Резонанс. Пані кілер
Вона подзвонила одразу після публікації мого матеріалу «Як жінка у Чернігові помстилася маніяку». Поцікавилася: «Це – ваша робота?» – «Ні, ґвалтівникові помстилася жінка. Я лише все описав...» – чемно відповів у слухавку. «О, ми ще й маємо почуття гумору! А знаєте що? Я з вами зустрінуся!» – багатообіцяюче промовила незнайомка. «Даруйте, але я не...» – спробував відкараскатися від несподіваного візиту дивної особи. «Ніяких «але»! Або тепер, або ніколи, – пролунав приємний, мелодійний голос. – Не бійтеся...» – «Чому я повинен вас боятися? Ви хто?!» – «Це – неправильне запитання. Краще так: „А ви де?”... Подивіться у вікно. Бачите жінку, яка розмовляє по телефону? Щойно вона привітно помахала вам рукою. Я чекатиму вас рівно п’ять хвилин...».
Рука піаністки
Заінтригований, я вирішив все-таки вийти на вулицю – досить поспілкуватися хвилину, щоб збагнути хто перед тобою: цікавий співбесідник чи людина, на яку не варто розтринькувати час.
Їй було років 27-28. Одягнена не дорого, проте зі смаком. Невисока, зеленоока. „Мабуть, колишня спортсменка”, – подумав, звернувши увагу на її плечі та ходу.
– Ну, роздивилися? – посміхнулась вона. – У мене небагато часу, тому посидимо на лавочці у сквері.
– Добре, – знизав плечима. – Давайте тільки спершу познайомимося...
– Ви нетерплячі, як і всі чоловіки, – граціозним жестом дістала з сумочки пачку дорогих сигарет, блиснувши запальничкою.
– У вас же небагато часу... – нагадав я.
Із задоволенням закурила, швидко роззирнулася навкруги:
– Я справді поспішаю – треба ще дістатися до Борисполя. У мене – літак... Взагалі, я не збиралась сьогодні приїжджати до Чернігова. Так трапилося – з’явилось зайвих півдня. От і потягнуло на малу батьківщину. Я тут народилася – 38 років тому... – і, помітивши мій подив, задоволено примружила очі. – Непогано збереглася бабуся, правда? І, оцініть, жодних пластичних операцій!
– Я оцінив. То про що ви хотіли поговорити?
– Слухайте, це такий кайф – гуляти по Валу! – затягнулася сигаретою. – Все таке рідне! Шість років тут не була... Ну, вам цього все одно не збагнути – такого відчуття! Навіть поплакала трішки... А потім випадково натрапила на ваш „Ідеальний злочин”. І хоч я справді вже поспішаю, захотілося поговорити... Але спершу погляньте сюди, – вона простягнула руку, повела довгими красивими пальцями.
„Рука піаністки”, – тільки встиг подумати я, як жінка раптом блискавично штрикнула мене (буквально одним пальцем!) і в очах потьмарилося...
Коли я оговтався, вона так само сиділа поруч, спокійно струшуючи попіл сигарети.
– Що це було? – ошелешено доторкнувся до власної шиї.
– Не нервуйте – просто „відмикнула” вас на мить, аби не подумали, що я – не сповна розуму.
– Знаєте, тепер саме так я й можу подумати... – знову обмацав місце, яке щойно зазнало віроломної агресії.
– Послухайте, невже ви досі не здогадалися? Це – спеціальний прийом. Якби я штрикнула вас дещо сильніше, ви б тут, у сквері, з півгодини проспали. Проте, за бажання, я б легко відправила вас до раю. Ніхто б навіть нічого не помітив: сидить собі чоловік на лавочці, відпочиває...
– А... чому саме до раю? – розгублено поцікавився я.
– Ну, до пекла... Яка різниця? – приязно посміхнулася вона. – Не хвилюйтесь, я зовсім не збираюся цього робити і завжди професійно розраховую силу удару.
„Навіщо ви мене народили?”
Вона нарешті назвалась: „Я – Ліза. Вища освіта. Заміжня... Знаєте, ви мене заінтригували. Тобто ваша знайома – ну, та, з „Ідеального злочину”. Просто я, коли це скоювала, ніколи не використовувала музику. Навіть дивно, як я сама до такого не додумалася – вкоротити віку збоченцю за допомогою Моцарта. Яка романтика! Шкода, що я вже відійшла від справ. Так би мовити, на заслуженому відпочинку...”.
