30 травня виповнюється 130 років з дня народження Олександра Архипенка (1887—1964), видатного українського скульптора та художника.
Олександр Архипенко був громадянином світу, бо його вважають своїм у всіх країнах, де жив і творив. Однак при цьому він ніколи не забував про своє коріння. У 1922 року під час виставки радянського мистецтва в берлінській галереї Ван-Димен О. Архипенко виставив свої роботи разом із земляками з України. А в 1933 році на міжнародній виставці «Сторіччя прогресу» в Чикаго виставився в українському павільйоні. Того самого року став членом Львівської асоціації незалежних майстрів України. Коли 1934 року збиралися кошти для допомоги його голодуючим землякам, Олександр Порфирович віддав на благодійний аукціон бронзову скульптуру «Минуле». Не забував колишній киянин і рідну українську мову, спілкуючись нею при нагоді, іноді підписувався: «Олександр Архипенко, українець».
О.Архипенко народився 1887 року в Києві. Зростав у Київському університеті, де працював його батько. Впродовж трьох років навчався у Київському художньому училищі. Коли ж Архипенко був вигнаний з училища за участь у студентських страйках, він продовжив навчання у студії відомого пейзажиста Сергія Світославського, в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури в приватних студіях Москви та Парижа. До 1921 р. митець жив у Франції, у 1921—1923 рр. мешкав у Берліні, влаштував там власну художню школу; пізніше переїхав до США, де відкрив мистецьку школу в Нью-Йорку, яку очолював у 1923 — 1964 роках.
Давні архаїчні пам'ятки, традиції Візантії, Київської Русі, українського бароко закарбувалися в творчій пам'яті майстра разом із живописними ландшафтами української землі. Саме вони не раз надихали О.Архипенка в далекому зарубіжжі, в Парижі, Берліні, Нью-Йорку. Бажання повернути частку своїх робіт на Україну зустрічало серйозні перепони. Радянська система їх варварськи знищувала, або їх було заборонено вносити в тогочасне мистецтво.
ТІЛЬКИ ФАКТИ
1. «Хто знає, чи думав би я так, якби українське сонце не запалило б у мені почуття туги за чимось, чого я і сам не знаю?» — сказав Олександр Архипенко в інтерв'ю в останній рік життя (1964‑й) французькому журналу ХХ століття.
2. Євгена Архипенка, старшого брата художника, двічі призначали міністром земельних справ в урядах Української Народної Республіки в 1918—1920 роках.
3. У 1927 році в СРСР вийшла стаття мистецтвознавця Бориса Терновця про рухомий живопис Архипенка. Художник серйозно планував свої виставки на зайнятій більшовиками батьківщині.
4. Коли Архипенко був дитиною, батько купив додому дві великі однакові вази для квітів. Хлопчик поставив їх поруч і між ними побачив третю уявну вазу, утворену порожнечею. Пізніше цей прийом він буде часто використовувати в скульптурі.
Джерело «Тільки факти»
А світ тим часом захоплювався творчістю О.Архипенка. Його називали «Пікассо культури». Олександр Архипенко виявляв свій талант через постійний творчий рух, опанування різними імпульсами, засвоєння нових матеріалів, експериментування з новими технологіями. Мистецтвознавці жартома прозвали його винахідником дірки. Він же цілком серйозно довів суспільству естетичну значущість винайденої ним «дірки», навчивши сприймати її креативно. Митець стверджував: «Відтворення ні до чого не призводить. Єдиний спосіб уподібнитися природі – це винаходити».
Трактування жінки як космосу було сповнено у графічних та скульптурних роботах маестро світлом, духовністю, природною силою. У графіці Архипенка, як і у скульптурі, мотив жіночого тіла став не лише втіленням жінки, а символом взаємодії двох начал, жіночого і чоловічого. З архаїчної символіки майстер бере образ жінки як символ Землі, через отвори єднає його з небом. Вони взаємодоповнюють одне одного. Зникає боротьба, а через те – страх, агресивність, демонізм.
Багато років художник плекав ідею створення «механічної картини», на якій малюнок би оживав та рухався. Ідея, як стверджував сам Архипенко, виникла ще в Берліні 1922 року. Поштовхом послужило споглядання гілок дерев, які ворушилися на вітрі. У результаті численних експериментів, проведених уже в Америці, задум було втілено. 22 липня 1925 року О. Архипенко подав заявку на видачу патенту, а 26 квітня 1927 року Патентне відомство США видало йому патент № 1, 626, 497 на винахід «метод оформлення змінних зображень». Другий патент, № 1,626,946, О. Архипенко отримав на апарат для демонстрації новітнього виду образотворчого мистецтва, відомого як «Архипентура». В описі до першого патенту зазначалося, що новий спосіб отримання змінних зображень дає можливість використовувати ілюстрації та тексти з динамічним ефектом на пласкій поверхні. Представляючи апарат, новатор відзначив: «Це машина, що рухає замальований предмет, аналогічно до уповільненої зйомки в кіно... це нова форма мистецтва, що використовує час і простір». Запатентований пристрій складався з великого ящика (приблизні параметри 91×250 см) з умонтованою рухомою рамою, до якої кріпилися понад сотню вузьких смуг з металу та оргскла з нанесеними на них фрагментами живопису, що за допомогою електромотору приводилися в рух. Що ж до самого зображення, то й у даному випадку Олександр Порфирович залишився вірним головному образу своєї творчості – «Жінка — Мати – Богиня». На рухомому полотні постала струнка жіноча фігура, цього разу в цілком реалістичному виконанні, у вишуканому вбранні за модою 1920-х років. Отримавши патент, Олександр Архипенко 1928 року оприлюднив свій винахід на виставці в нью-йоркській галереї Андерсона, особисто демонструючи його в дії. На той час демонстрація «Архипентури» спричинила фурор. А сьогодні винахід О. Архипенка, дещо модернізований, розповсюджений по всьому світу у вигляді рекламних щитів зі змінними зображеннями – ми їх ще називаємо білборди.
Всесвітньо визнаний видатний художник-новатор Олександр Архипенко, що мав великий вплив на мистецький процес ХХ століття, помер 1964 року далеко за межами рідної землі — у Нью-Йорку. У своєму заповіті він передав понад сто своїх творів Саарському музеєві в Саарбрюкені (Німеччина). Лише у 2004 році українці отримали можливість їх побачити на виставці у Києві. Творчий доробок О. Архипенка — тисячі картин і скульптур, понад 100 тільки прижиттєвих виставок у найпрестижніших виставкових залах світу.
Леся БОНДАРУК, Український інститут національної пам’яті
На першому фото http://vidia.org Олександр Архипенко
