5 грудня 1878 року в містечку Білопілля на Сумщині народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), український письменник, поет, драматург.
Майбутній майстер інтимно-особистісної та громадянської лірики починав із випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», де й побачили світ його перші вірші.
У 1903-му на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві зустрівся з такими метрами як Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Володимир Самійленко, що справило визначальний вплив на долю майбутнього поета.
Став писати українською, а його поезії наповнюються любов’ю до рідної землі. Перша збірка – «З журбою радість обнялась» – побачила світ у 1907-му і принесла славу молодому поетові.
В обіймах з радістю журба,
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто – не знаю я…
«Весною дише від цих віршів …, – ділився враженнями про збірку Іван Франко. – Майже кожний його віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію».
При цьому через брак коштів не зміг закінчити навчання в агрономічному відділенні Київського політехнічного інституту. Пізніше вступив до Харківського ветеринарного інституту і заробляв на життя працею на скотобойні.
Палко вітав початок національно-визвольних змагань українського народу в 1917-му. Однак ріки марно пролитої крові викликали зневіру. Він ніби звертається до Тараса Шевченка:
Чому тепер тебе немає,
В ці дні безладдя і негод,
Коли над кручами блукає
Війною змучений народ.
В 1919-му, після більшовицької окупації України, опинився в еміграції. Мешкав у Будапешті, Відні, Берліні, Празі, однак постійно тужив за Україною, марив ріднею землею і все сподівався на повернення.
О принесіть як не надію
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію…
На чужині оспівував історичне минуле українського народу, захоплювався мудрістю князів Київської Русі, їх хоробрістю і мужністю, любов’ю до рідної землі. Багато творів присвятив дітям.
Помер 22 липня 1944-го у Празі, незабаром по тому, як дізнався про смерть сина Олега Ольжича.
Садок. Пани. Московська мова...
Веселі жарти, крики, сміх...
Майовий день. Квітки і трави.
Весна навколо і у всіх.
І нагло пісня України,
Смутні слова Старовини
За панським садом затужили,
Як тужить вітер восени.
То, може, наймичка-селянка,
Крізь тин набачившись панів,
Пішла і пісню заспівала,
І душу втілила у спів.
І був то плач, благання, крики,
Немов хтось бігав, бився, звав,
І тяжко плакав над труною,
І руки з розпачу ламав.
Немов зруйнованого краю
З могили скорбний дух устав
І від розпуки і безсилля,
Закривши очі, заридав.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І довго наймичка тужила,
Та заспівали щось пани,
І їхня пісня заглушила
Кривавий плач Старовини.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