Ні, вона не скидалася на божевільну. Говорила спокійно, зосереджено. Не вихвалялась, а, швидше, констатувала те, що сталося з нею впродовж життя.
У дитинстві Ліза, за першої ліпшої нагоди, дивилася кінострічки про заможних і вродливих людей. Байдуже, яким був сюжет! Головне, щоб персонажі фільму ходили у красивому одязі, мешкали в розкішних будинках і подорожували у дорогих автомобілях та яхтах.
Родина Лізи жила дуже бідно, от дівчинка й мріяла про інше, краще життя. Якось, посварившись із батьками (вона не хотіла йти до школи в латаній сукні, а придбати нову не було за що), Ліза в розпачі вигукнула: „Навіщо ви мене народили, якщо не здатні купити навіть звичайний одяг? Мені соромно, що у мене – такі батьки!”.
Батько мовчки зняв пасок і щосили відлупцював неслухняну доньку. Вона проплакала півночі, доки в кімнату тихенько не зайшла мама: „Ой, Лізо, що ти накоїла? Тато сам не свій – ледве заснув! Навіщо було його гнівати? Хіба ми одні так живемо? Коли я була малою, то взагалі доношувала одяг і взуття своїх братиків та сестричок. І нічого – виросла! Колись і в тебе будуть діти. Побачиш, як непросто заробляти на хліб. Чи ти розраховуєш одного дня вештатися вулицею і знайти мільйон? Ні, донечко, життя – це не казка. Так уже склалося, що багаті горнуться до багатих, а бідні – до бідних”.
Юна Ліза поглянула на ще молоду, але завчасно постарілу неньку, змучену нестатками та пиятикою батька, і рішуче промовила:
– Коли я виросту, то одягатимуся, мов королева, і житиму у палаці!
– Та я ж не проти, кожна мама бажає своїй доньці щастя, – зітхнула ненька. – Тільки пам’ятай: той, хто намагається злетіти надто високо, як правило, падає до самого низу...
– Я не впаду! – розмазуючи сльози, пообіцяла дівчинка.
Вона вирішила стати красивою і багатою. Для початку – звернути на себе увагу „крутих” однолітків, котрі мали заможних та впливових батьків. Але як це зробити? Про модні наряди та коштовні прикраси Ліза могла тільки мріяти. Море бачила лише в кіно (де вже там розповідати однокласникам про захоплюючі мандрівки!). Кишенькових грошей вистачало якраз на дорогу до школи і булочку. Навіть якщо увесь час ходити пішки, багато не зекономиш!
Записалася в секцію дзюдо й наполегливо тренувалась цілий рік. Та кого цим здивуєш? От якби вона стала чемпіонкою і їздила на змагання за кордон! Проте таланило чомусь іншим...
Леопард
„Час спливав, я дорослішала, а нічого не змінювалось. Та якось після тренування зайшла до кав’ярні. Звісно, ніяких „серйозних” грошей не мала – так, дріб’язок, аби сік випити і тістечко з’їсти. Але й це для мене було подією! – знову, наче між іншим, озирнулась навкруги співбесідниця. – Аж тут оточують мене троє придурків і починають чіплятися. Як я злякалася! Їм – років по 25. Всі – напідпитку. Короткі, „зеківські” зачіски. Пики – ніби у бультер’єрів... Почала проситися, пояснюю: „Я ще маленька, відпустіть мене!”, а вони гигочуть”.
Раптом підійшов чоловік у сірому светрі – сам такий спокійний, непримітний. Власне, не підійшов, а наче виріс з-під землі. Тихо промовив: „Залиште її”. Гицелі отетеріли: „Що?! Ми працюємо на П., а ти хто такий? Забирайся геть!”. П. на той час був відомим чернігівським бандитом. Проте мій несподіваний захисник анітрохи не збентежився. Цілком доброзичливо запропонував „бультер’єрам”: „Поговоримо на вулиці?”, а Лізу заспокоїв: „Коли ми зникнемо, зачекай п’ять хвилин і йди додому”. П’янделиги розвеселилися: чому не розважитися, не провчити нахабу, який не поважає „авторитетів”?! Звісно, ніхто з працівників та відвідувачів кав’ярні не втрутився...
