Субота. Гарний сонячний день. Хтось квапиться за покупками, хтось гуляє з дітьми або п'є смачну каву у затишному кафе. У кожного свої радості, мрії та цілі...
Мер міста. Завжди в робочому ритмі, поспішає, завжди з телефоном у руках. День розписаний по хвилинах. Навіть суботній. Між численними робочими зустрічами з чернігівцями нам вдалося переконати мера випити чашку кави та поговорити. Не про роботу. Про сім'ю та віру, про дітей і принципи, про онуків і відпустку.
ПРО БАТЬКІВ:
Мої батьки – прості люди. Батько – водій, усе життя пропрацював в автоколоні. Нині на пенсії. Складне життя прожив, виріс без батька. Скромний дуже чоловік.
Вони з мамою народилися в різних селах Чернігівської області. А познайомилися в Чернігові. Мама спершу працювала бетонщицею, потім у медреєстратурі в 4-й міської лікарні, що на Шерстянці, а потім в обласному кардіологічному диспансері.
Я вдячний їм за тепло і відкритість. Вони завжди не просто слухали мене, вони чули. І це важливо.
ПРО ДИТИНСТВО:
Гарне було дитинство, тепле. Батько іноді приїжджав додому на обід машиною. Знаєте, її називали «Білка», це УАЗ. Він мене катав, і мені здавалося, що це найбільше щастя.
Найяскравіше враження... Бабусю пам'ятаю. До дитячого садка я не ходив, можливо, їх і не було тоді. Пам'ятаю, коли бабуся розтоплювала пічку, мені давали ніж і я стругав стружки, щоб розпалити брикети.
А ще ми любили спорт. Я був капітаном футбольної команди, грали ми на Подусівці. Була й хокейна команда. Дитинство в мене було хороше! Добре.
ПРО СЛУЖБУ В АРМІЇ:
Я свідомо хотів служити в армії. Хто йшов працювати в село, того в армію не брали до 27 років. Я пішов працювати в четверте професійне технічне училище. Після інституту одружився. Потім мене забрали до армії. Я пройшов учебку в Острі, місяць побув у Гончарівську. Тоді набирали батальйон спецназу, який формувався на базі Кіровоградської бригади спецназу. І я поїхав до Афганістану. Доньці тоді було півроку. У мене єдина дочка.
Найстрашніший випадок? Знаєте, пам'ять із часом таке стирає. Про це, напевно, особливо й не треба говорити. Страшно, коли нічого не розумієш: коли на другий день в Афганістані ми залишилися вдвох у горах. Ми особливо про цю країну нічого і не знали. Страшнувато було 5 травня 1985-го, коли нам заміна вже готувалася, і починається обстріл, і ти сидиш в наметі, і вибігаєш, у чому був, і не думаєш, який ти маєш вигляд... Це і смішно, з одного боку, і страшно. І ти починаєш вишукувати навідника... Коли все закінчилося, вигляд у мене тоді був, чесно кажучи, не за статутом. Зате живий. А ще страшніше, коли вже все зрозуміло... Армія дала мені багато.
Друзі по службі залишилися і в Україні, і за її межами. Афганістан... Не буду багато говорити про це, вибачте.
ПРО УНІВЕРСИТЕТСЬКІ РОКИ:
В інституті ми познайомилися, і я одружився з Іриною, Іриною Іванівною. Ми вчилися разом, вона на два роки молодша була...
Інститут – це, звісно, насамперед лекції, заняття. А все інше – це був КВК, факультетські вечори, де я був ведучим, волейбол, футбол – збірні міжфаку. Все це весело, цікаво та швидко промайнуло. Для мене це було щось яскраве, добре.
ПРО СІМ'Ю:
Перша моя дружина, Ірина Іванівна, померла в 2006-му році. Загалом 2006-й був для мене важким в усьому. Ірина Іванівна хворіла вже півтора року на важку хворобу. Як її ще називають – хвороба століття. Боролися, як могли, не здавалися... Але 11 травня 2006-го року вона пішла з життя. Дуже складний період. Півтора роки боротьби.
