Цікаві факти про історичне місто Чернігівщини у публікації книги — «Новгород-Сіверський — європейське місто». Її автор — Борис Степанович Домоцький із Новгорода-Сіверського, педагог, краєзнавець, журналіст, засновник і редактор газети «Правий берег Десни», відомий у рідному місті й районі громадський діяч.
Книга вийшла 2011 року під егідою таких інституцій: Чернігівський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій; Центр європейської інформації Чернігівської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. В. Короленка; Сіверський інститут регіональних досліджень; Міжнародний фонд «Відродження».
Вийшла книга в серії видань, присвячених містам і містечкам Чернігівщини, що мають давню історію, з точки зору їх європейської ідентичності.
У виданні використано фото автора, архівні фото XIX ст., матеріали сайту «Новгород-Сіверский історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім».
Перлина на березі Десни
За 320 кілометрів від Києва, на крайній півночі українського простору, в оточенні могутніх лісів, розлогих луків та безкрайніх ланів, порізаних густою сіткою глибоких ярів, лежить давнє місто Новгород-Сіверський. Свою змістовну історію воно тримає немов знамено — високо над земними ознаками непересічної долі, сподіваючись на новий Ренесанс, котрий, на думку нині сущих, обов’язково має настати. Перебуваючи впродовж століть у системі законів, норм, правил, традицій іноземних країн, воно не загубило на узбіччі своєї ідентичності й упевнено крокує в майбуття.
Новгород-Сіверський, як і на початку нелегкої та легендарної історії, вважається перспективним сучасним містом України. Зокрема, місто привабливе для екскурсійно-туристичної галузі на півночі країни. Новгород-Сіверський відрізняється організованою системою транспортного сполучення з регіонами України. І перш за все зі столицею — Києвом та адміністративним центром області — Черніговом. За незалежності та встановлення державного кордону з Російською Федерацією Новгород-Сіверський набув ознак пункту із транзитними перевагами і присутністю митних та інших служб прикордонного контролю.
Місто є адміністративним центром Новгород-Сіверського району Чернігівської області, населення — більше 14 тисяч. Площа території районного центру складає 11,8 км2.
Новгород-Сіверщина відкрита для інвесторів із сучасними проектами на високих технологіях у шляхобудуванні, розвитку інфраструктури, сільському господарстві, видобутку корисних копалин та втіленні найперспективніших ідей розвитку сільського туризму.
Місто вже мало досвід виходу на всеукраїнський рівень (з перспективою європейського відкриття) за перебування на посаді Президента України (1994 – 2004 роки) Л. Д. Кучми. Упродовж десяти років воно пройшло крізь справжній будівельний бум. Нині з поставленого, відреставрованого чи піднятого з руїн найвдалішим є поновлення експлуатації після п’ятдесятидволітньої перерви, у серпні 1995 року, залізничного шляху Новгород-Сіверський – Терещенська, коли фактично вчетверте, від славнозвісної залізниці Миколи ІІ, відкритої наприкінці ХІХ ст., вдалося вирішити проблему зв’язку залізницею, яку навіть могутній радянській імперії розв’язати ставало не під силу. Тепер через Десну збудували залізничний міст, а від Новгорода-Сіверського проклали залізницю.
Кілька років в умовах великих реставраційних робіт готувалися урочистості з нагоди 900-літнього ювілею колишнього Новгород-Сіверського князівства. Найбільшої уваги відчув Спасо-Преображенський монастир, культові споруди якого до цього перебували в жалюгідному стані.
Кінець ХХ — початок ХХІ ст. довели життєвість ідеї невичерпності духовних джерел та справжнє прагнення розумних нащадків у подальшому ширенні слави Новгорода-Сіверського як європейського містечка. Новгород-Сіверський вистояв і продовжив на вдало зораному попередниками ґрунті подальше формування устремлінь у майбуття з правом називатися містом високої культури з успадкованими традиціями, переплетеними нитками видатних досягнень працьовитих сучасників.
Початки міста тисячолітньої історії
Не менш ніж на десять століть від сьогоднішнього дня нас примушують повернутися в минуле першоджерела — літописи, з яких і дізнаємося про часи віддалені. І хоча у збережених історією стародруках конкретної інформації про місто Х століття вельми мало, все одно і повідомлення про успіх дружини Володимира Мономаха 1078 – 1079 року взимку під стінами фортеці Новий Город у боротьбі з половцями, і про князювання батька головного героя «Слова о полку Ігоревім» — Святослава Ольговича налаштовують будь-якого об’єктивного історика до неупередженого сприйняття періоду заснування міста Новгорода-Сіверського у 80-их роках Х ст.