Але Ліза не стрималась – вибігла услід за бандитами та людиною у сірому светрі. Тож все відбулося на її очах: „Це тривало буквально кілька секунд. Він не зробив жодного зайвого руху. Здавалося, навіть не торкнуся до них, та за мить всі троє нерухомо лежали на землі... Я сховалась, проте цей дивний добродій одразу відчув мою присутність. Зітхнув: „Хіба я не просив тебе побути в кафе?” – „Вони зовсім не ворушаться. Ви їх убили?” – „Звичайно, ні, за півгодини отямляться... Не бійся, дівчинко, іди додому”.
Він неквапливо рушив у бік Валу, але Ліза почимчикувала вслід. Чоловік озирнувся:
– І довго ти мене переслідуватимеш?
– Довго, хочу бути такою, як ви!
Він посміхнувся:
– Дівчинко, я – привид. Ти хочеш стати привидом?
– Хочу! І робитиму все, що ви скажете...
„Йому було років 40, а мені – 15, – пригадувала Ліза. – Я обожнювала його. А він... Навіть не знаю, ким я була для нього. Старанною ученицею? Коханкою? Донькою? Чому він взагалі зв’язався зі мною? Адже в його становищі це було вкрай нерозважливо, навіть небезпечно! Розумієте, він не жив, як усі нормальні люди. Якось, десь за півроку нашого дивного спілкування, коли він уже більше довіряв мені, я дізналася, ну, може, не всю правду, але хоча б якусь її дещицю. Раніше Станіслав очолював підрозділ російських спецслужб. Одного разу він відмовився виконати наказ. Треба було вбити людину – відому жінку. Натомість він її попередив... Отож змушений був переховуватися. Переїхав до України, кілька разів змінював імена та прізвища, мав фіктивні шлюби. Мешкав то в одному місті, то в іншому. Так і потрапив до Чернігова”.
Ліза мигцем поглянула на годинник і закурила другу сигарету.
– Він був кілером? – запитав якомога спокійніше, ніби йшлося про роботу контролера у громадському транспорті.
– Що ви! – округлила очі. – Звичайно, ні. У Чернігові Станіслав працював телемайстром. Ну, може, ще десь підробляв вряди-годи...
– І ви його кохали?
– А чому ви дивуєтеся? Завдяки йому я скільки всього навчилась! Він був суперменом – сильним, мужнім, витривалим... А як він рухався – мов леопард! І в той же час, за будь-яких обставин, не втрачав своєї феноменальної врівноваженості. А ще він був дуже добрим – жодного разу мене не образив, не скривдив. Це ж я вмовила його кохатися! Мріяла, що колись вийду за нього заміж, народимо діточок... А потім він поїхав – якийсь хлопчик приніс мені запечатаний конверт. Там була коротенька прощальна цидулка: „Мені потрібно зникнути”. І купа грошей – тоді для мене просто астрономічна сума! Я згодом, завдяки цьому останньому його подарунку, інститут закінчила.
– І ви більше ніколи не бачили свого... вчителя?
– Не знаю... – замислено видихнула дим. – Здається, на одному кладовищі... Я взагалі часто буваю на цвинтарях, щоб заспокоїтися, подумати про вічне. Там тихо і несуєтно – звісно, якщо не зациклюватись на якійсь конкретній могилі... Так ось, я там, на пам’ятнику, бачила знімок людини, дуже схожої на Станіслава. Правда, ім’я й прізвище – інші. Але я вже розповідала – він їх змінював, мов рукавички. Не впевнена, що і Станіслав – його справжнє ім’я! Якщо вірити напису, він не дожив навіть до 45-ти...
Суто жіноча робота
Здобувши вищу освіту, Ліза опинилася на роздоріжжі: працювати за невеличку зарплату чи втілювати давню мрію. І вона наважилась:
– Я була на війні – в одній із „гарячих точок”. Приїхала туди, показала все, на що здатна, і мене взяли, навчили стріляти. Я була снайпером, виконувала деякі спеціальні завдання, так би мовити, в тилу ворога... Не хочу про це згадувати – то була помилка. Станіслав би цього не схвалив. Мене там поранили – я мало не збожеволіла від болю! Дивом уціліла... Відтоді ненавиджу зброю!
