаджують нові деревця у паркових зонах (а їх у селі аж три), перекрили дах у будинку культури.
У тренді – українська література
У самісінькому центрі Величківки росте могутній красень – дуб. Завідувачка місцевої бібліотеки Ольга Горбач каже, що цьому дереву близько 300 років. Ото довгожитель!
– Можна лишень уявити, скільки на своєму віку бачив цей дуб, – оцінює пані Ольга. – Якби він умів говорити, то скільки б таємниць нам розповів би. Адже він бачив, як творилася історія тут…
Тут мають намір найняти фахівця, щоб він зміг визначити і документально підтвердити справжній вік цього велетенського дерева, бо трьохсотлітній вік – це ж тільки перекази. А тому виникла ідея документального «вікового» оформлення цінного природничого об’єкта місцевого значення.
Поцікавилися ми й тим, які книжки полюбляють читати селяни і чи взагалі зараз заходять в бібліотеку.
– Та ви що? – здивувалася від такого запитання Ольга Горбач. – Навпаки, зараз люди почали цікавитися літературою. І більше скажу: звідтоді, як ми почали замінювати книжковий фонд українською літературою замість російської, читачі проявляють неабиякий інтерес як до класиків, так і до творів сучасних авторів… Що вже казати про «Сучу дочку» Валентини Мастєрової з Менщини. На цю книгу у нас, у бібліотеці, черга…
Працьовиті й творчі величківці
Спілкуючись із привітною Людмилою Андріївною Дмитренко, ми намагалися дізнатися більше про неї та її родину, але весь час вона прагнула розповісти більше не про себе, а про тих, хто живе з нею в рідному селі, хоча завдяки завідувачці місцевої бібліотеки Ользі Горбач ми вже були обізнані й про цікаві хобі саме цієї сім’ї.
Пані Людмила не лише полюбляє говорити про односельців, які своїми руками творять і формують красу, а й створила кілька невеличких книжечок, в яких із особливою теплотою і розповіла про їхні вподобання та потяг до творчості.
А творити тут уміють!
Віра Олексіївна Набок, до прикладу, захоплюється вишиванням. Для своїх онуків Віра Олексіївна вишила українські сорочки. Аж сім! Уявляєте? Майстриня також вишиває рушники.
Наталія Федорівна Макиша, окрім вишивання бісером, створює вироби із паперу (техніка оригамі). За невеликий період часу вона витворила велику колекцію робіт (ляльки, ікони та інше).
Про співочий талант Вікторії Яковенко та Марії Євтушенко, які поєднали у своїй співочій творчості і талант вишивати, маємо намір розповісти окремо, як власне і про вподобання Віри Набок та Наталії Макиши. На таку ж розповідь заслуговують і фантазійні роботи рукодільниці Тетяни Желіховської, як власне і про оригінальні кошики, котрий виробляє Анатолій Гончар, про якого кажуть в селі, що він майстер на всі руки…
Анатолій Дмитренко – чоловік Людмили Андріївни – розповів нам про технологію виготовлення віника із сорго. Виявляється, це вже не така й проста справа, як здається на перший погляд. Зазвичай, коли ми тримаємо в руках готовий продукт, то нічого такого в ньому особливого й не бачимо – віник, то й віник. Аж ні – це не так.
– У магазині ви купуєте не віник, а третину віника, – каже Анатолій Віталійович і показує нам як він виготовляється. І якщо коротко, то для виготовлення повноцінного віника треба щонайменше три магазинні дряпаки.
А ще ж не слід забувати, що треба спочатку виростити якісне сорго, а вже потім братися до конкретного діла.
– Віник в’яжеться у кілька етапів, – розказує умілець. – Спочатку в’яжуться три його основні частини. У магазинах продають оцю одну частину як весь віник. Потім частини поєднуються в одне ціле (віник), який зв’язується лозою або нитками…
Продемонстрував нам на практиці Анатолій Дмитренко і процес виготовлення справжнісінької цигарки з вирощеного на своїй ділянці тютюну.
Тут теж треба мати фахові навички – без цього нічого не вийде, навіть якщо у вас є спеціальний станочок.
– Треба підбирати сировину, бо не кожен тютюн для цього підійде, – показує безпосереднє виготовлення й водночас розповідає спеціаліст своєї справи.
Про види занять Анатолія Віталійовича теж треба розповісти в іншій публікації, бо це не тільки цікаво, а й навіть корисно.
Про всі такі цікавинки дружина пана Анатолія постійно розповідає у ТікТоку. Для цього створила блог «Толя». До речі, на сьогодні ця сторінка має більше мільйона підписників.
– Він все це робить практично, а я знімаю й показую, – каже господиня. – Мені в коментарях часто й пишуть, що я нічого не роблю, тільки чоловік. Ну, то й що? Нехай пишуть. А мені подобається знімати на камеру те, що він робить.
Але не лише подобається Людмилі Дмитренко займатися відеозйомкою – вона теж має творчі здібності й свої захоплення. І дуже полюбляє поезію! Напам’ять процитувала без запинки два вірші незабутньої Ліни Костенко…
Тож до зустрічей у Величківці і до нових розповідей про чудових людей цього села!
Сергій Кордик, фото Миколи Тищенка
