Боєць «Канада»: «Для мене неприйнятно сидіти за океаном, і просто дивитись, як хтось інший захищає мою країну».
«Реінкарнація Романа Шухевича» — так жартома говорять побратими про мого співрозмовника, бійця «Карпатської Січі» з позивним «Канада». І справді, друг «Канада» надзвичайно схожий на легендарного командира УПА. А ще він цікавий і тим, що протягом останніх п’ятнадцяти років проживає в Канаді, але побачивши, що на його Батьківщині почалась війна, не вагаючись зголосився піти добровольцем до «Карпатської Січі.
«Родом я з Хмільника Вінницької області, останні п’ятнадцять років проживаю у Ванкувері, в Канаді. Останній місяць живу в Чернігові, допомагаю побратимові Андрію Міщенку у виборчій кампанії. Отримую освіту в Університеті ім. Саймона Фрейзера, здобуваю подвійний диплом з французької мови та політології», — розповідає про себе боєць «Карпатської Січі» з позивним «Канада».
Чому Ви вирішили піти на фронт, зважаючи на те, що протягом останніх 15 років проживаєте в Канаді?
Хоч я і живу в Канаді, але все одно залишаюсь українцем, де б я не був. Це мій нарід, це моя земля, і я не міг собі дозволити за неї не боротися. Я довго над цим думав, і на певному етапі я подумав: «Дасть Бог доживу до того віку, коли в мене будуть діти та онуки. Десь вони прочитають про цю війну. Вони підійдуть, до мене та запитають: «Діду, а де ти був коли на нас москалі напали?» Іншої відповіді, крім такої, що я поїхав захищати Україну, я не бачу. Навіть зараз, на цьому етапі життя, сказати, що я сидів десь там, за океаном, і спостерігав за цим, поки хтось інший захищав мою країну, для мене це є неприйнятним.
Як відбувались події Революції Гідності в Канаді? Адже ми з екранів телевізора бачили як діаспора підтримувала нас, брала участь в пікетах, акціях на підтримку Майдану. Розкажіть про це.
Насправді, Революція гідності дуже сильно згуртувала українську діаспору як в самій Канаді, так і у цілому світі. Коли тільки починались події, і ще не було таких проектів на кшталт «Громадського» чи «Еспресо ТБ», ми дивились «стріми» з Майдану Незалежності, наприклад, Аронця. Люди дуже часто приходили з роботи і всю ніч спостерігали за подіями на Майдані. Чимало визначних подій Революції гідності відбулось посеред тижня. Наприклад, у вівторок чи в середу. І ми, українська громада, максимально швидко згуртовувались, і виходили на акції підтримки Майдану, щоб показати всьому світу, що ці події надзвичайно важливі, що українців в Канаді багато (сміється), що треба допомагати Україні. Збирали кошти, допомогу, передавали через авторитетних людей. Дехто навіть поїхав на Майдан, а дехто, через роботу ч інші обставини, не міг собі цього дозволити. Але все одно, серцем та душею, ми були з Вами.
Розкажіть про свій бойовий шлях
Розпочну з маленької передісторії. Я приїхав в Україну для того, щоб вступити до «Карпатської Січі». Я знав про цей підрозділ, і бачив, що це дієвий, а не розпіарений батальйон. Там воюють мої однодумці, переважно це свободівці. Я у Ванкувері є заступником голови прихильників свободівців. Вийшов один відомий фільм, і я організував його показ, з метою збору коштів на потреби «Карпатської Січі». І хоча у нас українська громада не така велика, але нам все-таки вдалось зібрати чималу суму грошей. Коли я приїхав, то зв’язався з командиром Олегом Куцином, він запросив до себе на базу. І сталось так, що я разом з волонтерами потрапив на фронт, де вирішив залишитись. До того, як потрапити на війну, я вмів користуватись зброєю, а весь досвід я здобув на передовій: під снайперськими обстрілами, під артобстрілами. Вже відбув декілька ротацій в Пісках. І як мені кажуть, я маю підготовку середньостатистичного бійця, яку здобувають місяцями.
Чи важко було пересісти зі студентської парти в окоп у Пісках?
Морально та фізично перейти від мирного життя до окопів було не складно. Це моя життєва позиція, я не міг інакше. А от повертатись із бойових дій у мирне життя – набагато складніше. Особливо зараз, коли відбувається передвиборча кампанія, чуєш від багатьох людей певні тези, які ні в які рамки не вкладаються. Але я не зневірююсь, знаю, що ми робимо добру та потрібну справу.
Чи маєте інформацію про те, що хтось із канадійської діаспори воює в інших батальйонах, а можливо навіть і у Вашому?
Щодо нашого батальйону, то крім мене немає нікого з Канади. Але коли я ще був у Ванкувері, то читав у пресі, що є діаспоряни, які поїхали воювати за Україну у складі добровольчих батальйонів. Такі випадки є, але вони дуже нечисленні. Можливо п’ятеро чи десятеро осіб. Можу помилятись. У мене був задум знайти цих людей, хоча б для спілкування, обміну враженнями, досвідом. І в решті-решт, ця стадія війни має колись завершитись, а фронтові побратими – це люди з якими, я ніколи не втрачу контакт. Адже тільки вони можуть зрозуміти через що ти пройшов. В майбутньому я хочу заснувати якусь організацію, яка буде допомагати Україні, коли настане активний мир. Адже ми знаємо, що війна з Московією триває триста років, і скоро вона не закінчиться, але сподіваюсь, що скоро на сході запанує мир.
Які розмови про війну йдуть серед канадійської діаспори? Як вони допомагають війську?
Так як і в Україні, коли волонтерський рух, заснований ще на Майдані, почав займатись допомогою війську, так само це відбулось і в Канаді. Допомога іде, люди готові допомагати, хоча як і в Україні вже трохи фінансово виснажились, але все одно намагаються це робити. Мушу сказати, що є певна недовіра до представників влади. Тому ця допомога передається через приватних осіб, яких добре знають, які є перевіреними. Адже не вперше так відбувається, що допомога передається з усього світу, подолавши тисячі кілометрів, а вже за кількасот кілометрів від Києва до фронту десь губиться. На всьому, що надсилається є наліпки на яких написано: «Для фронту. Не для продажу. Продаєш це, продаєш Україну». Наша діаспора прекрасно розуміє, що в Україні за влада та з кого вона складається, і на що вона здатна, щоб покласти декілька гривень собі в кишеню. Тому вони дуже скептично ставляться до влади, але готові допомагати. Бо розуміють, що в котрий раз можуть втратити Україну. А цього ніхто не хоче.
Спілкувався Ігор Гавриленко