А тепер я дід. Тричі! У мене два онуки і внучка. Тепер я можу сказати, що я повний «кавалер» усіх дідівських орденів. Олександр наступного року піде в перший клас, Артемію виповнилося три роки, Анні усього п'ять місяців.
Не хочеться, звісно, нікого образити, але Саня на мене дуже схожий. Він на маму, безперечно, схожий, а донька ж уся в мене! Артемій, мабуть, більше в батька, а про внучку складно поки що сказати.
У такому щільному графіку, щиро кажучи, мало часу вдається приділяти сім'ї. Коли бачимося, всі одразу біжать і розповідають одночасно. Це і є щастя. Називають мене просто дідусем. Саню вже й на лижах брав кататися. Тьома ще замалий.
Про Артемія. Цікавий був випадок. Питаю в нього: «Що тобі на день народження подарувати?». А він каже: «Трактора!». За дідом – боржок. Треба подарувати трактор. Господарник росте!
ПРО ВІРУ:
Вірю в Бога. Вірю, що Бог посилає кожному свої випробування, які людина повинна з честю пройти. І в жодному разі від них не тікати. Віра допомагає. Я не щодня до церкви ходжу. Бог в душі. Без віри в Бога, без віри в людей складно було б працювати. Та й жити складно. Без віри, без терпіння людина не здатна ні на що, якщо люди в неї не вірять. Я завжди вірив у людей.
У кожного є свої розчарування, біди... Але я не зациклювався, відпускав це. Вірю в товариство – чоловіче, в справедливість, у сім'ю. Без цього не можна.
ПРО ВІДПОЧИНОК:
Про відпустку? Я дуже люблю лижі. Так, щоб накататися і впасти. А влітку це завжди активний відпочинок. Головне, щоб був волейбольний майданчик.
У мене є один святий день – вечір четверга, після роботи, коли я граю у футбол. У нас є свій футбольний клуб, якому цього року виповнився 21 рік. Це така віддушина! Звісно, це вже не те, що було 21 рік тому, але ніхто здаватися не збирається! У нашій команді різні люди і ніхто не дивиться на соціальне становище, посади.
Дуже люблю історичні фільми. Це від батька, мабуть. Коли в нього була відпустка, ми з ним могли за день подивитися три фільми. В кінотеатрі Щорса він брав квиток у «червоний» зал, потім у «голубий», потім ми могли прийти в кафе «Водник» на Валу, там колись ще був старий кінотеатр «Десна» – дерев'яний. Обов'язково йшли туди на третій сеанс. Якось ми прийшли в кінотеатр Щорса, а в «червоному» залі був фільм «Бий першим, Фредді». Добре запам'ятав. Виявилося, що фільм «від 16-ти років». Прийшла адміністратор і відвела мене в «блакитний» зал, а там йшов фільм «Біліє парус одинокий».
ПРО РОБОТУ:
Рішення йти на вибори я ухвалював, порадившись із своєю командою та громадою Чернігова. Не можу полишити напризволяще рідне місто! Насамперед хочу закінчити реалізацію тих проектів, які заплановані. Хочу, щоб працювала команда, яка знає, як реалізувати ці проекти. Сьогодні децентралізація дає нам повноваження розвивати Чернігів, втілювати великі проекти, соціальні програми, будувати дороги, дитячі садки, школи, допомагати людям... Хочу, щоб був результат, який побачить кожен чернігівець. Щоб у людей була робота з хорошою зарплатою, щоб сім'я знала, що дитина отримає гідну освіту, знайде собі застосування саме в Чернігові і буде затребувана. Хочу, щоб пенсіонерів і ветеранів поважали та шанували. Це важливо! Хочу, щоб наше місто було благополучним і комфортним – світлим, із хорошими дорогами, чистими вулицями, теплим чернігівським хлібом на полицях наших магазинів, із баштовими кранами, бо житло будується... Не можу допустити, щоб на догоду політичним амбіціям деяких діячів наше місто здали в оренду олігархам. Нам не потрібні потрясіння, не потрібне повторення жахливих 90-х – переділ власності, розбірки, стрілянина, великий бізнес, що воює за гроші, за бюджет нашої громади.