Історія не зберегла того, що найчастіше є найбажанішим для дослідника, — отримати у процесі плідного вивчення минувшини відповідь про походження назви населеного пункту. Цього, на жаль, у випадку з Новгородом-Сіверським отримати неспроможні. А всі дослідження істориків, археологів, літературознавців і мовознавців навколо проблеми пошуку джерел походження тепер уже звичної назви так і залишатимуться здогадками на гіпотетичному рівні. Тож тільки і повторюватимемо відомі останні два століття посилання на те, що назва нинішня успадкувала біографію племені сіверян побудовою Нового Города на місці старого поселення цього потужного слов’янського племені. А ще маємо наукові пропозиції вченого А. Кузи (Москва) щодо можливого принесення першої частини традиційного словосполучення — «Новгород» — переселенцями-будівельниками з Великого Новгорода на Волхові, які брали участь в облаштуванні за наказом київського князя у Х ст. фортеці на південному порубіжжі Русі.
Місцевість під заселення в усі часи обирали, зважаючи на природно-кліматичний чинник. Ще в незапам’ятні часи кам’яного віку людині впала в око привабливість ландшафту над повноводною місцевістю в долині Десни, де людина із задоволенням і осіла. Про життя мешканців суворої епохи останнього зледеніння тепер сповіщають хіба що знахідки місцевого краєзнавчого відділу історико-культурного заповідника «Слово о полку Ігоревім», що працює в місті від 1920 року, чи безпосередньо пам’ятки-стоянки давньої людини, як у межах сьогоднішнього міста, так і вздовж Десни по обидва береги: села Пушкарі, Смяч, Бирин, Комань, Чулатів, Дробишів, Араповичі, Юхнів, Горбів, Дігтярівка, Кудлаївка — від державного кордону з Російською Федерацією і аж до крайнього південного сходу Новгород-Сіверщини.
У місті не так уже й багато досліджених археологічних пам’яток первісної людини часів палеоліту. Але ще 1933 року М. Я. Рудинський відкрив відому тепер усім знавцям археології стоянку кам’яного віку. На жаль, культурний шар зберігся вибірково, але достатньо відкрилося кісткових залишків тваринного світу — ссавців і птахів, загалом більше 70 видів. Крім інших наукових пропозицій, стоянка зі своїми знахідками підтвердила думку щодо активного заселення території нинішнього міста в добу пізнього палеоліту, а це за сім тисяч років до наших днів. Останніми роками наполегливість у пошуку нових підтверджень поселень на пагорбах первісної людини кам’яного віку, які тепер знаходяться у міській зоні, виявляє молодий історик з Ніжина Іван Кедун.
Він мріє винайти докази продовження міської забудови вздовж правого берега Десни проти течії за межами, які виходять за рамки сталої топографії останніх десятиліть у дослідженнях археологів стосовно Новгорода-Сіверського.
«Останню знахідку керівник експедиції, викладач університету Іван Кедун вважає справжньою сенсацією, — писав сайт Chernigiv Quest 10 липня 2010 року. — Адже антропологічний матеріал віком майже 20 тисяч років трапляється археологам дуже рідко. Так, за всю історію дослідження палеоліту Подесення знайдений фрагмент черепа первісної людини — лише п’ятий, і тому це велика удача».
Взагалі ландшафти міста напрочуд привабливі за присутності особливо специфічної риси — густої та розвиненої сітки ярів, балок, долин невеличких поліських річок, що оточують райцентр із трьох сторін і притискають його до Десни з північного сходу.
Яри в місті ніколи не створювали городянам перешкод. Мешканці старовинного містечка з розумом пристосувалися до складнощів рельєфу, вдало використовуючи природні незручності. У княжу добу місцеві володарі в цих великих ярах, що простяглися на десяток кілометрів відгалуженнями від головного напрямку, і здобич знаходили, і потіху мали. Немало легенд і переказів залишили по собі найбільші яро-балкові системи в місті, що звуться Цупринським (або ж Зубрицьким) та Собачим ярами. Особливо багато розмов навколо Цупринського яру, бо він, витримавши активну забудову та індустріальний розвиток міста впродовж двадцятого століття, опинився в ролі природного кордону між двома частинами міста, розділивши його навпіл. Оскільки від яру на захід місто просунулося достатньо помітно, постало питання про з’єднання мікрорайону сучасної вулиці Рокосовського з діловою і торговельною частиною міста.