– Ви там убивали?
– А що роблять на війні? Ні, я там горобців рахувала!
– Розумієте, коли людина захищає свою країну – це одне, а коли вона вбиває за гроші...
– Ах, облиште! В усі часи були найманці, які професійно виконували свою роботу. Це така лотерея: або ти – гарматне м’ясо, або, якщо виживеш, доволі заможна і шанована людина. Інша справа, що пістолет чи гвинтівка – речі абсолютно неестетичні. Це просто якесь варварство. Садизм! Людина повинна йти з життя миттєво, не відчуваючи болю, навіть не усвідомивши, що сталося. Я б і сама хотіла так померти. І ви, мабуть, теж?
– Мені не подобається, коли людям вкорочують вік, хай і безболісно!
– Я не виправдовуюсь, а просто пригадую своє життя, – не знітилася співрозмовниця. – Вам ще цікаво?
... Після поранення Ліза кілька місяців провела в лікарні. А, одужавши, купила квартиру в Москві. Та вдома не сиділося, тим більше, колишній бойовий командир, розшукавши підлеглу, запропонував їй звичну роботу: „Треба злітати в таку-то країну і влаштувати „нещасний випадок” одному впертому дідусеві. Так, щоб комар носа не підточив! Бо мої „орли” здатні лише по дахах із гвинтівками лазити... Ні, тут потрібно діяти негаласливо, я б сказав, ювелірно. Це – суто жіноча справа, саме для такого янголятка, як ти”.
Ліза впоралась на диво легко. „Впертий дідусь” вийшов прогулятися, а незабаром його знайшли на газоні. „Серцевий напад...” – повідомили наступного дня газети.
Кілька місяців вона мандрувала Європою, насолоджуючись краєвидами Венеції та архітектурними пам’ятками Парижа. Доки не пролунав новий дзвінок: „Привіт, янголятко, маю для тебе неабияку пропозицію – екзотична країна, прекрасний клімат! Купайся в океані, засмагай досхочу... Ну, й про одного добродія подбаєш”.
У неї був приємний, мелодійний голос, від якого ставало моторошно:
– Я влаштувала чотирнадцять „нещасних випадків”. Жодного разу не „прокололася”! І ніякої зброї – все зроблено ось цими пальчиками... – зітхнула. – Ви не повірите, але ті чоловіки всі були потворами!
– Та невже? – мимоволі відсахнувся від її ніжної долоні.
Вона спритно вихопила третю сигарету:
– Запевняю вас, я на „ура” ніколи не рипалася – ретельно готувалась до кожної поїздки. Такі досьє збирала! Тому в потрібний момент руки у мене не тремтіли...
– Чому ж ви тоді залишили таку вигідну роботу?
– Я не виконала наказ – так би мовити, одноосібно розірвала „угоду”. А в нашій професії – це неможливо: або кілер працює, або він – мертвий... Проте п’ятнадцятий „замовлений” чоловік виявився особливим – він мені настільки сподобався, що я ніяк не наважувалась його вбити. Мої роботодавці занервували: „Що відбувається?!”. Далі зволікати було не можна: або робити свою справу і одержувати звичну платню, або негайно виходити з гри, ризикуючи життям. Я вчинила, як справжня закохана ідіотка – попередила його і підписала собі смертний вирок. Так само вчинив колись Станіслав. Правда, він не розповідав, чи було у нього щось потім із тією жінкою.
– Ох, нелегке життя у кілера...
Вона посуворішала:
– Не іронізуйте, ви уявити собі не можете, що це таке – жити з відчуттям постійної небезпеки! Але я його кохаю і ми досі разом. Хоч і доводиться увесь час переховуватися. Нам не можна мати дітей, адже мої колишні покровителі ніколи не пробачать зради!
Ліза поглянула на годинник, підвелась:
– Все, пане журналісте, розбігаємося. Бережіть себе!
– Дякую, я сплю спокійно... До речі, ваша дитяча мрія здійснилась?
– Авжеж, я – досить заможна. А крім того, справді кохана і ще молода!
– Але ви хоч іноді висипаєтеся?
Вона пильно поглянула мені у вічі:
– Знаєте, якби я не була такою хорошою і вихованою, то просто б убила вас за це запитання...
Сергій Дзюба