ПРО ЧЕРНІГІВЦІВ:
Чернігівці – відкриті, щирі. Я сам чернігівець. Був випадок, коли один із високопоставлених чиновників сказав мені, що я не повинен бути таким відкритим, відвертим. Я із ним тоді навіть посперечався. Я живу тут, і мені від людей немає чого приховувати. Люблю це місто і хочу, щоб кожна чернігівська сім'я жила гідно.
Чернігів – місто гостинне, доброзичливе, не пихате. Всі об'єднуються навколо спільних проблем, і ми разом їх вирішуємо. Не хочу, щоб у нашого міста були важкі випробування. Не хочу, щоб його занурили в кримінальні розбірки та «доїли» бюджет громади заради особистої вигоди. Моя мета – щоб у Чернігові був мир і взаємна повага, благополуччя і достаток у кожній родині. Не можу кинути свою малу Батьківщину на відкуп нечистоплотним політикам, які сьогодні золоті гори обіцяють, а завтра забудуть усі свої гасла та дерибанитимуть нашу громаду. Не буду закликати голосувати за кого-небудь. Хочу тільки сказати, що олігархи зроблять усе, щоб прорватися до влади. Але я вірю нашій громаді і знаю, що люди зроблять правильний вибір. Адже нам тут жити, виховувати дітей і творити наше спільне майбутнє.
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Олександр Володимирович Соколов (народився 27 червня 1961 року в Чернігові) – український державний і політичний діяч, міський голова Чернігова.
Освіта: Закінчив середню школу № 21, спеціальну освіту здобув у Чернігівському СПТУ № 5, вищу освіту – у Чернігівському державному педагогічному інституті імені Т. Г. Шевченка за спеціальністю «Загальнотехнічні дисципліни і праця». У 2004-му закінчив Національну академію державного управління при Президентові України за спеціальністю «Державне управління», магістр державного управління.
Трудову діяльність розпочав у 1983 році, працюючи майстром виробничого навчання Чернігівського СПТУ № 4. У 1984—1985 рр. проходив військову службу в складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані.
З 1991 року – голова Чернігівської обласної Спілки воїнів-інтернаціоналістів. 1992—1994 – голова Координаційної ради Союзу молоді Чернігівщини.
З 1994 по 2001 роки працював в органах виконавчої влади на різних посадах. Протягом двох скликань обирався депутатом обласної ради від міста Чернігова.
У 2002 році обраний чернігівським міським головою (повноваження були припинені у квітні 2006 року). Знову обраний на цю посаду в результаті позачергових виборів у листопаді 2006 року.
У жовтні 2010 року знову очолив міськраду Чернігова.
26 серпня 2015 Олександр Соколов приєднався до партії «Наш край».
Нагороди:
Орден «За заслуги» II ступеня (28 вересня 2012) – за вагомий особистий внесок у розвиток місцевого самоврядування, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм;
Орден «За заслуги» III ступеня (14 лютого 2000) – за плідну трудову діяльність, активну життєву позицію, особистий внесок у вирішення проблем ветеранів війни;
Медаль «За працю і звитягу» (10 вересня 2008) – за вагомий особистий внесок у розвиток і популяризацію фізичної культури і спорту в Україні, професіоналізм та досягнення високих спортивних результатів;
Почесна Грамота Кабінету Міністрів України (8 лютого 1999) – за активну громадську діяльність, сумлінну працю, особистий внесок у вирішення проблем ветеранів війни та з нагоди 10-ї річниці з дня виведення військ колишнього СРСР з Афганістану;
Медалі: «Захиснику Вітчизни», «70 років Збройних Сил СРСР», «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу»;
Орден «Вірність бойовим традиціям» (відзнака Державного комітету України у справах ветеранів).
Особисте життя:
Постійно проживає в місті Чернігові. Одружений.