Ось і побудували через Цупринський яр високий пішохідний місток. Але сьогодні місто потребує для нормального сполучення та впорядкування руху людей і транспорту вже кілька таких переходів. Міст над яром стає в нагоді і для бажаючих помилуватися краєвидом місцевості, де, на думку дослідників, у княжі часи водилися зубри та існувало мисливське заповідне угіддя для князів Новгород-Сіверської вотчини.
Письменник Микола Маркевич, який добре знав історію Новгород-Сіверщини, у книзі «Істория Малой России», подаючи хроніку подій під Новгородом-Сіверським часів Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648 – 1657), як і невідомий автор «Історії Русів», акцентує увагу на вдалій тактиці козацького корпусу Родака на початку операції зі взяття міста з-під Зубрицького (у книзі — Зубровського) рову, де «колись був звіринець і утримувалися княжі зубри».
Система ярів виходила до головної річки краю — Десни, а тому трав’яний покрив, кущі, дерева завжди тут були в порядку. Ніяких городів на крутосхилах пагорбів ви не знайдете аж до часів радянських. За потребою по дну ярів прокладали кінні дороги до центральної частини міста, особливо коли воно вийшло своєю топографією за межі традиційної вуличної схеми середньовіччя: дитинець, посад, окольний град, поділ.
У наші дні, відвідуючи центральну частину Новгорода-Сіверського, звертаємо увагу на географічно правильне обладнання більшості узвозів, що збігають униз на природному рельєфі з мінімальним втручанням людини у світ природи. Саме такий вигляд мали до початку тридцятих років ХХ ст. крутосхили нинішніх вулиць Коротченка, Червоноармійської, Свободи, Леваневського, Радянської, Герцена, Овражної, Замкової, тощо. У ХІХ – на початку ХХ ст. ці дороги були вимощені бруківкою (за зразком європейських міст) і надійно слугували мешканцям княжого града аж до одягнення в асфальт. Не менш вдало проклали головні дороги, які зв’язували місто з іншими населеними пунктами (так звані «шляхи»), що згадуються за джерелами середньовіччя і значно пізнішими. Головними ж напрямками вважалися чернігівський та путивльський. Пізніше з’явиться шлях до столиць Російської імперії, а місто вигідно використовуватиме впродовж ХVІІ — ХІХ ст. функцію транзитного пункту як за панування Польщі, так і Росії.
Цікавим був шлях від Замкової гори — центру княжого міста Х – ХІІІ ст. — на Путивль: аж до відомого за декількома історичними джерелами Путивльського перевозу (поруч із сьогоднішнім хутором Путивськ) дорога пролягала терасою правого берега долини Десни і була добре захищеною безпосередньо природою — високим (до 30 – 50 метрів) схилом Придніпровської низовини. Тепер дорога за дещо зміненим напрямком укрита асфальтом, але добра частина природного шляху залишилася, як і за тисячу років, виводячи нас на місця давніх стоянок первісної людини і більш пізніх культур «юхнівців», «роменців». Маємо можливість піднятися вгору на залишки одного з літописних княжих сіл у хуторі Путивську Горбівської сільської ради.
Прикро тільки, що в Радянському Союзі діяла така система дозволів на проведення різного роду гірничих робіт, прокладання доріг, гідромеліоративних заходів, будівництва трубопроводів, за якою аж до 80-их років минулого століття все, що знаходилося нижче від поверхні землі, нищилося вщент. Таке ставлення до історії неросійських народів та їхніх культур зумовило знищення більшої частини археологічних пам’яток України, а залишене — калічилося всіма, хто тільки міг. Робили біду і так звані «чорні археологи».
І в Новгороді-Сіверському, і поза ним через безконтрольність держави постраждали майже всі археологічні пам’ятки, серед яких і городище в Путивську. Воно виявилося втраченим на дев’яносто відсотків як археологічна пам’ятка давньої Русі, що увійшла в землевідведення крейдяному кар’єру «Путивськ» Новгород-Сіверського заводоуправління будівельних матеріалів. Розробки найактивнішої фази діяльності підприємства у 1970 – 1980-ті роки «проковтнули» значну поверхню укріплення, яке являло собою господарське, ремісницьке, оборонно-військове поселення новгород-сіверських Ольговичів.
Але навіть те, що встигли дослідити В. Коваленко (Чернігів), О. Григор’єв (Москва), О. Черненко (Чернігів) на поруйнованій пам’ятці, доводить значущість і важливість одного з багатьох такого роду княжих сілець у системі господарсько-охоронної безпеки й розвитку ремісництва Новгород-Сіверського князівства, особливо часу його самостійності.
Борис ДОМОЦЬКИЙ, м.Новгород-Сіверський
